30
Гнат Хоткевич
Сіріло. Тихо проходив лагідний гірський день. Похилі верхи космацькі світлішали й поволі, мов з-за темного екрана, показували контури свої. Он Зелень. Така гора називається, на якій розложився сам Космач. По убочах – хатки, хатки, а вже далі, під вершок, і нема. На захід висока Щекалівська, вона найкраще освітилася, і вся вже виступила на тлі неба. А на схід іще темніє найвищий тут непривітний Гругіль.
Скоро зійде сонце. Вже радується небо на сході, міниться й грає урочисто – а отаман і не бачить цього останнього сходу сонця у своєму житті. Очі його закриті й тільки тоска, тоска велика роз’їдає груди.
Відходить життя… Могутні мускули ослабли і не можуть навіть поскидати оцього ганебного пруття, яким прикидано ватажка, як собачий труп. Груди, що на них, як на наковальні, можна було залізо кувати, важко підіймаються і десь там хриплять та клекочуть усередині.
Відходить життя так безглуздо. Від зрадницької кулі. Кінчається саме тоді, коли хотів переступити поріг і розпочати новий етап, нову сторінку перегорнути…
Значить, не хотіла мене доля газдою… Опришок-сми був – опришком і вмираю. Лиш шкода, що не довершив усього, що хотів… Не здійснились мрії високі, не прийшли до скутку великої задуми. Піднявся того, чого не могли підняти мої плечі, – і от… вмираю. Не Штефанова куля мене устрелила, а роздавила мене великість почину, на який іще не прийшов час. На все свій час, на все свій час – і от приходить мій… Прощайте, мої гори, зелені мої верхи, – вже мені більше вами не ходитоньки.
Вітре полонинський чорногірський, вільний мій товаришу! Гуляли ми з тобою, буйні обидва, по несходимих наших просторах – а тепер… не обвієш уже більше ти мого обличчя, не принесеш запахущих хвиль здалека у груди…
І трембіта вже не прозвучить для мене, тисячу разів відбиваючися від мрячистих верхів… вівці не заблеют… не задзвенить більше пісня шуварів і трав полонинських. Прощай, прощай все… І вся природа гірська прощай!
І ви, люди… За вас погибаю… Хотів вам принести сонце в повній пригорщі і свято в свято. А ви – випхнули мене одного, як у море, як у піскову пустиню, й спішно замкнули двері. Борися, сказали, сам… Як побідиш – одчинимо двері й пожнемо плоди трудів твоїх. А як погибнеш – ну що ж… одним фантастом менше стане на світі, зате ми чисті і невинні зостанемося в очах начальства свого…
Нема жалю до вас, люди, і гніву нема. Не проклинаю вас, але і не благословляю. Такі ви єсте, такі були – такі і будете довіку. Дозволите розп’яти свого великого, а потім увінчаєте пам’ять його красивими легендами й піснями поетів своїх. Уходить життя. Разом із цією кров’ю, що витікає… разом із хрипом дихання. Хто би задержав? Хто би схопив у міцні долоні його… життя, і не пустив?.. Щоб зірватися знов, могутньому, на ноги і крикнути своє: «Стій!» – від якого лист із дерева паде.
Ні… не для того… Щоб тільки ходити… Най розбитому, най покаліченому, але аби ходити, бачити, як сонце встає, чути пташини щебет, шелест смерекової хвої і шум снігових потоків із весняних гір.
І ніхто… ніхто не затримає, ніхто не задержить… Скоро, скоро піду… Все так само будуть низвергати потоки з висот своїх у безодні… Все так само буде Черемош нести запінені хвилі свої і бити ними в скелю під Сокільським, кипіти у Воротцях, тріпати дараби гуцульські на рвучких хребтах білогнівних. Говерла покриється шапкою снігу і довго не зніме її. Чорногірські печери і пасма гір…
…І поплелися, понеслися перед остеклілими очима ватажка довгою низкою всі оті гори, якими так любив ходити й приріс до них кожною частинкою серця свого. Нарисувалися панорамою, пройшли танком і кожна з них зазвучала окремо… відспівала останню свою умираючому ватажкові.
Зрадливий Стіг… Ти, могутній, мовчазний, віки-віків неприступний ні для кого – чого ж ти зрадив і допустив до себе ляхів із смоляками, щоб вигубили там, під тобою, – кого? Цвіт свободолюбності гуцульської. Пісню їх грядущої волі.
А он Ладескул із-за Стогу виринає. Цей уже смирніший. Чув він і звуки трембіт, і овець вечірнє блеяння. Мало хто сюди заходить пасти, самітно тут звучить пастуша флояра, і скоро восени тікають звідси стада.
Чивчин – о… той весь час в полонинах. Привичне діло. Скучає він, коли не тисячі на нім пасуться, – для кого, каже, я й готував тоді трави свої?.. Листун на границі Волощини. Забіжи за нього – і ти в чужім краю.
А ви, стократ прекрасні Шпиці… Не побачити мені вже вас… Як хлопцем прийшов я туди уперше… Мов вишкірені зуби якогось повергнутого на землю чудища, стоять ребра, а між ними похило і трави. Зелені-зелені…
І малий Олекса взяв тоді камінь, який тільки подужав, і покотив. Дивився, як він котиться, і скаче, і підстрибує, і ломить кущі жерепу, що постелився на узбіччі. В’їдається в ті кущі, як розлючений кінь в ряди ворожої армії, але не знає, що жерепу зрадливо[го] ніщо у світі не подужає. Простягає він звідусюди змії-руки свої, хапає, затримує… Рве камінь ті пута тисячами, а нові тисячі знов устають, знов влипають, вертяться разом, душать, давлять – і знеможений камінь тихо гасить свій полумінь лету десь у зеленій непроглядній гущавині.
О-о-о-ой, нічого вже, нічого я більше не побачу. Хоч би сонце ще раз уздріти, сонце… Навіщо хлопці так погано мене поклали, що я не можу бачити сонця.
Поворухнувся, напруживши всю велику силу свою. І здавалось йому, що скала би здвигнулась від того зусилля і натиску – а воно лиш потремтів трохи накиданий на тіло хворост, і не впала ні одна галузочка з нього…
А може, вже було сонце, тільки я його не бачив… А це оп’ять зайшло… Бо то ж так давно-давно сталося, що убив Дзвінчук Довбуша… Ледве сягає пам’ять…
Умирав Довбуш. Умирав у повній свідомості, в повні чуття. Знав, що вмирає, бачив, що вмирає, чув, що вмирає. І не жаль було йому нікого і нічого. Кидав усе без жалю. Навіть коли згадував Єлену – не було такого дуже гострого болю в серці. Було шкода, що от задав вірній дружині стільки горя: втратила дитину, втратила чоловіка, але… може, ще й потішиться. Їй же тільки газди треба…
І лиш коли згадував гори, дику самітність віддалених пустель, згадував, як звук киненого каменя здається громом і гасне. Таке знав у ній, у цій бездонно-глибокій, віками накопиченій тишині. Згадував і рисував себе перед тими божествами величі – і туск незмірний брався душі, і вити хотілося, як самітному вовкові у сніговій пустині.
І знов, і знов переживав ті почуття, що розпирали колись груди, коли ото вперше сам, молодими дужими ногами заходив десь далеко-далеко, не знаючи й куди. Кругом дикі скелі повишкіряли обнажене каміння своє, верхи, незнайомі потоки… Он розступилися гори, кітловину зробили, а в кітловині тій велике озеро. Сім гір висять над ним безмовних і наказують вічне мовчання. Сім верхів уп’ялося в далекі небеса, у мряках погубили шпилі свої високо… Що це за гори? Як називаються й чи називаються як? А може, тут не ступала ще нога людська, і це він, Олекса, перший з двоногих істот потрапив на цю землю сміливо. Чи чули ці гори голос людський коли? Що, якби крикнути, порушити цю самовпевнену безконечність? Чи не стряслися би гори, й чи не впав би камінь отой прямо в воду?
І набирає повітря у груди Олекса і… страшно стає… А що, як із отієї темної ями між скелями вилізе потвора з сімома головами, з очима як тарелі, з зубами як вила добрі. А що, як полум’ям ригне й спалить смереки оці, а з ними разом і Довбуша малого?..
Але молодий Довбущук не хоче знати страху і кричить. Опришківським покриком, що навчився його від старих ватагів, коли ото вечорами, при світлі ватри, оповідають молодєкам за старовину, єк то було май давніще, єкі-то люде були…
Сто разів відбився крик молодий від сих невідомих скель невидимою луною. Мов м’ячем, перекидалися гори тим криком; я кинув до тебе, а ти до неї, а вона ще туди, а там назад, і ще вперед… назад… Чого не кидаєш вже швидко? Чого пускаєш униз? Хапай, переймай – он упав уже людський звук униз, покотився в щілини міжскельні, в темні вузькі і звороти, що дихають вогко й з гнилизни запах виносять на тепле сонячне повітря…
І дивиться молодий Олекса зухвало – ану вилазь, драконе з сімома головами. Чи не почастую я тебе оцією дубинкою?
…Любив, ой, як любив ходити невідомими місцями, звідувати ніколи ще не звідані гори. Як попадав на Угорщину або на Волощину, то цілими тижнями блукав по горах, не знаючи, як їх назвати. Але завжди добре запам’ятовував і місце, де вони лежали, і вигляд кожної гори, кожний вигиб рельєфу, кожну примітну лінію. І так умів усе розповісти, що коли потім зустрічав вівчарів, то вони зразу пізнавали.
– О-о! То ти коло Капуля був. Капуль – той верх у нас сі називає. А ото шо, кажеш, широкий – то Томнатик.
– А шє, браччіки, дві ріки з-під онного верха витікают…
– То Лучина, верх. А річки тоти – Молдава й Сучава.
Коло самої семигородської границі Довбуш знає верх Рареу, а обіч – Остру. Далі не бував… ще би подивитися на Семигородські гори… треба буде колись… Буковинські я знаю… Немає у них там таких високих верхів, як наші… А проте… От є там гора одна – Джумалеу прозивається… А має вона три верхи. Південний верх, найнижчий, носить ім’я, як якийсь архангел з Апокаліпси, – Вернарієль. А північний верх – Аллуна, той вже вищий. І найвищий середній. Називається Калду. Так отой Калду, мабуть, мало чим нижчий нашої Говерли.
І нараз свідомість пронизала думка: але ж бо я вмираю… О-о-о! О-о-о!..
Чому ж так довго, так безконечно довго? Тисяча літ минула з того часу, як я хотів убити Дзвінчука, а він натомість убив мене. Оце, мабуть, і єсть оте: хто підняв меч – від меча й загине..
Нехай і так. То хоч вмерти вже до схід сонця, поки не прийдуть сюди люди… Щоб не дивилися на безсилість… щоб у пам’яті їх я все зостався дужий і непобідний.
…Усі ті, що так боялися, прийдуть і насміються… Пани прибіжать подивитися… Зарегоче і штовхне чоботом:
– «А що, опришку, ти, єден збую, лотре, псякрев, гайдамако! Будеш панів розбивати? Будеш? Будеш?»
Та в зуби чоботом, у зуби.
Хоче скочити Олекса і відмахнутися руками. Тими руками, що гори ними валив… І… тільки стогін видобувається з грудей…
Джерело: Хоткевич Г. Авірон. Довбуш. Оповідання. – К.: Дніпро, 1990 р., с. 438 – 442.