На засланні

В. Л. Смілянська

M. Костомарова засуджено до року ув’язнення в казематі Петропавловської фортеці та до заслання у Вятку, пізніше замінене засланням до Саратова. У фортеці М. Костомаров учив іспанську мову, займався й грецькою, прочитав в оригіналі всі романи Жорж Занд.

На засланні в Саратові, куди його привезено в червні 1848 р., в колі друзів-літераторів Г. Пасхалової, О. Пипіна, М. Чернишевського, пізніше – Д. Мордовця, М. Костомаров, як йому те властиво було завжди, провадив діяльне творче життя. Працюючи статистиком, він вивчав архіви, робив етнографічно-фольклорні записи, писав історичні розвідки (про Степана Разіна та Богдана Хмельницького), а також вряди-годи поезії, найбільше балади. У цих творах ще виразніше розвинув свій поетичний принцип поєднання фольклорного матеріалу з історичним (балади «Брат з сестрою», «Ластівка», «Наталя»).

Легенда про квітку «братки», чи «брат-і-сестра», на історичному тлі татарського нападу на Київ покладена в основу балади «Брат з сестрою» (1848). Витоками цього твору, окрім згаданої легенди, є й народні пісні про татарську неволю, і літературні ремінісценції (читаючи, наприклад, рядки «Сам утворний, ростом статний, //На все бойкий і придатний…», мимоволі згадаєш безсмертні рядки І. Котляревського: «Еней був парубок моторний // І хлопець хоть куди козак. // Удавсь на всеє зле проворний…»). З поетикою дум твір споріднюють повтори, особливо анафоричні, парне римування, фольклорні епітети; цитати з народної балади автор вирізняє курсивом, як і в наступних творах.

В баладі «Ластівка», міфологічною основою якої є перетворення матері, що тужить, на ластівку, дія неквапно розгортається за докладним оповіданням з Іпатіївського літопису про раду киян з Володимиром Мономахом та похід його з князями на половців. Автор сполучає у великому обсягом творі й переказ літопису, і фольклорний сюжет про матір-удову та її єдиного сина, якого мати не пускає у похід, а він іде й гине. Тут і фольклорно-релігійний мотив материнського прокляття, якого не може відвести й наступне прощення й молитва за сина. В основі стилізації материнського голосіння – відома фольклорна метафора смерті-весілля.

За літописним оповіданням створено також баладу «Співець Митуса», але тут маємо вже не історично-побутову, а алюзійно-історичну баладу з потужним громадянським звучанням. Образ непокірного співця, лише згаданий в літописі, виростає у величну постать безстрашного пророка, який осуджує князівські руйнівні чвари, віщує смерть і забуття князям, а народові – світлу будучину. Енергійний вірш, афористична точність і лаконізм вислову, ораторський пафос інвективи, непохибно переданий історичний колорит висувають твір на чільне місце серед балад М. Костомарова, та й не тільки його.

Не уник поет спокуси звернутися до сюжету «Ленори» Бюргера, багаторазово опрацьованого українськими й російськими поетами, але, за своїм звичаєм, розвинув історичне тло – переніс дію балади «Наталя» (1855) на час після облоги Севастополя у Кримській війні: наречений Наталі поліг саме там. Проте колорит балади, що, за традицією, мав би бути похмуро-загрозливим, яснішає – і завдяки безстрашності героїні, й завдяки апологетичному діалогові славних дідів-запорожців із онуком-героєм.

1852 p., перебуваючи на лікуванні в Криму, М. Костомаров переклав російською мовою свою драматичну поему «Пантікапея» (1841), значно переробивши й текст твору і його композицію («Юпитер светлый плывет по зеленым водам киммерийским…»). Він дописав другу частину, зробивши її героєм тінь замученого тираном поета, в долі якого зображена життєва драма самого автора. В такий спосіб і образ боспорського царя, який у «Пантікапеї» викликав співчуття як жертва блюзнірського руйнування старих святинь, опромінюється іншим, кривавим світлом, а твір набуває алюзійності, яка надає йому політичного звучання.

І. Франко вважав поему «Юпитер светлый плывет по зелёным водам киммерийским…» одним із «найзамітніших та найглибше продуманих творів, якими може повеличатися російське письменство XIX віку». Прагнучи «присвоїти сей твір нашому письменству та додати рівночасно нев’янучу квітку до вінця слави М. Костомарова» [Франко І. Зібр. творів: У 50 т. – К., 1985. – T. 41. – С. 281], І. Франко 1915 p. перекладає твір українською мовою під назвою «На руїнах Пантікапеї».

Відзначаючи жанрову (балада історична, побутова, історико-фантастична, віршоване оповідання, драматична сцена, лірика кохання, філософська, фольклорні стилізації тощо), стильову й ритмічну розмаїтість, риси сентиментальності й риси раціональності, визнаймо влучність сказаного І. Франком:

«Було в тих віршованих творах дещо відмінне від усіх інших сучасних українських творів, щось енергічне, хоч здержане, в усякім разі характерне, хоч не блискуче» [Франко Т. І. «На руїнах Пантікапеї» (переклад І. Франком поеми М. Костомарова). – Радянське літературознавсто. – 1959. – № 1. – С. 132.].

Арешт із слідством у III відділі теж полишили слід у драматичній творчості письменника. Відбувши рік, за царським присудом, в ув’язненні у казематі Петропавловської фортеці, М. Костомаров мав доволі часу, щоб проаналізувати саме слідство й поведінку та характери слідчих і – ширше – виробити свій погляд на суть взаємин самодержавства з інтелігенцією. 1849 р. вже на засланні в Саратові була написана алюзійна політична драма російською мовою «Кремуций Корд», для якої автор обрав безпрецедентний суд імператора Тіберія над істориком Кремуцієм Кордом, який звинувачувався в прихильному ставленні до республіканців, убивць автократа Цезаря. Доти за таке ніколи не карали.

У творі, кожна дія якого має свою назву: «Доносчики», «Тиран», «Историк», – дана нищівна характеристика моральної деградації суспільства, де пишним цвітом буяє доносительство всіх і кожного одне на одного, культивоване лицемірним і жорстоким самовладдям. Та чесні й щирі почуття ще залишилися в кращих серед громадян. У цинічних монологах Тіберія й інвективах провокатора, придворного поета Сатрія (де продемонстрована «методика» реального провокатора О. Петрова), так ясно характеризується царизм, що драма справді змогла побачити світ лише 1862 р. в період революційної ситуації в Росії, коли уряд змушений був вдатися до проведення соціальних реформ, головною з яких була відміна кріпосного права.

В персонажах драми легко впізнати реальних прототипів: в ласкаво-лицемірній мові підступного Сеяна – таку ж і з тими ж улюбленими слівцями мову керуючого III відділом Л. Дубельта; в Кремуції – самого М. Костомарова, підданого політичним обвинуваченням за відібраний у нього рукопис про слов’янське єднання – відомих «Книг битія українського народу».

Алюзійність цього, по суті, політичного памфлету була одразу розпізнана читачем, і недаремно М. Салтиков-Щедрін у рецензії на нього (Современник. – 1863. – № 1 – 2) іронізував: «Трудно поверить, чтобы могли быть такие времена. А между тем они были: в этом убеждает нас летопись Тацита» [Щедрин H. (M. Е. Салтыков). Полн. собр. соч. – M., 1937. – T. 5. – С. 271.]. Та й нам, сучасним читачам, неважко впізнати недавню нашу історію в такому вислові імператора Тіберія:

«Таких историков, как Кремуций Корд, мы уважаем, но нам они не нужны. Нам нужны историки, которые бы хвалили то, что нам нравится, порицали бы то, чего мы не любим… О народ, жадный к рабству, как игрок к деньгам, как сладострастный к женщине! Ты сам подаешь на себя бич! Я бью тебя – и уверяю, что люблю тебя; я запрягаю тебя – и уверяю, что я хранитель твоего спокойствия! Подлейте, подлейте, римляне, утешайте презирающего вас Тиберия!»

Завдяки прихильності місцевих офіційних властей M. Костомаров домігся дозволу на поїздку до Криму влітку 1852 р. для «поправления здоровья»; восени 1855 p. – дозволу на поїздку до Петербурга, яку він використав головним чином для роботи в Публічній бібліотеці над монографією про Б. Хмельницького, що її закінчив у березні 1856 р. і подав до журналу «Отечественные записки».

Повернувшись до Саратова, він вмістив у виданому Д. Мордовцем збірнику (1859 р.) зібрані на Волині фольклорні записи і кілька своїх віршів.