У Кирило-Мефодіївському товаристві

В. Л. Смілянська

Поринувши у дослідження часів Богдана Хмельницького, історик домагається переведення в Київський учбовий округ, щоб бути ближче до місць подій та до місцевих приватних архівів, і дістає роботу викладача гімназії в м. Рівному. Зупинившись на десять днів у Києві, він познайомився й близько зійшовся на основі спільних фольклористичних та літературних зацікавлень з П. Кулішем та М. Максимовичем, ректором Київського університету.

По дорозі до Рівного М. Костомаров оглянув Острог із залишками замка князів Острозьких. Вчителюючи в гімназії в Рівному, він зблизився з майбутнім кирило-мефодіївцем, латиністом, а за уподобаннями – фольклористом, Петром Омеляновичем Чуйкевичем. Свята історик використовує для мандрівок по історичних місцях Волині й Поділля, відвідує Дерманський монастир і Гощу, Кременець, Почаїв, Пляшову – місце битви під Берестечком, розшукує пов’язані з Хмельницьким документи, записує народні пісні й перекази. З листа до К. Сементовського від 6 грудня 1844 р. видно, як його вразив і обурив безсоромний визиск селян-кріпаків: «… обращение с ними таково, что превосходит всякое понятие об утеснении и приводит в трепет друга человечества» [Україна. – 1925. – № 3. – С. 48].

З початком нового навчального року М. Костомаров почав викладати історію в Першій київській гімназії. Мешкав він спершу разом із студентом університету, який тоді вже захоплювався фольклором, а потім став і письменником – О. Марковичем; а з січня 1846 р. – з випускником Дерптського університету, юристом і математиком М. Гулаком, який служив тоді в канцелярії губернатора перекладачем Археографічної комісії.

Їх відвідував В. Білозерський, тоді випускник університету. Гулак, Костомаров і Білозерський, обговорюючи проблеми слов’янського єднання, якими М. Костомаров захопився ще в харківському гуртку І. Срезневського, дійшли висновку, що їх практичне здійснення можливе лише через федерацію рівноправних слов’янських народів, за умов знищення кріпацтва й усілякого рабства та широкої освіти народу.

«С этой целью явилась мысль образовать общество, которого задача была бы распространение идей славянской взаимности…» [Костомаров Н. И. Исторические произведения. Автобиография. – С. 475.]

До засновників невдовзі приєдналися поети T. Шевченко й П. Куліш, О. Маркович, О. Навроцький – поет, студент філософського факультету, родич М. Гулака, студенти І. Посяда, Г. Андрузький, О. Тулуб, полтавський історик Д. Пильчиков та інші. Спільно склали статут, програму, товариству дали ім’я Кирила й Мефодія.

Тим часом М. Костомаров відпрацював учбовий рік у гімназії, а в червні виступив з блискучою лекцією в університеті і був одноголосно обраний університетською радою професором кафедри історії. «То был один из самых светлых и памятных дней моей жизни» [Костомаров Н. И. Исторические произведения. Автобиография. – С. 476.].

З кінця серпня він уже викладає в університеті, готує курс лекцій, вивчає події часів визвольної війни, пише «Славянскую мифологию», збирає в себе на квартирі студентів, що захоплювалися історією, читає лекції в пансіоні пані де Мельян, де зустріне Аліну Леонтіївну Крагельську, яка стане його нареченою. Вона була здібною піаністкою і невдовзі з успіхом виступила в концерті разом із Лістом.

На Різдво, перед Новим, 1847 роком, у М. Гулака знову зібралося товариство, знову лунали запальні промови, полум’яні інвективи й пророцтва Т. Шевченка, снувалися плани. Студент О. Петров, який жив по сусідству з М. Гулаком, почувши розмову, й собі приєднався до товариства, записував усе, що чув тоді й згодом, і в березні подав донос куратору університету генералу О. Траскіну.

Весілля М. Костомарова мало відбутися 30 березня, але його раптово арештували і, протримавши дві доби в поліції, відправили до Петербурга. Це сталося того дня, коли він мав іти під вінець [Драма нещасливого кохання Костомарова й Аліни вразила уяву не одного письменника, ставши основою романів Д. Мордовця «Професор Ратмиров» і В. Домонтовича (В. Петрова) «Аліна і Костомаров».].

Розчавлений цинізмом усього, що відбувалося, й невідомістю, він протягом п’ятиденного шляху відмовлявся від їжі, вирішивши заморити себе голодом, як колись вчинив римський історик Кремуцій Корд. Настане час, і М. Костомаров зробить його героєм однойменної драми, значною мірою автобіографічної. Від голодування його відмовив супроводжуючий: треба було їсти, щоб зберегти сили для допитів, аби не підвести друзів. І йому вдалося, не виказавши нікого, переконати начальство в тому, що він користувався «неблагонадійними» рукописами, в тому числі й віршами Т. Шевченка, з науковою метою; програму оголосив знайденим анонімним напівпольським, напівукраїнським рукописом, заперечуючи авторство М. Гулака, яке той засвідчив; авторство ж статуту брали на себе одночасно В. Білозерський та М. Гулак.

Коли Т. Шевченко з вікна камери III відділу побачив матір М. Костомарова Тетяну Петрівну, яка, приголомшена горем, ішла на побачення зі своїм єдиним сином, його вразило її зчорніле від туги обличчя. І поет, як це не парадоксально, зрадів власному сирітству: його казематна поезія «» сповнена пекучого почуття самозречення:

Дивлюсь: твоя, мій брате, мати

Чорніше чорної землі

Іде, з хреста неначе знята…

Молюся! Господи, молюсь!

Хвалить тебе не перестану!

Що я ні з ким не поділю

Мою тюрму, мої кайдани!