Повісті 1870-х років
В. Л. Смілянська
Перша фольклористична праця Костомарова – його дисертація «Об историческом значении русской народной поэзии» (1843) – була глумливо зустрінута журналістом О. Сенковським. В. Белінський теж вважав, що цей предмет не вартий вивчення. А М. Костомаров вивчав і публікував фольклор усе життя. З його праць варто назвати найважливіші: «Славянская мифология» (1847), «Историческое значение южнорусского народного песенного творчества» (1872), «Великорусская песенная поэзия» (1872 – 1873), «История казачества в памятниках южнорусского песенного творчества» (1880, 1883) і низка рецензій та дрібніших праць.
Останні два десятиліття його життя минули в напруженій роботі; часом він так захоплювався, що працював і цілі ночі. Та усе ж знаходив час і для мандрівок – і за кордон, і по Росії та Україні, в тому числі на Біле Озеро, в Литву, по місцях Запорозької Січі, по Новгороду й Пскову, до Криму, на Соловецькі острови; бував на археологічних з’їздах у Петербурзі (1871), Києві (1872 і 1874), Тифлісі (1881).
1873 р. він зустрівся з овдовілою А. Кисіль, своєю колишньою нареченою, і влітку 1875 р. одружився з нею в її селі Дідівцях на Прилуччині. Дружина не тільки опікувалася ним, а була його секретарем і порадницею.
У 1870-і роки М. Костомаров пише повісті. Відомо, що перший свій прозовий твір українською мовою на мотив української легенди про зв’язок з дияволом, який спонукав героя, бідного сільського парубка, до вбивства й цим допоміг йому розбагатіти, М. Костомаров написав у 1840 p., коли збирав український фольклор, захоплювався етнографією, історією, писав романтичні поезії та драми. З цього твору, повісті «Сорок літ. Малороссийская сказка», зберігся лише перший розділ, скопійований видавцем альманаху «Сніп» О. Корсуном.
Через три з половиною десятки років письменник використав цей же сюжетний мотив, щоб написати моралізаторську побутову повість, дуже відносно пов’язану з міфом, – новий, по суті, твір «Сорок лет» (1876 p.). Але й він не був першим з його російських повістей. Письменник звернувся до прози вже уславненим вченим-істориком, фольклористом та етнографом, публіцистом і літературним критиком.
І не дивно, що від його наукових праць, які становили добротну історичну прозу, тобто жваве, невимушене, докладне зображення й інтерпретацію науково встановлених фактів, якому у вітчизняній науці поклав початок М. Карамзін своєю «Историей государства Российского», не так складно було перейти до історичної белетристики, причому із заявленою в ній вірогідністю, документальністю.
Звернімо увагу на підзаголовки його повістей: «Сын. Рассказ из времен XVII века», а в першій публікації було ще й документовано: «Из архива фамильных преданий» (1858 – 1864); «Кудеяр. Историческая хроника в трех книгах» (1874); «Холуй. Эпизод из исторически-бытовой русской жизни первой половины XVIII столетия» (1878); «Черниговка. Быль второй половины XVII века» (1880). До художніх творів наближаються опубліковані в останні роки життя письменника «Бытовые очерки из русской истории XVIII века»: «Московские торговки», «Царский родич», «Черви» (1883).
Джерела його сюжетів – легенда, усні оповідки, власні життєві пригода, а стосовно повістей «Холуй», «Черниговка» та «Бытовых очерков» – то в їхній основі судові справи, і про це автор вважає за необхідне повідомити читача у спеціальних виносках, зроблених на початку або й у кінці своїх творів.
Що спонукало дуже плодовитого історика взятися до художньої прози, зокрема історичної? На ці стимули кидає світло «Послесловие» до першої з цих повістей – «Сын»:
«Цель настоящего рассказа, – повідомляє автор у примітці до твору, – была представить в повествовательной форме черты нравов, понятий, обычаев и домашнего быта в XVII веке. Для этого избраны историческая эпоха и частное событие такого рода, где бы удобно было связать поболе разных явлений старинной жизни» [Костомаров Н. И. Исторические произведения. Автобиография. – С. 516. – (Підкреслення моє. – В. С.)].
Чи й справді йшлося про популяризацію історичних відомостей «в повествовательной форме»? І так, і ні – ця відповідь випливає з уважного ознайомлення з першою історичною повістю відомого історика й маловідомого українського поета. Не забуваймо також про невідпорний чар давно популярних в Росії романів Вальтера Скотта. Міркуючи над повістю «Сын», бачимо, що М. Костомарову імпонувала така обов’язкова риса вальтерскоттівських романів, як їх «антикварність», ряснота мальовничих описів реквізиту – одягу, зброї, збруї, житла зокола й всередині, архітектури, пейзажу тощо.
У своїх історичних дослідженнях М. Костомаров теж був якоюсь мірою антикваром – як назвав його М. Грушевський, і це стосується передусім повісті «Сын» з її докладними описами. Дуже, проте, динамічними виглядають масові сцени – облоги, штурму, розправ, грабунків, розподілу награбованого; ці похмурі сцени дають читачеві уявлення про реальні умови життя різних верств народу і про причини народних повстань. І навряд чи мали рацію закиди історику й письменникові М. Костомарову у нерозумінні соціально-економічних підвалин суспільного життя.
«Сын» є зразком історичної повісті, яка вже не була виключно пригодницькою та романтичною, а, в річищі загального тяжіння літератури до документальності, до жанру нарису, висунула вимоги історизму, вірогідності подій та обставин, аж до найменших деталей. Але щодо принципу побудови характеру ще не вийшла з вимог типово романтичної композиції образів – протиставлення романтичних героя та лиходія; не відмовилась від романтичного нагромадження жахів – убивств, помсти, різанини, страт тощо. Така практика не суперечила уявленням письменника про історизм твору.