1

Гнат Хоткевич

Вибіг із села… Куди?

Ніч… темно… дощ покрапає… Всі люди сплять у тихих своїх хатах… Спокійно сплять вночі, щоби спокійно працювати вдень… Ради чого ж і ради кого я оце тиняюся серед ночі без притулку і пристановища, дратую псів сільських, боюся кожної темної плями попереду. Ради кого й ради чого я кинув на журбу й самотність дружину любу, дитя мале обрік на його маленькі дитячі страждання – для кого й для чого? Хто подякує? Хто згадає? Хто допоможе?..

Ущемилося серце Довбушеве… Втратився смисл власної діяльності. Повстання… Яке там повстання… Ксьондз-єгомость не такі, як я, слово вогненне в устах мали – а що вскурали? Нічого. А що ж можу зробити я, темний гуцул? Ще десяток жидівських корчем ограбую та десяток панів. Чи це повстання?.. А люди ж були рівнодушні, так рівнодушні й зостануться. Будуть сидіти по своїх теплих хатах і не захочуть уставати громадами. Тоді тільки, мабуть, з’єднаю я їх у громаду, як поведуть мене вішати, а села цілі збігнутьси дивитиси… Так пощо ж тоді суятитися, пощо важити життям, бігати отак по-собачому під дощем, по-собачому й від людей ховатися? Ні!.. Правду каже Єлена, що краще бути останнім бідняком калаєм, але газдов, ніж першим на всі гори опришком… Годі… Зроблю так, як Єлена каже. Підемо в такий край, де нас не знають, осядемо та й будемо жити, як люде живуть. Олексичка буду ростити…

І до болю захотілося бачити хлопчика. От стоїть перед очима, ручки простягає, лепече…

Рішив піти додому. Хоч на один день, але додому. Скаже жінці про нове своє рішення – нехай відітхне хоч трохи, бідна.

Не близький це світ – від Сапогова аж до угорської границі, але для Олекси віддалення ролі не грало.

По дорозі Печеніжин. Не зайти провідати старих – не випадало. Тим більше, якщо справді їхати куди далеко.

Зайшов, але… краще би й не заходити. Батько навіть і не вийшов. Вийшла лиш мати, але за слізьми не могла говорити. Показується, що вони із старим живуть, але не знають, на якім світі. Тягали їх до двору, приїздила якась комісія та тягла і раз, і два.

– Так нас бештали… То ви, каут, опришка сплодили, толової да, шо людей ріжет, живцем палит, малих дітей у матері на грудьох убиває… Ой, Олексику-у… Та ци діправді ти таке робив?.. Таже такого нечувано, аби дитє, дитє мале у матері на руках убивати. У тебе своя дитина є, то погадай лиш, єк би тобі було, коли би хто твого Олексика скєв на руках у Єлени…

Слухав Олекса – і темно ставало перед ним. Ось вона, оцінка його вчинків. А він так весело йшов від двора Злотніцьких. Йому здавалося – он яку заслугу зробив, що не грабував нічого, а що тільки повбивав. А воно, убивство, завжди є тільки убивство. От сльози старої женщини о тім говорять.

– …мали би ми старостев покі мати – а вно таке… Та й старий мав присєгнути, шо відрікаєтси від тебе, шо він не знає тебе за сина, шо він ніколи не пустит тебе до хати… Та й старий мусів присєгати, о-о-ой…

Темний як ніч стояв Олекса, слухаючи того.

– Та й хто ж то велів присєгати?

– Та й хто би? Наш пан та Рушель. Тепер, каут, не боїмоси твого збуя. Тепер, кае, восько по него віступило, кае, зі Станіслава. Не довго йому бришкати… Скоро повисне. Йой, Олексику-у… Та шо ж вно на мою голов падет…

– Восько? Йке восько?..

– Ци я знаю? Восько, кае, з Станіслава… полковник йкийс… Він називав – лиш ци я можу спамнєтати?

Військо… Це була новина. Очевидно, поки Олекса блукав полями, сталися якісь події. Треба розвідати.

– Нічо, нічо. Не плачте, нене. Нім я повисну, то не оден пан ішє гигнет. А перші – то наш і Рушель. Я їм казав, аби вни вас не чіпали. То вни слухали єкийс чєс, а тепер перестали. Ой га! Дивітси, панки, єк би не було лиха. Не поможе вам і восько ваше!

Хоч і фудуливси Олекса, а військо не давало йому спокою. Що за військо? Як завелике? Які має завдання? Чи взагалі прийшло в наші околиці, чи спеціально за мною? Все це треба точно вивідати.

Рано був уже коло Ростоків. Там знав іще давніше хлопця одного – Василя Мельника. Сам цей Василь був шешорський, із Шешорів, а служив у Ростоках у отамана при млині. Він давно вже просився до Олекси у ватагу, але Олекса не думав тоді збільшувати кадри, тож відмовив. Тепер обставини змінилися.

Млинівка була велика, далеко заходила у берег і вся заросла. Олекса сів на ковбчику біля води й чекав.

Ішов чоловік. Олекса попросив його викликати наймита отаманового сюди. Скоро прибіг Мельник.

– Но, Васи… Тепер можу взяти тебе до себе. Хочіш?

– А хочу.

– А тим часом зробимо тобі пробу. На мене вислано восько. То ти маєш розвідати, шо то за восько, кіко там го, хто на чолі, де пішло, кінне ци піше – гет усе. Єк розвідані, підеш на Буковец, там ізнайдеш Головачя із новими хлопцєма. Скажеш му, шо я тє прислав. І най мене ждет – я си єв’ю на Буковец самий. Тепер же тобі треба шось їсти та, може, при розвідках шо комус дати, то маєш гроші на тото на все.

І дав йому таку суму, що у Василя зроду не було в руках стільки. От як опришки жиють. Таких сум не жаліють.

Погнав Олекса до Ясині. Вже заволодівав ним запал боротьби. А-а-а, восько. Най буде восько. Помірєємоси.

Він знав, що війську, яке б воно не було, маневрувати в горах трудно. Одною удачною засідкою можна військо коли не знищити, то, в усякім разі, сильно розстроїти. І Олекса вже загорівся жаждою битви. Безнадійність щезла, будуче одступило на задній план, перед очима була лише грядуща битва з отим таємним воськом.

Тож біг, біг додому. Хотів справді взяти хлопчика, Згодом, може, справді доведеться боротися з військом, не буде часу – нехай хлоп’я побігає по полонинах. Правда, вірменські купці ще. Ну, та то байка. Скочимо на яких годину-дві.

Єлена не знала, чи пускати дитя, чи ні. Але звикла коритися. Олексик, очевидно, був безмірно радий. А ще дєдя дістав коня, висадив на коня, дав поводи в руки, ой… І Олексик їхав сам. Дєдя лиш ішов збоку та підтримував.

Вражінь нових – без кінця. У ліс такий заїхали-и! Бачиш, що таких [смерек] Олексик не видів зроду. Дєдя виліз на одну – дороги шукав, то дєді й не видно.

Дитя щебетало всю дорогу. Олекса думав, що втомиться їхати – де там. Бадьориться.

Опришки зраділи. Брали Олексика з рук до рук, шукали в бесагах, чим би пригостити – взагалі страшенно було гарно. А як іще Смикайло врізав у скрипку, а опришки, щоб потішити дитину, почали гумористичні танці – і по-жаб’ячому, і по-баб’ячому, і по-ведмежому. Олексик так реготав, як ніколи.

Олексі сказав Кошак, що вірмен сподіваються не сьогодні – завтра. Це було ніби не в плані. Якщо Головач не привів людей, на вірмен не доведеться нападати, бо конвой самих микуличинців, як каже Кошак, буде двадцять люда.

Треба зараз же довідатися, як із Головачем. Послати по нього ніяк, й треба ж робити вибір: кого взяти, кого забракувати. Се така річ, що доручити нікому. Тому Олекса доручив хлопчика увазі товаришів, а сам, взявши вірного свого Василя, погнав назад, на Буковець.

Головач привів хлопців, але всього-на-всього одинадцять душ. Вибраковувати вже було ні з чого, та й часу не було. Отже, Олекса забрав усіх і повів прямо на ту дорогу, де можна було сподіватися вірмен. Вказав місця, розставив людей, дав знаки, щоб, як тільки покажуться вірмени, наскочити із своєю старою гвардією з одного боку, а Головач із своїми – з другого. А сам пішов до хлопців. З собою взяв лише Василя Мельника.

Дорогою розпитував про ото саме військо.

Що ж, Василь справився добре й вивідав усе, що треба. Зараз військо те подалося на Чорногору, думаючи, що Олекса там.

– Ну, най собі йдуть на Чорногору, а ми тут зробимо своє.

Прийшли на Рокиту. Олексик не скучав – і це вельми втішало батька. Федір Джамиджук підійшов до отамана саме тоді, коли Олекса взяв на руки хлопчика й щось йому розповідав.

– Шос ти, отамане, береш людей, не знаючи, ци вни нам підходе, ци нє.

Вже конструкція фрази не подобалась Олексі. Хто це «ми»? Чи то увесь колектив опришківський, чи два брати Джамиджуки, чи хто?

Олекса поставив хлопчика на землю.

– Біжи, бавси.

Хлоп’я пішло нехотя.

– Ну?

– Та й тот Лаврів, шо ти го нам зоставив.

– Та й шо?

– Таке вно, йк рідке г… Розхорувавси, лежит… Каже, шо згрішив міцно, приставши ід’нам.

Олекса встав, пішов до Лаврова. Дійсно, хлопець був хворий. Весь час його трусило, схуд, зблід. Олекса лагідно спитав:

– То ти ніби мав казати, шо згрішив-єс, до нас приставши?

– Може, я говорив шо у хоробі, того я не знаю. Може, й таке говорив у потемци, лиш я того не памнєтаю.

– Їк-бес хоків піти ід’хаті, то я ті не бороню.

– А я бороню! – різко й зухвало втрутився Федір Джамиджук. – А я бороню… Цес зайда видів нас усіх, жив із нами, то може прибагти шо.

– Та й я бих казав, шо красше му голов укєти, – обізвався Штефан Джамиджук.

Брати жили між собою в згоді, причім менший поважав старшого, адже завжди його підтримував.

Знов Олексі не подобалася конструкція фрази. Джамиджуки були добрі хлопці, слова нема, але говорити так навіть і Джамиджукам дозволити не можна.

Олекса зробив вигляд, ніби зовсім не чув слів Джамиджуків.

– То я ті кау, шо не бороню. Йди собі, куда хоч. Дам тобі грошей три тинфи, бохонец хліба, та й маєш, ади, все. Коли здужєйш, тогди й підеш. Лиш знай – абес не згадував ніде й перед ніким, шо з нами був. Бо йк скажеш, шо єс із нами ходив, і зрадиш нас, то хуч би ти був і в третій землі, то я тебе дістану й розсічу.

– Я ніде не піду… Я буду у вас, лиш коби здужєв…

Джамиджукам Олекса не сказав нічого, але ще раз згадав слова Єлени, що й свої можуть зрадити.

Сеї ночі вже не спав у гурті опришків, а відокремився так, щоб ніхто не бачив. Гірко було йому ховатися від своїх же, але що робити. Коли можуть і сміють уже так говорити, то зуміють і зв’язати сонного.

Смикайла й Гаштурака послав роздобути їди, бо все вже поїли.

Не дуже довго й барилися хлопці – привели ялівку. Зарізали, м’ясо порубали, половину позатикали на рожни й почали пекти, а половину варили в кітлах.

Олекса сам вийшов на грунь, аби подивитися, чи не видно знака від Головача. І саме впору, бо знак був. Довбуш побіг назад. Смикайло саме бавився із Олексиком. Олекса шепнув:

– Став хлопцє… пора.

Поманив пальцем Василя Мельника.

– Ми біжимо, а ти тут довари м’єсо й побавси з хлопчішєм.

Олексичок крикнув був, що й він хоче йти, але Олекса замотав, замотав руками й побіг.

Ех… Погано бути й батьком, і ватажком опришків у той же час…

Всі побігли. Зосталися тільки Мельник із малим Олексиком доварювати м’ясо.

Але встигло воно й доваритися, й переваритися, а опришків усе нема.

– село у сучасному Косівському районі Івано-Франківської області.

Джерело: Хоткевич Г. Авірон. Довбуш. Оповідання. – К.: Дніпро, 1990 р., с. 338 – 343.