Ранні поезії

В. Л. Смілянська

Ранні поезії М. Костомарова не лише відтворюють коло його інтересів – Україна й античний світ, а й виявляють обдарування епіка. Він любить оповідати, і в переважній більшості його лірики відчувається фабульна основа. Чимало тут і ліричних описів, часто із символічним підтекстом.

Не без впливу гоголівського «Тараса Бульби» створено романтичну баладу «Максим Перебийніс»; історичну основу має віршоване оповідання «Щира правда», забарвлене іронією. На історичних, але вкрай романтично невиразних ремінісценціях побудовано поезії «Згадка», «Могила», «Полтавська могила», «Дід-пасішник» з портретом народного рапсода-кобзаря.

Низка віршів – це фольклорні стилізації з мотивами розлуки, смерті козака на чужині, перетворення милої в зозулю. Народні повір’я і забобони «обіграно» в гумористичному оповіданні «Чорний кіт», страшних – «Баба Гребетничка», «Мана», баладному оповіданні «Дитинка». Маємо тут і побутові балади «Отруї», «Поцілунок», «Зірочка», «Кінь». Як і у відомій народній баладі про Бондарівну, в соціальній баладі «Пан Шульпіка» козак мститься панові за наругу над дівчиною.

Чи не найслабша тут – лірика кохання, сентиментально пишномовна, з обов’язковою релігійною атрибутикою («Зобачення», «Нічна розмова», «Панікадильце»).

Кілька поезій з античною тематикою навіяні мандрівкою по Криму в 1841 році. Це насамперед драматична поема «Пантікапея», яку написано частково п’ятистопним ямбом, а частково – російським гекзаметром (дактило-хореїчним віршем). Цей вірш у високопатетичному діалозі ліричного героя з тінню боспорського царя виявив здатність до філософської медитації без будь-яких просторічних понижень. Тут поет цілком відчуває себе в рідній стихії, а з ним і читач переймається безвихіддю й безмежністю чужого страждання.

Несподівані за трактуванням слави Еллади дві поезії 1842 р. «Із антології: І. Еллада. II. Давнина». В першій з них поет, висловивши жаль за втраченими демократичними цінностями, слушно нагадує й про антигуманні засади тогочасного рабовласницького суспільства. В другій насмішкувато розповідається про витівки богів і сліпе схиляння народу перед ними; а все разом спрямовано проти ідеалізації античності.

В паперах M. Костомарова, що потрапили при арешті до III відділу, було знайдено на початку 20-го століття дві поезії, написані, ймовірно, у 1846 – 1847 рр., коли вже гуртувалися кирило-мефодіївці, слухали полум’яні поезії Тараса Шевченка, шукали шляхів до просвіти й визволення народу. Вірш «Спить Вкраїна та руїни…» несе на собі відбиток знайомства з політичною поезією Шевченка типу , «». У вірші «Діти слави, діти слави…» висловлено надії на майбутнє братерське єднання слов’ян (щоправда, під двоголовим орлом). Варіантом останнього є вірш «На добраніч», написаний, як свідчить дата першодруку в «Основі», вже в Петропавловській фортеці. А це означає, що попереднього тексту автор перед собою не мав.

Загалом же, поезії, написані до заслання, естетичними засадами і тематикою схожі з тими, що визначають і поезію його друга А. Метлинського, як і Л. Боровиковського та Є. Гребінки. Поступово зменшується інтерес до наспівних фольклорних стилізацій, зростає вага філософської та громадсько-політичної тематики. Поет експериментує з поліметрією, переходить від традиційної пісенної віршової інтонації до ораторської та розмовної. Виразніше виявляється раціональне начало в його поезіях.

Наприкінці 1830-х років М. Костомаров працює і в галузі перекладу: перекладає пісні та епічні фрагменти з Краледворського рукопису, вірш М. Одинця та А. Міцкевича «Панич і дівчина», пісню Дездемони («Верба»), вдягнувши її у фольклорну пісенність, увесь або майже увесь цикл поезій Байрона «Єврейські мелодії» («Єврейські співанки» у Костомарова, значна частина яких втрачена; збереглося лише десять). Часом йому щастить передати темпоритм і емоційну виразність байронівських «мелодій», а часом перекладач імпровізує в стилі пісенної лірики; на заваді поетичному вираженню подеколи стають поодинокі вислови, позбавлені поетичності.

1843 p. М. Костомаров вперше виступив як літературний критик з оглядовою статтею в альманасі «Молодик» [Костомаров Н. И. Обзор сочинений, писанных на малороссийском языке / Молодик на 1844 год. – 1843. – Ч. 3. – С. 157 – 185.], де з властивим йому темпераментом відстоює право української мови та літератури цією мовою на життя, високо оцінює її вірність життєвій правді. У творах Т. Шевченка критик вбачає найвищий ступінь народності – не в розумінні етнографічності, а як правдиве вираження народного духу.