Драматичні твори
В. Л. Смілянська
Звернення на початку другого десятиліття XIX ст. до національної історії ознаменувалося пробудженням національної свідомості, національно-визвольними рухами. Історизм став гаслом романтичної філософії та літератури, і першою стежкою до його осягнення було знайомство з фольклорним епосом та історичними документами – хроніками, літописами.
Цей рух захопив українську інтелігенцію – насамперед університетську, зокрема гурток харків’ян, центром якого був І. Срезневський. Минуле України уявлялося молоді вартим ліри Гомера чи пера Вальтера Скотта. M. Костомаров, як і його однодумці, жадібно вбирав ідеї романтичної німецької філософії Гердера, Шеллінга, естетику ієнських романтиків, які вчили, що «дух» народу, його історіософія найвиразніше виявилися в його героїчному епосі. Історик-початківець творчо сприйняв це вчення, і воно позначилося на його ранніх поезіях, а особливо на драматургії. Проте мине небагато часу, і вчений лишить за фольклором тільки погляд народу на події, а історичну точність шукатиме в документальних джерелах.
Займатися драматургією М. Костомаров почав одночасно з віршуванням – взимку 1837 – 1838 рр., коли писав драму, «которой сюжет составляла известная история Матрены Кочубей» [Костомаров Н. И. Исторические произведения. Автобиография. – с. 448.]. Українська література ще не мала ані жанру історичної поеми, ані історичного роману й повісті, ані історичної драми, – саме жанр історичної драми й намагався започаткувати М. Костомаров. І хоча драма про Мотрю Кочубей, ймовірно, так і не була завершена, письменник усе ж таки домігся свого: протягом трьох тижнів, у лютому 1838 p., він написав історичну драму «Сава Чалий» – першу в новій українській літературі, визначивши її жанр як «драматические сцены на малороссийском языке» [До п’єс українською мовою «Сава Чалый» та «Украинские сцены с 1649 года» автор подав назву, підзаголовок та дійові особи російською мовою.].
Дію в драмі віднесено до першої половини XVII ст.; пізніше М. Костомаров потерпатиме за свою хронологічну помилку: насправді ці події відбулися на сто років пізніше. Але провина письменника полягала лише в тому, що він повірив примітці до пісні про С. Чалого упорядників «Запорожской старины» – І. Срезневського та І. Розковшенка [Запорожская старина. – Харків, 1833. – Ч. 1, кн. 1. – С. 60 – 73; 119 – 122.], а також М. Максимовичу, який пов’язав ці події з С. Наливайком, публікуючи пісню «Ой був в Січі старий козак прозванієм Чалий» [Украинские народные песни, изданные M. Максимовичем. – M., 1834. – С. 90 – 94.]. У цій пісні народ звинуватив Саву Чалого в тому, що:
Ой не схотів да пан Сава козакам служити:
Він пішов же до ляшеньків слави залучити.
Що не тільки да пан Сава церков да руйнує:
Із бісами став за право й бардзо знахарює.
Такі два «обвинувачення» – зраду батьківщини й віри – висунув народ Саві, причому друге увиразнює і підтверджує загальне перше: зрада своєї віри була тяжким злочином.
M. Костомаров же інтерпретує вчинок Сави дещо інакше: відчуваючи велику образу й приниження через невдячність козаків, яких той переможно водив на ляхів, підкошений підступництвом рідного батька, що спершу обіцяв синові допомогу в обранні гетьманом, а, зібравши раду, двічі заперечив проти цього, – Сава пристає на пропозицію коронного гетьмана С. Конецпольського, зроблену від імені польського короля, – прийняти гетьманство над українськими козаками.
Сучасному читачеві незрозуміло: як може Сава Чалий погодитися на це, не тільки не відчуваючи себе зрадником «своїх», а й тішачись, що «хоч і поляки нарікуть (гетьманом. – В. С), та зрадником не буду, уп’ять достанеться послужити рідній Україні»? А річ у тім, що після Люблінської унії 1569 р. майже вся Правобережна Україна відійшла до новоутвореної Речі Посполитої під владу польського короля, котрий затверджував при владі обраного козаками гетьмана; і козацькі гетьмани, визнаючи цю владу, не раз брали участь у спільних походах, про що справедливо й сміливо нагадує обурений Сава знахабнілому Конецпольському на початку четвертої дії.
Надії Сави Чалого встановити братерські взаємини між народами або хоча б домогтися від Конецпольського елементарної толерантності щодо громадянських прав українського народу, захистити його від наступу католицтва – церковної унії, дуже швидко зазнали краху; Конецпольський, побачивши незламність Сави, його готовність будь-якою ціною відстоювати правду, відбирає королівський привілей і свої подарунки, але все ж пропонує Саві захист від козаків, які повинні скарати його.
«Се я знаю, – відповідає герой драми. – Та що ж тут? Крий Боже, я не боюсь смерті! Візьмете мене ви, мені те легко буде на душі, що за віру свою доведеться вмерти; уб’ють мене козаки, я весело мушу умирати: знатиму, що за короля свого предаю душу!»
Таким чином, бачимо, що письменник-романтик, знявши з Сави обвинувачення в зраді православної віри, робить його, навпаки, захисником її, не зрадником, а мучеником, жертвою інтриги зрадника Ігната Голого, який давно служив Конецпольському й помстився Саві за те, що той «відібрав» у нього наречену Катерину, а Катерині за те, що вона в мить розправи не згодилася прихилитися до Ігната.
Історичні Сава й Ігнат були учасниками антишляхетського повстання Верлана на захист короля Августа III; причому Сава справді перейшов на бік шляхти, а Гнат ще довго вів боротьбу. Але М. Костомаров тоді ще не знав цієї історичної правди, а використав лише пісню про Саву Чалого в кількох її варіантах.
Романтичний погляд на історію втілено засобами романтичної драми. Конфлікт мотивується сильними пристрастями: образою і честолюбством у Сави, заздрістю й мстивістю у Ігната, – це типові образи невизнаного праведника й мстивого лиходія типу Яго.
Козацький гурт зображено далеко не спрощено: козаки одночасно сентиментальні й жорстокі, патріотичні й корисливі, забобонні й легковірні, – аде кожен по-різному: так, скажімо, справедливий і розумний Павло протистоїть скорому на вчинок Андрієві та загребущому Ничипорові. Блідими фарбами виписано образ старого Чалого. Певне, І. Розковшенко в листі до І. Срезневського від 3 лютого 1839 р. мав підстави вважати характери персонажів слабо індивідуалізованими стосовно їх національного розмаїття, наводячи як вдалі зразки використання багатства національних рис – героїв М. Гоголя та Г. Квітки-Основ’яненка [Харківська школа романтиків. – Харків, 1930. – Т. 3. – С. 12 – 13.].
Невдовзі, у 1840 – 1841 рр., письменник зробив спробу створити національно-історичну героїчну трагедію. В альманасі «Сніп» (1841) він опублікував трагедію «Переяславська ніч» про події початку національно-визвольної війни під проводом Б. Хмельницького – визволення Переяслава. Значно пізніше М. Костомаров у своїй автобіографії дав творові досить точну характеристику: зазначивши, що трагедія написана «пятистопным ямбом без рифм, не разбивая на действия, со введением хора, что придавало ей вид подражания древней греческой трагедии», він пише:
«Сюжет трагедии взят из эпохи Хмельницкого при самом начале его восстания, но мне значительно повредило доверие, оказанное таким мутным источникам, как «История русов» Конисского и «Запорожская старина» Срезневского [Питання про автентичність «Запорожской старины» дискутується: Романець О. Чи фальсифікат «Запорожская старина»? // Народна творчість та етнографія. – 1967. – № і. – С. 24 – 38.]; кроме того, я уклонился от строгой сообразности с условиями века, который взялся изображать, и впал в напыщенность и идеальность, развивши в себе последнюю под влиянием Шиллера» [Костомаров Н.И. Исторические произведения. Автобиография. – С. 454].
Для дуже авторитетного історика середини 1870-х рр. (коли він продиктував свою автобіографію) таке порушення принципу історичної точності в усьому, до найдрібніших деталей і мови, виглядало, справді, річчю вкрай неприємною. Проте надалі, в наступних драмах, йому вдавалося дотримуватися принципу історизму досить суворо.
Сюжет трагедії, де на чільному місці – національно-релігійний момент визвольної боротьби, тримається на протиборстві двох ідей – помсти, носієм якої є легендарний отаман Лисенко, та християнського прощення й примирення, втілених в образі священика Анастасія. Волею автора, але в далекий від реальності спосіб, перемагає ідея примирення. Так, як і в шекспірівському «Гамлеті», супротивники – Лисенко й польський староста, завдавши один одному смертельних ран, миряться перед смертю, і Лисенко спиняє різанину в місті; новацією для української драми (але не для російської, де вже існував, скажімо, образ незламної Марфи Борецької в трагедії М. Погодіна «Марфа, посадница новгородская», 1830) був образ сестри Лисенка й коханої старости – Марини. Це високоромантичний образ жінки, яка приносить в жертву заради визволення батьківщини свого коханого й сама бажає загинути разом з ним; коли ж її брат і коханий вбивають одне одного в двобої, вона йде в монастир.
Попередницею високої трагедії були, можна гадати, не лише палкі драми Шіллера, але й, скажімо, трагедія В. Кюхельбекера «Аргивяне», написана на початку 1820-х рр., і «Войнаровский» та інші думи К. Рилєєва.
Десь із травня 1843 p. М. Костомарова захопив образ Богдана Хмельницького. Праця, перервана арештом, була продовжена і на засланні, після чого опублікована [Богдан Хмельницкий и возвращение Южной Руси к России. – Отечественные записки. – 1857. – №№ 1 – 8.]. Події кінця 1648 – початку 1649 рр., докладно описані на початку другого тому, Костомаров поклав в основу драматичного уривка «Украинские сцены из 1649 года», створеного у 1840-х роках. Прагнення автора точно відтворити історичні факти виявилося в дослівному цитуванні документально засвідчених висловлювань Хмельницького, Вешняка, Джеджали тощо, до того ж має місце переобтяження латинськими висловами мови польських комісарів – воєводи Киселя й ксьондза Лентовського, через що ці «сцени» перестали бути сценічними і стали «драмою для читання».
В той же час ця точність має певні межі: між учасниками розмови козаків з послами – «аріанин» Юрій Немирич, присутність якого тут більш ніж проблематична, а також дружина гетьмана Ганна (Чаплинська). З її постаттю пов’язане цікаве повідомлення В. Горленка: виявляється, що далеко згодом, влітку 1883 p., коли історик познайомився з новим польським джерелом часів Хмельницького, він до деталей продумав зміст нової історичної драми про визвольну війну, яку збирався написати цього ж літа, але натомість написав «Эллины Тавриды».
Драма мала починатися з урочистого в’їзду Хмельницького до Києва – саме того, що зображений у цих «Сценах», але змістом п’єси мали бути взаємини Чаплинської із управителем. Драма мала закінчуватися страшним покаранням жінки за зраду, – у цьому був «вузол того трагічного зламу», який спричинив пізніші загадкові вчинки й невдачі Хмельницького [Горленко В. П. Южнорусские очерки и портреты. – К., 1898. – С. 113 – 115. Задум Костомарова здійснено у романі П. А. Загребельного «Я, Богдан» (1982). – В. С.].
«Сцени» не датовані; але те, що вони були в паперах Г. Мордовцевої, знайомої Костомарова по Саратову, разом з іншими ранніми творами, засвідчує, що вони справді, як твердить упорядник «Литературного наследия… H. И. Костомарова», написані у 1840-х рр.; та й у плані драми, ані в її сюжеті місця для сцени зустрічі з польськими комісарами немає.
Повідомив В. Горленко і про те, що М. Костомаров написав ще одну історичну драму українською мовою – «Косинський», але вона загубилася в надрах поліцейських архівів після арешту 1847 року.