25
Гнат Хоткевич
Пішли. Ішли довго. Завів Олекса хлопців у якусь безвихідну дебру. Там знайшов якийсь камінь. Повернув його трохи – щілюка. Така, що лише пролізти чоловікові.
Поліз уперед. Хлопці за ним.
Довго щось лізли. Часом хід був такий вузький, що ледве протискувалися. Далі стало ширше, а нарешті об’явилася вже досить велика печера.
На диво, тут було сухо. Звичайно в таких печерах завжди вогко, стіни мокрі, пісок під ногами теж, а тут – як у хаті.
Олекса викресав вогню, запалив люльку і, пихкаючи люлькою, почав придивлятися до стіни.
На уступі каменя стояла лоївка з лоєм. Він засох, але не висох весь. Олекса розім’яв і засвітив. Одразу стало веселіше.
– О, прошу розгоститиси.
Опришки скидали тертілу й мокру одежу. Олекса поліз у кут і почав швиргати звідти тріски, суччя, дрова.
– Кладіт ватру.
Ця робота всякому гуцулові мила – тож за малий час весело потріскувала ватра. Так гарно було простягнути до вогню холодну ногу, витягши її з розбухлих онуч.
Оглядали печеру при світлі. Вона була висока, й, видимо, десь там мала вихід для диму, бо він не осідав низько.
Олекса поліз у другий кут і витяг звідти бербеницю бринзи та бочівочку горілки.
Скоро закипіла вода в казаночку, всипали муки – і вивернули гарячу, запашну кулешу. А коли ще випили трохи з бочівочки – одразу якось стало спокійніше.
– Ой га! Ше нашої не конец.
Олекса заповів, що пересидять тут деякий час, поки Пшелуський заспокоїться. Побачить, що варти нічого не досягли, подумає, що Довбуш або вбитий де, або втік.
– Побігає, побігає за нами… Він і не знає, шо нас лише трохи.
Опришки засміялися. Їм було приємно відчувати, що от їх тільки троє, а за ними ганяються сотні, не сплять ночей, виставляють варти, тоді як вони, опришки, сплять собі спокійно у сухому.
Олекса багато оповідав молодим хлопцям із того багатства, яким наділив його отець Кралевич. Дивувалися легіні непомалу всяким відомостям з астрономії, фізіології й усяких інших наук. Дещо було таке, чому можна було вірити, а дещо таке, що вислуховувалося з пошаною, а потім підморгувалося товаришеві – шос брехнув наш втаман легко…
Наприклад, земля крутиться. Та який дурень міг би тому увірити? Таже ми усі попадали би…
Зрештою, і сам Олекса, хоч і вимовляв ті слова твердо, а все ж, рахуйте… єкби то сказав чоловік… шо вно, варе, так… лише…
Показував дива своєї печери. Насамперед звертав увагу на тихий, але безперестанний шум, який не вгавав день і ніч. Ніби десь тут текла велика ріка й хвилі її вічно хлюпощуться об скалисті береги.
Потім вів хлопців у глибину печери. Там одтикав якусь діру, засипану галуззям, закладену шуваром, мохом.
Обнажалася дірка, й звідти одразу починало віяти холодом. Шум води ставав виразним і цілком оприділеним: десь тут тече у темноті вода.
Лізли туди в діру і вилазили в іще більшу, прямо вже величезну печеру. Олекса наказував обережність.
– Дивітси тепер під ноги…
Хлопці зупинялися – і з острахом відскакували. Прямо під ногами розверзалася якась бездонна пропасть. Хлопці шукали під ногами гілляк, бо Олекса казав, що натягав сюди дерева без кінця. Світили вниз, але не могли освітити нічого: чорна бездонна яма не показувала нічого, окрім тьми.
Попробували кидати туди засвічені галузки, але вони бистро гасли на льоту.
– К’би так смереку запалив та кинув…
– Нічого не буде, – відповідає Олекса. – Я пробував усєко – гасне оннаково. Таке галузє-сми метав, йке принести міг, – нічо. А лізти нема єк, я теж пробував.
– А як ти знав за цесу печеру? Сказав ті хто?
– Ні. Я самий ї знаю. Зимував я ту.
– Ов!.. Таже страшно.
Довбуш посміхнувся.
– Чіму? То же не страшно зара.
– Зара ту люде… А як самий – не був би сми тут анізащо.
– Ано-ко, дивітси теперка ішє.
Довбуш узяв великий камінь і кинув його у безодню. Камінь летів досить довго і з силою бухнув у воду. Чути було, як піднявся фонтан бризків, і вони потім, дзвенячи, падали назад у воду. Було якось і солодко, і жутко.
Хлопці самі почали шукати каміння й кидати його в безодню. Олекса відвалив величезну брилу й держав її на гостряку.
– Ано-ко, дивітси тепер…
Пустив руку – і здоровенна каміняка рванулася вниз. Гахнуло так там десь унизу, що Орфенюк аж ухопився за Олексу.
– Пху… – аж сплюнув Баюрак, скидаючи з себе наглий напад страху. – Такого шє сми й не видів ніколи.
– Ого! Я ту такі печері у Чорногорі знаю, шо ше дивніші.
І це не була похвалка, бо таки справді Олекса Чорногору знав.
Так просидів Олекса із хлопцями коло двох тижнів. Сиділи би, може, й ще, але харчів не стало.
– Тепер уже, видев, мішєнники поприганєли худобу на полонини – мож коло вивчєрів харчуватиси.
– То не є безпечно. Вівчєрі можуть дати знати своїм газдам, шо ми проходили й так нас мало.
– Нічо, нічо. Тут газди все такі, шо мож вірити. Семердинюк Василь, Митник… Сі не зрадє.
Коли вилізли на чисте повітря, була ніч. Як Олекса пізнавав зміну, хто його знає, а тільки не вивів хлопців серед дня.
– Бо то тра приховати. Може, шє си здаст, – і привалив діру каменем. Тепер і хлопці, прийшовши сюди самі, навряд би серед мільйонів кам’яних глиб знайшли саме ту, що треба відвалювати.
Широко розкривалися груди, вливалося через них цілюще повітря до організму, мов повна ріка несе дари свої великому морю. Над головою ясніли звізди. Співала ота особлива полонинська тиша – і хлопці якось заспокоювалися. Останніми часами все так тривожно: нічні засідки, погоні, небезпека… Тільки сила Олекси, його уміння ні на хвилину не стерятися – тільки се держало хлопців, як держить потопаючого бревно, що за нього він судорожно вчепився закарлюченими пальцями.
Аби не дразнити полонинських собак серед ночі, полягали тут – перечекати до рання.
Довбуш не ліг обіч хлопців, а пішов деінде. Під землею лягали всі разом. Там інші закони.
Коли опришки прокинулися, сонце вже зійшло. Полонина була зовсім не та, якою вони бачили її, залізаючи до тієї своєї печери. Трави зеленіли кругом, ніде ні шматочка снігу. Вгорі літав орел. О, тепер зовсім інша річ… А ще пройшли трохи – і вчули голос трембіти. Праведні душі трубі архангела не зрадіють певне так, як зраділи опришки цим звукам. Олекса прислухався.
– Се на Семердинюковій полонині, – оприділив він. – Ідем туди.
Вівчарі стріли хлопців із погано скритим страхом, але скоро заспокоїлися, побачивши, що лихого нічого не буде.
Олекса розпитував, чи стоять іще патрулі й де сам Пшелуський. За Пшелуського вівчарі не знали казати, що ж до патрулів, то говорили, що їх видано-невидано по всіх селах. Та всіх чіпають, вирви вимагають. А не даси – б’ють.
Олекса звернувся до Орфенюка:
– Ано скоч подивиси, ци не йдут наші легіні.
Орфенюк, не розуміючи, витріщив очі. Баюрак був догадливішим.
– Зара піду.
І побіг. За якийсь час прийшов.
– Не видко. Видев, на інчу полонину пішли.
– Но, най ідут. Вни знают, шо ми тут. Єк треба буде – який прибігне.
І жили тут наші кілька день. Трохи помагали пастухам, а більше лежали горі черевом та вигрівалися. Таки відвикли трохи від роботи й вона їм смерділа.
Ватаг посилав у село одного з пастухів. Олекса міг думати, що хлопець, не дивлячись на всі накази, може комусь сказати, шо от на полонині Довбуш сам третій. Тому перед відходом пастуха звернувся до своїх хлопців.
– Но-но, йдім до товариства та треба й нам посуватиси на села. Доста ми вже ту бавили.
Хлопці прощалися з пастухами і йшли. Але не на села, а далі на полонини. Так пожили трохи у Валищука Василя, потім у Митника.
Коли Митникові його вівчар переказав, що Довбуш гостить у них і легко його можна піймати та дістати обіцяну нагороду, Митник злаяв дурного вівчаря й звелів мовчати.
– Як вернеш, то Довбуш буде ше у нас, то лиш іскажи, шо я просив, аби моїх кітлів та рушниць не брав. Най їдє, шо хтє, най б’ют баранів – то все байка. А без кітлів та рушниць я каліка.
Але доки ік так сидіти на полонинах? Воно приємно, звичайно, але так і до віку можна чекати. І Олекса рішив іти. Втрьох не трудно було прохопитися через які хочеш патрулі.
Оповів хлопцям свій план помсти на багачах.
– Єк свої вже на нашу голов важут, то вже… Треба їм показати, шо то є. Ідім почерез Скупову на Річку, там зітнемо Дідушку. Витак Мочернака, витак Дзвінчука у Космачі. Най си варуют богачі. Я їх не займав… Я не ходив на їх вівці, на їх добро… А тепер – най си начювают… І усім буде таке.
Сильно олютивси Олексючьок на багачів.
– село у сучасному Косівському районі Івано-Франківської області.
Джерело: Хоткевич Г. Авірон. Довбуш. Оповідання. – К.: Дніпро, 1990 р., с. 417 – 422.