Молодість

В. Л. Смілянська

Народився майбутній письменник і вчений у ще не одружених батьків: мати, Тетяна Петрівна Мельникова, була кріпачкою та вихованкою небагатого поміщика с. Юрасівки, Острогозького повіту, Воронезької губернії [Нині – Ольховатського району Воронезької області.] Івана Петровича Костомарова. Сталася ця знаменна подія 16 травня 1817 p., а через три місяці батьки взяли шлюб, і мати стала вільною, а син офіційно вважався кріпаком. Та відчув він це через одинадцять років, повернувшись влітку 1828 р. до батьківського дому на канікули після року навчання в московському пансіоні, куди віддав його батько, який, будучи людиною начитаною, розумів потребу доброї освіти.

Та цього ж літа батько був убитий власними кріпаками – як казали, частково з помсти за жорстоке поводження, частково – заради грабунку. Всиновити Миколу він не встиг, і це використали його родичі, щоб ціною свободи хлопчикові забрати собі левину частку батькового маєтку. Мати мусила погодитися. Їй дали дуже скромну суму грошей, на яку вона купила в тому ж селі невеличкий будинок, а син одержав відпускну. Мати відвезла його до приватного пансіону у Воронежі, звідки він перейшов до третього класу гімназії, яку закінчив 1833 р. і, підготувавшись влітку з математики, успішно склав іспити до Харківського університету.

Харків, з часу заснування в 1805 р. університету, набув значення найбільшого культурного осередку на Лівобережній Україні. Тут видавалися газети й журнали, серед них і літературні: «Харьковский Демокрит» (1816) В. Масловича, «Украинский вестник» (1816 – 1819) Р. Гонорського, Г. Квітки-Основ’яненка, «Украинский журнал» (1824 – 1825); ініціаторами кількох видань були І. Срезневський та І. Розковшенко. 1831 р. вони видали «Украинский альманах», два випуски «Украинского сборника» (1838, 1841); найбільший вплив на розвиток українського літературного процесу справила їх фольклорно-історична збірка «Запорожская старина» в шести випусках (1833 – 1838). В укладенні її з обома упорядниками активно співпрацювали О. Шпигоцький та Ф. і О. Євецькі.

Однак в студентські свої роки Костомаров перебував дещо осторонь українського гуртка, хоча тривалий час жив на квартирі П. Гулака-Артемовського, який викладав в університеті російську історію. Входження Костомарова в українську культуру станеться пізніше – після його повернення до університету в 1837 році.

У перший же рік навчання, студіюючи загальну й російську історію, грецьку, латинську, французьку мови (влітку він уже читав Гюго в оригіналі), молодий студент почав писати російські поезії в стилі античних ідилій, та ще й гекзаметром. Невдовзі, з приходом до університету блискучого історика з європейською освітою М. Луніна, М. Костомаров облишив ці вірші й захопився історією; це й визначило його майбутнє. Відвідував він і лекції з грецької літератури А. Валицького, з російської історії – П. Гулака-Артемовського.

Закінчивши успішно курс занять, 1837 р. М. Костомаров одержав ступінь кандидата й вступив на військову службу в Кінбурнський драгунський полк, розташований в Острогозьку. Однак служба швидко надокучила йому, і він почав із захопленням вивчати старий архів козацького Острогозького полку (одиниці військово-територіальної) і навіть склав його опис. А головне, зрозумів, що його покликання – історична наука.

Він їде до Москви, де як вільнослухач університету відвідує лекції М. Погодіна та М. Каченовського. Невдовзі повертається до Харківського університету, слухає лекції М. Луніна и А. Валицького.

«История сделалась для меня любимым до страсти предметом; я читал много всякого рода исторических книг, вдумывался в науку пришел к такому вопросу: отчего это во всех историях толкуют о выдающихся государственных деятелях, иногда о законах и учреждениях, но как будто пренебрегают жизнью народной массы? Бедный мужик, землевладелец, труженик как будто не существует для истории; отчего история не говорит нам ничего о его быте, о его духовной жизни, о его чувствованиях, способе проявлений его радостей и печалей? Скоро я пришел к убеждению, что историю нужно изучать не только по мертвым летописям и запискам, а и в живом народе […] Эта мысль обратила меня к чтению народных памятников» [Костомаров Н. И. Исторические произведения. Автобиография. – К., 1989. – С. 446.].

Висловлена тут думка – це той головний принцип, що визначив новаторство Костомарова у дослідженні вітчизняної історії, де на перший план виступили проблеми соціально-економічного стану суспільства, народних рухів та соціальної психології взагалі; остання була важливим об’єктом його фольклористичних студій.

З цього часу почалися активні заняття українікою та зближення з колом українських письменників і публіцистів, що гуртувалися навколо філолога-славіста І. Срезневського. Саме він вплинув на Костомарова, спрямувавши його симпатії до ідей слов’янського братерства. До цього кола належали, крім А. Метлинського, видавці О. Корсун та Є. Бецький, поети М. Петренко, Я. Щоголів, П. Кореницький. Підтримувалися зв’язки із П. Гулаком-Артемовським та Г. Квіткою-Основ’яненком.

Вдаючись до інтенсивної самоосвіти, М. Костомаров з дивовижною швидкістю оволодіває європейськими мовами. Так, наприклад, влітку 1838 р. протягом двох з половиною місяців опанував німецьку мову: вивчив граматику й ввесь словник напам’ять і прочитав в оригіналі усе паризьке видання Гете й твори Шіллера (це читання особливо позначилося на його драмі «Переяславська ніч»). Вивчає чеську, польську, сербсько-хорватську мову й активно перекладає поезії, зокрема з Краледворського й Зеленогорського рукописів – вдалих літературних містифікацій в старочеському стилі, виконаних чеськими філологами В. Ганкою та Й. Ліндою.

Витримавши 1840 р. екзамен на магістра, він береться до дисертації на тему «О причинах и характере унии в Западной России» (1841), де реалізує свій принцип історизму стосовно чільної ролі народних мас. Це послужило причиною доносу харківського архієрея І. Борисова й негативної рецензії петербурзького вченого М. Устрялова й, зрештою, втручання міністра народної освіти С. С. Уварова, який заборонив захист, наказав спалити примірники тексту, але дозволив обрати нову тему. 1843 p. М. Костомаров захистив свою працю «Об историческом значении русской народной поэзии», де відстоював основоположну тезу про народну творчість як вираження духу, світогляду народу. Пізніше М. Грушевський справедливо нагадав, що костомаровське дослідження фольклорної символіки заклало основи відомої теорії символів О. Потебні.

Закоханий в український фольклор, молодий вчений буквально напам’ять вивчає фольклорні збірники М. Максимовича [Малороссийские песни. – M., 1827] та І. Сахарова [Песни русского народа. – Ч. 1 – 5. – Спб., 1838 – 1839.], глибоко опрацьовує «Историю Малой России» Д. Бантиш-Каменського (1822), записує зразки народної творчості в навколишніх селах. Інтерес до української історії і фольклору спричиняється й до україномовної творчості, і він пише драму «Мотря Кочубей» (не закінчена й не збереглася), першу в українській літературі історичну драму «Сава Чалый» (1838), українські поезії, видані збірками – «Українськії балади» (1838), «Вітка» (1841).