8

Гнат Хоткевич

Успіх походу Пшелуського трошки підбадьорив шляхту, що вже знову повісила була носи. Правда, зловлено тільки кількох, а самого «предводителя всякого проступства й збродні, дракона, вихованого в горах Запруцьких, що пожирає життя і субстанцію обивателів Покуття», таки не зловлено й невідомо, скільки ще зосталося при ньому хлопців, але це ж на перший раз. А ще трохи походить пан полковник і решту виловить – це ясно, як божий день.

Та й сам Пшелуський, упоєний цим першим своїм успіхом, хвалився, запиваючися по станіславських «австеріях»:

– О, зі мною жартів нема. Я вмію їх…

Зловлених опришків дуже мучили: палено їх розпеченим залізом, бито в тіло цвяхи, ламано кості, але опришки трималися завзято й нікого не зраджували.

– Де брали харч? Хто вам достачав зброї? Де ходили на вечорниці поміж парубки 3 дівчата?

На всі ті, на всякі інші запитання була одна відповідь:

– Не знаю.

Так нічого на «конфессатах» і не було витягнено. Потім почали їх карати смертю. Кого в Кутах, кого в Коломиї, кого в Станіславі, а Срібнарчука з Палієм повезли чомусь аж до Галича.

Впрочім, Срібнарчук скінчив особливо. Коли ото везлю сих двох опришків під ескортою, нараз вискочив із кущів чоловік – і не встиг ніхто нічого зрозуміти, як він підскочив до арештованих і в одній хвилі зрубав мечем голову Срібнарчукові.

Паліїв з криком кинувся межи конвой. Смоляки метушилися, але напасник у два скоки був уже в кущах. Стріляли йому навздогін, та хто його знає, чи трапили.

Паліїв добре бачив, хто то був. Се був Гриць Данилюк, отаман ясенівський. Ясенівці зв’язані з опришками, як от цей самий Данилюк або Ткач, Кривонюки, та мало хіба, сильно боялися, щоби Срібнарчук і Паліїв, як самі ясенівці, не видали кого на муках. Тому врадили запобігти тому своїми заходами.

У Станіславі годі було щось зробити. Коли довідалися, що власне Срібнарчука з Палієм будуть везти до Галича, кинули жеребок, кому взяти на себе труд. Випало Данилюкові. Але даремно ясенівці турбувалися. Хлопці не видавали нікого й держалися, як герої. Паліїв же бачив Данилюка, міг би сказати, але витримав усі муки, повис нарешті, але з уст його не зірвалося ні одне слово.

День публічної кари опришків у Станіславі був наче святом для шляхти. Поз’їздилося їх з усієї околиці дивитися, як будуть стинати тих, «кто так окрутне заменчил достойнего пана Злотніцкего» Жаловано, що самого головного гершта нема тут.

– Нехай. І той недовго поскаче. Пан полковник Пшелуський каже, що він тепер знає всі їх криївки й швидко їх вихапає.

Полковник полковником, але не треба забувати того, хто цього самого полковника виправив, ложив фундуш потрібний.

Це прихильники гетьмана підіймали його фонди серед шляхти.

Впрочім, і без агітації шляхта була вдячна гетьманові. Не так за фізичне, як за моральне заспокоєння: удача Пшелуського добре вплинула на нерви. Тим більше, що зараз по розгромі й Довбуша деякий час не було чути. Дехто переоцінював цей факт, беручи його за цілковиту ліквідацію опришківства.

– Кінець!.. Розбив їх наш Пшелуський начисто.

– Хоч гершта самого й нема, але він або погиб у битві, або…

– Утік десь у Молдаву. Я знаю їх поведінку. Награбує грошей, а потім іде до Молдави, купує собі грунт і газдує. Я був у Молдаві, бачив їх там доста. Що не маєтний газда – то бувший опришок. Конче…

Коли зібрався так званий господарчий сеймик у Галичі, то прихильники Потоцького підняли питання потреби виявити зі сторони шляхти тим чи іншим способом свою вдячність зглядом гетьмана. Ставили під це навіть практичний фундамент.

– Ми йому окажемо вдячність раз, а він, як великий пан, сто разів нас вигородить.

– Він дійсно винищить опришківство, бо вміє хлопську сваволю викорінювати. Скільки він їх вивішав, хлопів, під Немировом та під Константиновом, як вони постали.

– То правда. Увесь степ оросили бунтівничою юхою отого згуканого хлопства.

– Як громом валив… Вогнем і мечем…

Якийсь ксьондз пробощ відтіняв ще одну сторону великодушності пана гетьмана коронного, коли він різав мужиків подільських.

– І знаєте? Другий на його місці погадав би собі: це ж мої власні піддані – навіщо я їх буду нищити й робити собі втрату? А він ні!.. Повстання проти Речі Посполитої, проти отчизни вважав першим гріхом і для роздавлення того повстання без жалю нищив свої власні маєтки. Не бажав бути паном над тими, хто не захотів бути вірним підданим отчизні.

Словом, Потоцький виріс на якогось героя. І коли агенти гетьмана предложили в знак подяки увільнити маєтки гетьмана на землях Галицьких і Коломийських від чопового й шляхового податків на п’ять літ – не знайшлося голосів проти.

Потайки не один чухався й говорив:

– Я, голодранець, буду платити, а він, що всіх нас може купити й викупити, бач…

– Се, друже, по-євангельському: від неімущого відбереться і дасться імущому.

– Він відмовиться, панове, від такого дарунку, ось побачите!

– Якраз…

Вистилізовано було спеціальний уступ у протоколі з відписом для передачі самому гетьманові. Стилізували найкращі промовці повітові. Дякувалося там «за оті особливі заходи пана воєводи київського й гетьмана великого військ коронних коло публічного добра взагалі і щодо нашої землі в особливості, де ми були охоронені й зоставлені людьми пана гетьмана, що він їх своїм коштом утримує».

Рішено було вислати посольство для вручення постанови сеймика панові гетьманові, причім в інструкції було вказано, і як саме треба дякувати за те, й як треба просити й надалі. На послів вибрано тих же самих Фількевича й Ястшембського на тій підставі, що вони вже відомі панові гетьманові.

– Ви там знаєте всі ходи й виходи, то найскорше справитеся.

Посли згодилися. Вони по повороті від гетьмана стали його [великими прихильниками] й тепер їхали з охотою. Особливо їх тягла туди перспектива смачно поїсти. Але… цим разом не удалося. І всьому виною знов була висока політика.

Джерело: Хоткевич Г. Авірон. Довбуш. Оповідання. – К.: Дніпро, 1990 р., с. 364 – 367.