22

Гнат Хоткевич

… Оце, мабуть, кінець… Що зроблю я сімома душами? А нових… поки набереш… та ще які будуть?.. Даремні були всі заходи, даремне пролилася кров. Жодного повстання я не викликав і бачу тепер, що дурним був, коли надіявся викликати…

Низько звісив голову Олекса. Тяжко було розставатися із мрією стількох літ, виводити в тираж усю свою діяльність і сказати собі: всує старався, всує клопотав…

Ну що ж… Видно, доля така. Розпущу отсих хлопців, най ідуть, куди хочуть. А сам подамся з Єленою у Молдову. Куплю грунт, і нехай бідна жінка хоч трохи одпочиває. А там далі видно буде. Може, обставини інакше складуть ся. Може, вдача людська відміниться, як припруть добре пани… А може, Єлена вмре, бо вже, видко, на божій вона дорозі. Тоді я буду сам, ніщо мене не в’язатиме. Доберу хлопців, яких сам ісхочу, й тоді… Ой, тоді держись, пани.

Підняв голову. Зітхнув. Рішення було прийняте і… якось одразу все по-іншому освітилося. Гляне на хлопців – а вони наче чують все. Гляне на гори і думається: та чого ж я й досі тут? Мені ж уже треба бути в другім місці…

Дивиться, як то хлопці моцуються коло смереки, а вона стоїть. Тільки злегка вершиною шепоче.

Олекса усміхнувся.

– Ано-ко, уступітси.

Хлопці стали набік. Олекса підпер плечем деревину й потис. Тривожно заметалась то туди, то сюди вершина, а в одній стороні коріння, наче щось велике і горбате, почало вилазити з землі. Щось там рвалося у землі, якісь пута, що, мабуть, сковували оте звір’я.

Трудно і важко почала підіймати смерека край свого коріння. Вершина почала описувати дугу величезного радіуса. Спочатку поволі, потім скоріше, скоріше і з шумом опустилася, ламаючи гілля, на землю. Під корінням одкрилася досить глибока яма.

Хлопці дивилися з захопленням. Пилип’як, так той роззявив рота і так і зостався. Михайло покрутив головою.

Тіла убитих принесли і поклали в яму. Почали присипати землею, але Олекса припинив.

– Доста! Шє треба смереку присипати. Берітси за галузе.

Хлопці взялися за гілля й почали тягти. Олекса підняв вершок. Потім присів і підставив плече. Потім наче підкинув трохи дерево, бистро обернувся й підставив спину. На широкий чотирикутник кептаря м’яко лягло дерево, як у постіль.

Олекса поволі ступав, хлопці тягли за гілля – і скоро смерека стала рівно.

– Обсипайте землев.

Хлопці обсипали землею коріння й утоптували ногами.

– І що вона – прийметься? – питав Михайло.

– Видев, не. А може, трохи підтримається, коли коріння багато лишилося.

– Та-ак…

Михайло чомусь особливо довго протяг це слово. Потім показав рукою:

– От сюди Польща?

– Польши.

– А сюди Угорщина?

– Угоршіна.

– А ось туди Волощина?

– Ає…

– Так-ак… Ану, пане отамане, іди сюди на часину – я щось хочу тобі сказати.

Відійшли. Михайло хвилювався.

– Що ж, пане отамане… Видно, у нас тут діла не буде. От скільки я вже тут теліпаюся, а ніякого толку нема. Що з того, що ми ото розіб’ємо пару-другу корчем? Воно, правда, християнське діло, слова нема, але… але це ще не робота. А як де й удається вам що добре взяти, то налітають смоляки, міліція, волоська хоругов – пішла вся здобич ік чортовій матері на куліш. Чи ти нещасливий, отамане, чи ляхи тут у вас якісь особливі, а тільки толку у вас не буде. Оце ти тепер зостався без хлопців – значить, знов нічого порядного затіяти не зможеш.

– До чого то ти все ведеш?

– А до того я веду, що хочу розпрощатися з тобою. Тільки я не хочу так, щоб утікати, а хочу добром, бо все ж ти гарна людина і полюбив я тебе дуже. Тільки тут і для тебе простору нема. От тебе до нас туди – одразу ми би тебе полковником вибрали. Що якби ти справді надумався? Я би тебе попровадив, бо я всі ходи й виходи знаю. Ходім справді.

Довбуш криво посміхнувся.

– Не вийшов би я у вас на полковника. Я тамтого краю не знаю, а тут… Кожна жила моя до йкоїсь кєчери приросла. Я див’юси на верх, а мені в голові: отут тоді таке було, а тоді таке… Ні… У сім краю й кров моя, і диханє моє. Видорви мене видси – і серце розірветси, витече кров. Ні… Гуцула брати з гір не мож. Нам нічим дихати у ваших долах. Озми пструга і кинь його у помийницю. За мінуту вже буде пузцем ід’горі. Так і гуцул. Отруя для нас – повітря ваших долин. Ми від віків дихаємо отсим-о.

І повів рукою довкола себе, а між пальцями йому переливався срібний потік ароматного повітря. Прозоре, напоєне смолами цілющими, випарами найздоровших трав, воно лилося з оцих вершин, з небес, підіймалося з землі й роздувало груди, а вони просили: «Ще… ще такого нектару… завжди… до кінця життя…»

І Михайло зрозумів цей жест Довбуша краще всіх його слів.

– Так… Ну… спасибі тобі, пане отамане, за все твоє добро. Прости мені, може, чим тебе вразив. Я піду звідси на Волощину. Не пішов тоді з Верланом – може би, тепер хазяїном уже був… А може, й знайду там Верлана, якщо живий, або ще наших хлопців яких. А може, наберу собі козаків там таких що ну! І приведу. Отоді ми покажемо панам.

Тричі поцілувалися на прощання – пішов собі Михайло, затягнувши:

Ой гай, мати, ой гай, мати,

Ой гай зелененький,

Від’їжджає з України

Козак молоденький…

Довго дивився услід Олекса, і нащо вже міцна була людина, а дві сльози покотилися з очей. Чи за Михайлом, чи за всім своїм минулим?

Джерело: Хоткевич Г. Авірон. Довбуш. Оповідання. – К.: Дніпро, 1990 р., с. 407 – 410.