Повість «Черниговка»

В. Л. Смілянська

Остання велика прозова річ Костомарова опублікована 1881 р. Це «Черниговка. Быль второй половины XVII века». До підзаголовка автор дав пояснения: «Содержание взято из дел Малороссийского приказа хранящихся в московском Архиве министерства юстиции (Кн. 46. – Л. 221 – 228). Все лица, действующие в этом повествовании, выводятся особенностями речи своего времени». А завершується твір авторською приміткою:

«О дальнейшей судьбе возвращенной на родину Ганны Кусивны в деле об ней известий нет. Мы строго держались, в основных чертах, той фабулы, на какую случайно наткнулись, рассматривая акты, хранящиеся в московском Архиве министерства юстиции. Мы дозволили себе в изложении вносить только подробности истории быта и нравов описываемого времени на основании черт, рассеянных в различных источниках того века».

На цій підставі В. Петров, справедливо твердячи, що «з пильного додержання подій, описаних в актах архіву, Костомаров робить принцип своєї мистецької теорії», все ж, на наш погляд, перебільшує, коли цей принцип абсолютизує: «Він лишається в рямцях вичитаного факту й нічого не додає від себе»; «нічого свого!» [Петров В. «Чернігівка» Костомарова. // Костомаров М. Чернігівка. Бувальщина з другої половини XVII віку. Переклад Б. Грінченка. – К., Книгоспілка. – 1929. – С. III, IV.]. Річ у тому, що ця невелика справа опублікована [Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России. – Т. 13 (1677 – 1678). – Спб, 1885. – С. 217 – 222.].

Це було відомо В. Петрову, і він міг спостерегти, що справа стосується лише долі Ганни Кус, тоді як сюжет твору по-романному багатолінійний і діють в ньому як історичні особи, так і вигадані персони і якщо мало не кожен крок гетьмана Петра Дорошенка відомий автору з різних історичних джерел, то лінія Яцка Молявки-Многопеняжного згаданого в справі як козак Яцка Федоров без будь-яких подробиць, а також лінія батьків Ганни й матері Яцька, сумний кінець Чоглокова цілковито нафантазовані автором.

Та й в історію Ганни письменник вніс ряд змін, які увиразнили її образ, піднесли його, яскравіше виявили трагедію героїні.

«Черниговка» – найромантичніший з усіх історичних творів М. Костомарова і найближчий до «Чорної ради» П. Куліша – не стилем, барвистим і невимушеним у Куліша, і не філософським підтекстом, але предметом зображення, населеністю «бувальщини», де представлено різні соціальні верстви народу, багатолінійністю сюжету, та й, зрештою, тим що зображуються трохи пізніші за часом події, повторюються деякі персонажі, триває та ж епоха з її проблемами; і хоча в центрі твору національно-визвольна боротьба на Україні, переломна в долях кількох персонажів – соціальні взаємини в козацтві на Україні й вотчинництві в Росії схарактеризовані, а значною мірою й зображені досить виразно й історично точно.

Звернімо увагу на розповідь про те, як багатів, загарбуючи займанщини, родич полковника Борковського полковий єсаул Бутрим; як везуть зібрані з куренів побори – подарунки сотнику Молявці, а з сотень – полковнику Борковському; як зображено необмежену сваволю вотчинника Т. Чоглокова у власній вотчині Прогной (за документом – Пашки); якими цілковито приниженими й безправними постають в московських Приказах двоє кріпаків – холопів Чоглокова тощо.

На відміну від однолінійності в попередніх творах, у повісті «Черниговка» розвиваються, час від часу дотикаючись і знову розходячись, сюжетні лінії взаємин Ганни Кусівни й Яцька Молявки, Кусів і Яцькової матері – Молявчихи, Молявки й Дорошенка, Ганни й Чоглокова з його холопами Ваською та Макаркою, Дорошенка й Самойловича у їх взаєминах між собою та з російським урядом, Чоглокова й приказних дяків Ларіонова та Калітіна, Ганни й Дорошенка тощо.

Автор майстерно будує сюжет, підтримуючи непослабний інтерес до дії. Сюжет розвивається динамічно; автор відмовився від «антикварності», – описам надано зовсім небагато місця. Центральною фігурою повісті, навколо якої обертаються на різних орбітах усі інші персонажі, є постать гетьмана Правобережної України Петра Дорошенка.

1838 р. в першій своїй збірці «Українськії балади» Костомаров так уявляв собі гетьмана:

Було колись: Петро наш ім’янитий

Хмельницького волення допевняв

І, як той звір, увесь в крові облитий,

З поганцями Вкраїну рабовав:

Хотів в ставу позбави і недолі

Нагибать скарб слабоди і визволу!

(«Дід-пасішник»)

Попри недвозначно різкий осуд все ж висловлено думку про високу мету, але здійснювану кривавим злочинством. Тоді М. Костомаров лише входив у вивчення історії України. У зрілі роки він дає виваженішу оцінку діяльності Дорошенка.

Письменник далекий від ідеалізації свого героя – сина свого бурхливого часу за пристрастями, достоїнствами й вадами: то владолюбного й грізного, то слухняного й по-дитячому покірного перед старою матір’ю, окресленою хоча й епізодично, але соковитими фарбами. Мати прокляла його за те, що він уклав спілку з Туреччиною, і син прислухався до цього.

«И с этой поры, действительно, Петро Дорошенко охладился к союзу с бусурманами и пытался сойтись с Москвою. То было желание как его матери, так разом с нею и всего народа, который, спасаясь от бусурманского господства, бежал громадами за Днепр искать новоселья в областях православного монарха. И Петро не прочь был от подданства царю московскому, но все-таки хотелось ему учинить это подданство на таких условиях, которые бы ему и всей Украине давали наибольшую степень самобытности и независимости, и немало хитрил и вилял он. […] Не удалась ему и последняя попытка пригласить крымского салтана и заставить Самойловичевых Козаков отступить от Чигирина» [Костомаров Н.И. Черниговка. Быль второй половины XVII века. – Спб., 1881. – С. 91.].

В українській літературі образ П. Дорошенка тлумачився по-різному. Відсилаючи читача до статті Я. Дзири у четвертому випуску збірника «В сім’ї вольній, новій…» (1988), зазначу, що й літописець С. Величко, і Т. Шевченко («»), і Б.Грінченко (драма «Серед бурі») створили позитивний, навіть ідеалізований образ цього гетьмана. М. Костомаров-історик так підсумував діяльність Дорошенка:

«Обстоятельства препятствовали ему со всех сторон к достижению такого политического идеала, и он должен был вести тяжелую напрасную борьбу с ними» [Костомаров Н.И. Русская история в жизнеописаниях ее главнейших деятелей. – Второй отдел. Вып. 4-й: XVII столетие. – Спб, 1874. – С. 301.].

Якщо персонажі «Чорної ради» П. Куліша – першого українського соціально-історичного роману – ідеологізовані, втілюють певну ідею, то герої М. Костомарова є насамперед історичними – в них превалює правда історії і правда почуттів, як тих, що засвідчені документами, так і тих, що домислює автор.