Українофільство

В. Л. Смілянська

Настали роки реакції, почалися переслідування української культури. 1862 p. у Вологді опинився О. Кониський, з яким М. Костомаров співпрацював у виданні підручників для народу; в липні 1862 p. у Петропавловській фортеці ув’язнено М. Чернишевського; наступного року скарано на смерть учасників польського національно-визвольного повстання (в т. ч. його доброго знайомого З. Сераковського), а іншим довелось емігрувати (Е.-В. Желіговському, Бр. Залеському, Й. Огризку та ін.).

На самого М. Костомарова посипались звинувачення в малоросійському сепаратизмі, і він змушений був не раз полемізувати з опонентами. Уявлення про те, яким широким фронтом вівся наступ проти української культурницької і освітньої праці та головного їх діяча в Петербурзі – М. Костомарова, дає початок чергової наклепницької статейки, підписаної криптонімом П. Д. і опублікованої у реакційному «Вестнике Юго-Западной России» (1863. – Липень. – С. 75) – «По поводу письма г. Н. Костомарова к г. редактору и издателю газеты «День» (День. – 1863. – № 29):

«Г. Костомаров жалуется на выходки, правильнее сказать – на протесты против него «Москов[ских] вед[омостей]», «Киевск[ого] телеграфа» и «Вестника» Говорского. Только?.. А «Соврем[енная] летоп[ись]», «Русск[ий] вестн[ик]», «Русское слово», «Библиотека для чтения», «Время», газ. «День» и отдельные брошюры о хохломании разве говорят в пользу дела Костомарова?.. А «Труды Киев[ской] дух[овной] академии», «Руководство для сельск[их] пастырей», «Универс[итетские] киевск[ие] известия», «Сион»?» [Цитуємо за виданням: Савченко Ф. Заборона українства 1876 p. – К.; X., 1930. – С. 192.]

Однак M. Костомаров наполегливо змагався за видання підручників для народу, вбачаючи в них єдино можливий шлях просвіти народу. Він писав 25 лютого 1863 р. засланому до Вологди О. Кониському:

«Ох, лихо, та й годі! От і працюй, як знаєш, і турбуйсь, коли вас з України по Вологдам та по Вяткам розсилатимуть. Тепер не той час, щоб у ссилку грати; треба дома сидіти нишком та працювати. Народна освіта – от наше діло, от чого нам треба добиватись, а з правительством треба у ладу якомога жити, пам’ятуючи пословицю: «Мовчи, язичку, кашки дам». Найбільш треба об тім старатись, щоб правительство на нашу справу вовком не поглядало, щоб не лякалось ані бунтів, ані якогось там сепаратизму та не мішало в нашій мові народові науку викладати. А то що з того за користь, як вас порозсилає, а народну мову почне нівечить. Ви там собі на чужині знидитесь, а на Україні народна справа як свічка стає. Пожалійте народ свій, панове, кожна така ссилка йому серце вражає» [Україна. – 1925. – № 3. – С. 75].

Як не відчути тут щирого болю за народну справу? І ніколи М. Костомаров не змовчував реакційній критиці, яка суперечила його поглядам, нехай і не завжди, з нашої точки зору, правильним. І свою наукову й літературну працю він вважав працею на користь обох народів – і українського, й російського. І, мабуть, нам годиться зрозуміти причину його реверансів російському скіпетрові і пам’ятати про М. Костомарова як передусім про автора сміливого листа до герценівського «Колокола» [«Украйна» (анонімна) // Колокол. – 1860 – № 61. – 15 січня.] і низки повістей, постійним лейтмотивом яких є протест проти тиранії, деспотизму, як про історика, що написав такі праці, як «Богдан Хмельницький» (1857, пізніше доповнена), «Бунт Стеньки Разина» (1858), «Очерк торговли Московского государства в XVI и XVII столетиях» (1857 – 1858), «Очерк домашней жизни и нравов великорусского народа» (1860), «Севернорусские народоправства во времена удельно-вечевого уклада» (1863), «Смутное время Московского государства» (1866 – 1867), «Последние годы Речи Посполитой» (1869), «Начало единодержавия в древней Руси» (1870), «Руина, историческая монография из жизни Малороссии 1663 – 1687 гг.» (1879 – 1880) та інші.

Сучасна оцінка місця M. Костомарова в розвитку вітчизняної історичної науки ще попереду; нам же цікаво познайомитись із ставленням до неї тогочасної офіціозної критики, що завзято переслідувала прогресивну думку в науці й культурі.

Найяскравішим вираженням такої позиції є доповідна записка сумновідомого М. Юзефовича – в 1840-і рр. помічника попечителя Київського учбового округу. Саме він нібито з наміром допомогти попередив М. Костомарова про близький арешт і виманив у нього – начебто для сховку – рукопис програми товариства, передавши відразу його поліції. На слідстві у III відділі цей рукопис став основним доказом зловмисництва М. Костомарова й причиною суворого вироку.

Оцей Юзефович «прислужився» українській культурі й 1875 p., подавши доповідну, що лягла в основу т. зв. Емського акту 1876 р. про переслідування української освіти й науки, а також і всіх тих, хто ще не потрапив під караючу руку царської адміністрації після Валуєвського циркуляра 1863 р. Критикуючи журнал «Основу» як орган «украинофильской интриги», він додав:

«Но деятели «Основы» рядом с своею пропагандою задались еще особою мыслью: подорвать у малороссиян сочувствие к русскому государству унижением и опозорением его истории. Для этой цели нашлось у них под рукою хорошее орудие, историк Костомаров, человек с несомненным талантом, но слабодушный и бесхарактерный, чрезвычайно восприимчивый и страстно увлекающийся, которого можно направлять и вести куда угодно. Костомаров, одаренный, кроме таланта, добрым сердцем и всеми свойствами честного человека, по своей бесхарактерности во всю жизнь не знал определенного направления, всегда завися от внешнего влияния; он начал с того, что был ярым панславистом, основателем общества во имя Кирилла и Мефодия для соединения всех славян под русскую державу.

[Ось як виглядав «панславізм» Костомарова 1860 р.: «…Мы бы желали, чтоб все другие славяне соединились с нами в один союз, даже под скипетром русского государя, если этот государь сделается государем свободных народов, а не всепожирающей татарско-немецкой московщины. В будущем славянском союзе, в него же веруем и его же чаем, наша Южная Русь должна составить отдельное гражданское целое на всем пространстве, где народ говорит южнорусским языком, с сохранением единства, основанного не на губительной, мертвящей централизации, а на ясном сознании равноправности и своих собственных выгод» (Костомаров M. I. Письмо к издателю «Колокола» // Колокол. – 1860. – № 61. – 15 січня. – Цит. за вид.: Письмо Н. И. Костомарова к издателю «Колокола». С предисловием М. Драгоманова. – Женева, 1885. – С. 13).].

Потом, поступив под руководство Белозерского и Кулиша, он отдался всецело польско-украинофильскому направлению, пустил в «Основе» в ход две русские народности и изобрел русский исторический федерализм, чтобы показать исконное отсутствие в русской жизни народного и государственного единства.

[Той же Юзефович виводить початок «австрийско-польской интриги» від діяльності поляків, зокрема письменника M. Грабовського, який «наставив» П. Куліша зненавидіти все московське (Див.: Савченко Ф. Заборона українства 1876 р. – С. 375).]

Накануне польского восстания он дал Спасовичу увезти себя в Литву, где вместе с ним братался с поляками, а потом писал против Польши. Возбуждаясь все более и более своими внушителями, он наконец, со злобою цепной собаки, стал бросаться на все, что есть святого и чтимого в русской истории, грызя с остервенением ее лучшие личности, подтасовывая и утаивая, для искажения событий, исторические памятники […]

Плоды такой деятельности Костомарова составили целую историческую литературу, образовавшую особую школу и, конечно, надолго отравившую у нашей сбитой с толку молодежи отечественное чувство. […] Но вся костомаровская литература написана увлекательно, пользуется притом ученым авторитетом и потому пожирается с жадностью нашею умственно-растрепанною молодежью. Вся эта литература имеет не только свободный ход в книжной торговле и в журналистике, но и занимает почетное место во всех наших училищах и общедоступных библиотеках» [Савченко Ф. Заборона українства 1876 р. – С. 376 – 378.].

Але й таке ставлення верхів не змусило вченого полишити наполегливу боротьбу за легалізацію української освіти й культури. Як член Археографічної комісії, він видає кілька томів «Актов, относящихся к истории Южной и Западной России…», «Трудов этнографическо-статистической экспедиции в Западнорусский край…», пам’яток давньої руської літератури, українського й російського фольклору тощо.