У Петербурзі

В. Л. Смілянська

Від заслання звільнив М. Костомарова, як і Т. Шевченка, той же коронаційний маніфест нового царя Олександра II (липень 1856 р). Після звільнення М. Костомаров вирушив за кордон. Він побував у Швеції, Естонії, Німеччині, Франції, Швейцарії, Італії, Австрії, Чехії, не минаючи нагоди знайомитися з архівами, полікуватися, побачити все, що було найцікавішого в Європі. 1858 р. в Саратові історик працював над своєю відомою розвідкою «Бунт Стеньки Разина».

Таким чином, уже дві перші великі праці історик М. Костомаров присвятив дослідженню народних рухів; і все життя він лишався істориком народу передусім, а не держав із царями. К. Маркс, конспектуючи праці М. Костомарова «Бунт Стеньки Разина» й «Гетманство Выговского», звернув увагу саме на аргументацію істориком соціально-економічних передумов народних повстань [Сарбей В. Г. Н. И. Костомаров в историографическом наследии Карла Маркса. – Вопросы истории. – 1967. – № 8. – С. 49 – 59.].

Високо оцінив працю «Богдан Хмельницкий и возвращение Южной Руси к России» М. Чернишевський в своїй рецензії в «Современнике» [Чернышевский Н. Г. Поли. собр. соч.: В 15 т. – М., 1948. – Т. 4. – С. 701 – 702.]. Т. Шевченко, прочитавши «Богдана Хмельницького» в Нижньому Новгороді, захоплено записав 22 вересня 1857 р.:

«Прекрасная книга, вполне изображающая этого гениального бунтовщика. Поучительная, назидательная книга! Историческая литература сильно двинулась вперед в продолжение последнего десятилетия. Она осветила подробности, закопченные дымом фимиама, усердно кадимого перед порфирородными идолами».

Зворушливою була зустріч Т. Шевченка й M. Костомарова в художній майстерні Т. Шевченка в Петербурзі наприкінці липня 1858 р. Той спершу не пізнав М. Костомарова:

«Должно быть, я значительно изменился за одиннадцать лет разлуки с ним. Я, наконец, назвал себя. Шевченко сильно взволновался, заплакал и принялся обнимать меня и целовать» [Костомаров Н. И. Исторические произведения. Автобиография. – С. 522.].

Тоді ж, у Петербурзі, під враженням оповіді випадкового супутника на станції в Саранську, М. Костомаров розпочинає писати повість «Сын».

Це не був остаточний переїзд до Петербурга: з кінця серпня 1858 р. й по кінець квітня 1859 p. М. Костомаров ще працює в Саратові, в губернському комітеті, що вивчав питання майбутньої селянської реформи. Перебуваючи в Саратові, він одержав запрошення на кафедру Петербурзького університету. Однак, як виявилося в Петербурзі, до царя надійшов донос щодо «неблагонамеренности» книжки про С. Разіна; довелося чекати, доки коронований цензор прочитає її сам. Цар прочитав і відгукнувся схвально; тоді й міністр народної освіти дозволив М. Костомарову викладання.

20 листопада 1859 р. після вступної лекції захоплені студенти винесли на руках лектора до екіпажа. «Вступая на кафедру, я задался мыслию в своих лекциях выдвинуть на первый план народную жизнь во всех ее частных видах» [Костомаров Н. И. Исторические произведения. Автобиография. – С. 527.]. Лекції M. Костомарова незмінно користувалися великим інтересом широкої аудиторії: темами їх була історія України (зокрема, гетьманство Виговського), історія Новгорода й Пскова, що приваблювала вченого рисами республіканізму (народоправства).

Ці роки – роки демократичних зрушень у суспільстві, активного політичного життя прогресивної інтелігенції, пожвавлення демократичної преси, роки публічних лекцій і виступів письменників, відкритих колективних листів, підготовки суспільних реформ і польського повстання, роки величезної популярності й авторитету Т. Шевченка, М. Чернишевського й самого М. Костомарова з його лекціями і з його знаменитими «вівторками», на яких зустрічалися Т. Шевченко, М. Чернишевський, П. Куліш, 3. Сераковський, Е.В. Желіговський, В. Калиновський, брати Жемчужникови, вся редакція майбутньої «Основи», О. Пипін, часом І. Срезневський, інші професори й студенти університету – були найщасливішими в житті відомого вченого.

Супутником і однодумцем М. Костомарова багато років був П. Куліш, близький йому від першого їх знайомства в Києві у 1844 р. Вони були спільниками по Кирило-Мефодіївському товариству, обидва засланці. М. Костомаров уважно стежив за літературною працею товариша, схвально відгукнувся про його «Чорну раду», а в 1859 р. умовив до видання «Актов, относящихся к истории Южной и Западной России…». Влітку 1861 р. вони разом подорожували по Європі, пізніше листувалися (1864 – 1867 рр.).

Не згодний з оцінкою праці П. Куліша, даною редактором «Вестника Европы» M. Стасюлевичем, Костомаров розірвав угоду з ним, постраждавши при цьому й матеріально. Приїздив історик до П. Куліша у Варшаву й восени 1867 p., а 1873 р. влаштував його співробітником Археографічної комісії. Якось зумів подолати М. Костомаров і своє обурення з приводу недоброзичливого відгуку П. Куліша про нього у першому томі «Истории воссоединения Руси» (1874), але сказане П. Кулішем у другому томі стерпіти він не міг. Їх шляхи розійшлися.

1882 р. в листі до редакції «Вестника Европы» з приводу брошури П. Куліша «Крашанка русинам і полякам на Великдень 1882 року» (№ 8. – С. 729 – 748) М. Костомаров протестує проти зневажання П. Кулішем рідного народу та його історії, що виявилося у звеличенні культурницької місії польської шляхти, яка нібито створила на Україні «пишноквітчастий, вічноспівучий, вічнотанцюючий рай», і протиставленні їй диких напасників – повстанців, учасників визвольної війни Б. Хмельницького. У статті «П. А. Кулиш и его последняя литературная деятельность» (Киевская старина. – 1883. – № 2. – С. 221 – 234) висловлено обурення з приводу хвали П. Куліша Катерині II за розорення Січі та паплюження, якому він піддає Т. Шевченка за те, що той прокляв цю «злую вовчицю».

У петербурзькому колі друзів дуже близьким йому був М. Чернишевський. У своїй автобіографії М. Костомаров присвятив М. Чернишевському кілька теплих сторінок, не приховуючи того факту, що

«в своих убеждениях я с ним не только не сходился, но был в постоянных противоречиях и спорах. Близость с ним сложилась в Саратове и продолжалась в Петербурге до тех пор, пока события по поводу студенческих демонстраций не развели нас совершенно. Чернышевский был человек чрезвычайно даровитый обладавший в высшей степени способностью производить обаяние и привлекать к себе простотою, видимым добродушием, скромностию, разнообразными познаниями и чрезвычайным остроумием. […] Чернышевский в своей частной жизни, в своих приемах казался в высшей степени мягким, добродушным, чистосердечным, любвеобильным».

Однак написав М. Костомаров і про ті крайнощі – «безбожие, материализм, ненависть ко всякой власти», які особливо неприйнятні були для автора «Автобиографии» 1875 р.:

«Прудоново положение, что собственность есть зло, Чернышевский развивал до крайних пределов, хотя сознавался, что идеал нового общественного строя на коммунистических началах еще не созрел в умах, а достичь его можно только кровавыми разрушительными переворотами» [Костомаров Н. И. Исторические произведения. Автобиография. – С. 573, 575.].

Мабуть, нині варто підійти не з такою категоричністю до оцінки обох позицій, як робилося донедавна.

За українським літературним процесом М. Костомаров стежив від початку свого виходу на цей шлях – від опублікованого в альманасі «Молодик» (1843) огляду українських видань: рецензував він і Кулішеві «Записки о Южной Руси», і його роман «Чорна рада», «Украинские народные рассказы» Марка Вовчка в її автоперекладі. Чимало уваги приділяв він і творчості Т. Шевченка, смерть якого сприйняв як тяжку особисту втрату. Про великого поета України, який водночас належав народам усього світу, М. Костомаров писав у рецензії на «Кобзар» 1860 p., у статті «Воспоминание о двух малярах» (1862), в огляді «Малорусская литература» (1871), у статті «Тарас Григорьевич Шевченко. 1814 – 1861» (1880). У виданому О. Русовим у Женеві 1876 р. «Кобзарі» Т. Шевченка він вмістив сповнені теплих почуттів спогади про поета.

А коли нарешті почав виходити журнал «Основа», серед засновників його був і М. Костомаров. Він працював у журналі якнайактивніше, виступаючи мало не в кожному номері. Тут опубліковано поезії «Із антології: І. Еллада. II. Давнина», «На добраніч», «Співець Митуса», п’єсу «Загадка», ряд статей на захист української культури й мови, кілька історичних праць, в тому числі «Мысли о федеративном начале в древней Руси», «Две русские народности», «Гетманство Выговского». Згодом, після припинення видання «Основи», M. Костомаров разом із співвидавцем, професором Петербурзького університету М. Стасюлевичем, редагував «Вестник Европы» (протягом двох років з осені 1865 p.); але й пізніше друкував там свої праці, так само як і в «Отечественных записках», «Современнике», «Киевской старине», «Русской старине», інших прогресивних газетах і журналах.

У вересні 1861 р. почалися студентські заворушення, спрямовані проти антидемократичних урядових заходів університетських порядків. Вони перекинулися із Петербурзького в Московський та всі інші університети країни. Петербурзький університет закрили. Студенти запросили М. Костомарова читати курс публічних лекцій з лютого 1862 р. Але невдовзі одного з професорів було заарештовано. Студенти поставили вимогу викладачам, на знак протесту, лекції припинити. Дехто з лекторів, в тому числі й М. Костомаров, який вже оголосив публіці тему наступної лекції, відмовились припинити лекції. Не послухав він і М. Чернишевського, який пішов від нього незадоволений, і відтоді недавні друзі перестали бачитись, але незмінно зберігали пошану один до одного.

Пізніше М. Костомаров пояснював свій вчинок небажанням підкоритися примусові студентів, які захопилися «модою на лібералізм» замість серйозних занять наукою, що для нього складало сенс життя. А тому, мовляв, й не слід було наражати новостворений вільний університет на закриття.

Зрештою, конфлікт призвів до того, що М. Костомаров сам подав прохання про увільнення його від професорства. Але за тим фактом, що відставка була прийнята і що незабаром вченого попереджено про те, що уряд не має наміру допускати його до викладання в будь-якому університеті, стояла санкція Олександра II. З’ясувалося, що професор і цензор І. Касторський написав доповідну про антиурядовий зміст лекцій М. Костомарова і цар визнав загальне спрямування їх шкідливим, революційним.