Творчість останніх років життя

В. Л. Смілянська

Протягом життя письменник ще двічі звертався до драматургії: ймовірно, наприкінці 1850-х – початку 60-х рр. створив інсценізацію народної казки «Про дівку-семилітку», текст якої записав ще 1840 р. в рідних місцях, – це п’єса «Загадка (З народних уст)». В своє передостаннє літо написав історичну драму російською мовою «Эллины Тавриды» (1883), попередивши текст історичним нарисом про грецькі колонії на Чорному морі та взаємини між ними.

На відміну від попередніх історичних драм, які грунтувалися на відомих фактах, тут реалістично відбито взаємини двох грецьких колоній – Воспора (Боспора, пізнішої Керчі) та Херсонеса (пізнішого Севастополя), але сам конфлікт і персонажі домислені істориком. Суть же конфлікту – боротьба вільного Херсонеса проти підступного наміру Воспора підкорити його своїй владі. Це та історична проблема, яку в широкому розумінні – М. Костомаров намагався виявити в усіх своїх історичних працях і в тих фольклористичних, що стосувалися козацьких історичних пісень та дум. У рішенні ж правительки Херсонеса Гіккії стати під захист Риму сучасники помітили аналогію з долею України.

Твір має чимало рис класицистичної історичної драми: ідеалізацію позитивних характерів, в яких ідея громадянського обов’язку превалює над особистими почуттями, контрасне протистояння героїв лиходіям, введення хору, вживання 5-стопного ямба в особливо патетичних місцях, відсутність секретів від читача. Однак є в творі й риси романтичної поетики: мотиви таємниці, змови й випадкового підслуховування наради змовників; негативні персонажі позбавлені властивої класичним героям гідності й власної правди: це типові романтичні лиходії, керовані корисливістю, жадобою необмеженої влади; вони жорстокі й лицемірні.

Драма закінчується торжеством добра над злом. Оскільки переважає дія, інтрига над монологами й роздумами, драма призначалася автором, ймовірно, не лише для читання, а й для постановки на сцені. Загалом, історизм, політичний характер і громадянський пафос драматургії М. Костомарова обумовили її небуденність в потоці тогочасної сценічної продукції.

На долю М. Костомарова, як і П. Куліша, випав тяжкий для української культури час: 1860 – 70-і рр. були періодом безпрецедентних переслідувань українського слова, друку, освіти.

Загальноприйнята в недалекому минулому думка про відступ М. Костомарова з прогресивних позицій стосовно української мови та літератури має бути скоригована фактом шовіністичної політики самодержавства щодо інших народів Російської імперії, коли кожен виступ на захист рідної мови, права народу на освіту рідною мовою, елементарного друку вимагав і неабиякої громадянської мужності, й певного дипломатичного хисту: переконати, наприклад, уряд, що народна освіта рідною мовою допоможе дальшому опануванню й російської мови та літератури; що українська література як така не становить небезпеки для підвалин «єдиної та неділимої» тощо.

Але, коли наприкінці 1880 р. з’явилися чутки про перегляд урядом Емського акту 1876 p., M. Костомаров негайно відгукується статтею в січневому номері журналу «Вестник Европы» (1881) – «Малорусское слово», де палко обстоює права української мови, доводячи негативні наслідки її обмежень, а в статті «Украинофильство» (Русская старина. – 1881. – № 2. – С. 319 – 332) публічно спростовує основні засади згаданої записки Юзефовича.

Виразно відчувається у рецензії на альманах «Луна» (К., 1881), опублікованій на початку 1882 p., торжество вченого, який нарешті тримає в руках давно очікуване видання (йому, щоправда, не судилося стати журналом) і з насолодою робить огляд як вміщених у ньому, так і інших, раніше й окремо опублікованих творів авторів альманаху. Наприклад, І. Нечуя-Левицького, який, на думку Костомарова, «как писатель, посвятивший свою деятельность изображению простонародного быта, занимает одно из первых мест в ряду писателей этого рода у нас в России» [Науково-публіцистичні і полемічні писання Костомарова. – С. 295.]; а у цьому ряду він називає такі імена, як Д. Григорович, П. Мельников (Печерський), О. Потєхін, Г. Успенський.

Критикуючи в цій рецензії, хоч і несправедливо, «ковані» слова – неологізми чудової поезії М. Старицького «Сиділи ми, каганчик миготів…», М. Костомаров керувався переконанням, що тільки ті слова матимуть право на існування, які природним шляхом виробить сам народ, що піднесеться за допомогою освіти рідною мовою на вищий щабель духовного розвитку. А тому «чем по языку ближе малорусские писатели будут к простому народу, чем менее станут от него отдаляться, тем успех их в будущем будет вернее». І вже тоді «обстоятельства впереди укажут, что должно будет писать далее» [Там же. – С. 296.].

Більше того: замість настирливого запевнення в статтях періоду переслідувань української культури, що українська література має обмежуватися зображенням життя простолюду, тут він уже пише:

«Мы вполне разделяем желание видеть малорусский язык развитым до такой степени, чтобы на нем без натяжки можно было передавать все, что составляет достояние культурного языка, но на это нужно время и значительное поднятие умственного горизонта в народе» [Там же. – С. 297.].

На початку 1890-х рр. з приводу позиції M. Костомарова щодо розвитку української мови та літератури виникла полеміка: спершу М. Комаров (під псевдонімом М. Уманець) опублікував у часописі «Правда» (1892. – № 5. – С. 303 – 305) лист М. Костомарова до київських семінаристів, де писав, що М. Костомаров висловлював думки про «домове» призначення української літератури заради заспокоєння уряду.

М. Драгоманов (Народ. – 1892. – № 13, 14) заперечив Уманцеві, твердячи, що М. Костомаров перебував на позиції панславізму, єднаючись у цьому з І. Аксаковим.

Тоді І. Шраг (під псевдонімом Черніговець) виступив на захист М. Комарова й М. Костомарова, нагадуючи про вимушену необхідність для прогресивних публіцистів типу В. Белінського, М. Добролюбова, M. Чернишевського, О. Пипіна, а також і М. Костомарова використовувати езопівську мову для висловлення заборонених ідей. Аналізуючи його статті 1881 – 1882 рр., Шраг доходить висновку про неправоту М. Драгоманова:

«Хіба ж у всім цім не виявив Костомаров, що він бажав широкого розвитку українського письменства, а «не одної елементарної словесності для народу», як пише д. Драгоманів, признавав окрімність українського народу і української мови, таку окрімність, яку «общерусс» не признає, і, кажучи про те, що було тоді найпотрібніше, знаходив, що на все єсть свій час, указував, що треба зараз робити, а з чим і постривати не шкода, що можна відкласти до іншого часу» [Черніговець (І. Шраг). Українське письменство і M. І. Костомаров (Відповідь М. П. Драгоманову). – Правда. – 1892. – № 8. – С. 565].

Останні п’ятнадцять років життя письменника минули у майже безнастанній боротьбі із недугами; особливо тяжко перехворів він 1875 p., – ймовірно, це був інсульт. Могутній організм змагався, брав гору, але траплялися нещастя; двічі – 1881 та 1883 рр. – його на вулиці збивали сани, причому другого разу ще й проволочили через площу. Він непритомнів, очунював у поліцейській частині. І все це – на тлі легеневої хвороби.

Все ж, ледве недуга відступала, він просив йому уголос читати; а тільки зводився на ноги – знову йшов до бібліотеки. Сучасники не вірили чуткам, що історик хворий: як же було вірити, коли друкувалися нові й нові праці – сила дрібних, а з великих – історична розвідка «Мазепа» (1882), повість «Черниговка» (1881), драма «Эллины Тавриды» (1884). Помер Микола Іванович Костомаров 19 квітня 1885 р. Його урочисто поховали на Волковому кладовищі в Петербурзі.

«Потомство беспристрастно раздает каждому принадлежащую ему славу…» (Н. И. Костомаров. Кремуций Корд)