5

Гнат Хоткевич

Тепер Пшелуський.

Досить уже грати потемки. Треба якось же увійти в контакт, щоб знати точно, де він знаходиться. А то так, чого доброго, можна й наштовхнутися несподівано. Гори горами, а сто двадцять душ озброєного війська – то таки не жарти.

Довбуш рішає йти назустріч Пшелуському. Дорогу вибирає через Скупову, думає при тім так: «Єк ішов пан полковник на Чорногору, видев, таки через Жєб’є, бо єнчої дороги не знав, а хуч би й знав, то би не пішов кінно. Теперка він нас там не знайшов. Єков дорогов ме вертати? Такой на Жєб’є, бо то найкоротша та й їжджена. А ми підемо почерез Скупову та й будемо у пана полковника в хвості. Де схочемо, там найдемо».

Від Косова вже не йшли дорогою, а навпоперек, через ліси й на Краснопільський потік. Коней продав Олекса корчмареві по дорозі за дешеву ціну.

Перейшли ріку, попали на Дідушкову Річку. Тут жив дуже великий багач гуцул Дідушка. Казали про нього, що він ходив іще на грабунки із Пинтою й Пискливим. Можливо, що була то правда, бо звідки би інакше стати таким багачем?

Довбуш гадав, що має мало запасів поживи. Підкликав одного з хлопців і сказав йому зайти до Дідушки, взяти терх сиру. На признаку дав чепелика свого.

Легінь побіг, бо це ось – на високому горбочку й хати Дідушкові по праву руку. З двору Дідушкового можна патиком кинути аж на дорогу.

Ось перебрели потік – і вже Голови. Гарне село. Нарід тут усе товариський, сильно опришкам сприяє.

Потік мечеться то туди, то туди. Разів дев’ять його треба брести, нім Голови пройдеш.

От гайок підчищений – і кінець Головам. Зараз розпоминаються Просічки, головний плай на гору. Наздоганяє той легінь, що бігав до Дідушки.

– А сир?

– Ає, сир… Прийшов-сми ід’ нему – а він у хаті лежит. Так ну й так – казав Довбуш, аби-сте дали терх сиру, а чепелик на признаку. А він єк крикнет на мене: «Забирайси, – кае, – видцив, доки я не встав. Твій Довбуш розбійник, – кае, – та й го тра завісити». – «Ой, га! – кау. – А хто би вішєв?» – «А хуч би й я, – кае. – Ік насип’ю повен наголовник червоних – приведут ні Довбуша з’єзаного, так я єго голову до Станіслава дам».

Довбуш вислухав і нічого не сказав. Бач, як підняв голову, коли ще тільки появився Пшелуський: «Но, най кємуєт Дідушка. Зараз лиш нема чєсу вертатиси, най єнчим разом».

Вийшли на Скупову – аж зраділи, дихнувши чарівним повітрям полонини. Це все дихали чортзначим там, на долах.

Напилися води з того чуркала, що всіх людей не помалу живує: на високій горі б’є з-під землі струя води в півхлопа зависоко і як дві руки людських завтовшки. Якої сили треба, щоби виперти воду на таку височінь, та ще й пустити фонтаном.

Бистрим маршем пройшов Олекса цілий ряд верхів і полонин, де менше міг сподіватися заходу Пшелуського. Ціль була: Гаджіна, Шпиці – от там можна сподіватися.

Подвоїв обережність Олекса, підходячи до тих місць. І недаремне. Єсть.

Натрапили на слід. Навіть на два: на однім і тім же місці двічі попасали – як туди йшЛи й назад. Останній слід був недавній, значить, Пшелуського можна догнати.

Бічними дорогами скочив Олекса, забіг дорогу смолякам, став у такому місці, де скали зійшлися вузько й ватага мусила їхати гусака. Розпорядився, кому як засісти, коли й куди стріляти, але твердий наказ дав, щоб не було безпорядної стрільби, чекати його, Довбушевого, вистрілу.

– Дивітси! Аби ніхто си не наважив стрілєти перший.

Засіли.

Тихо стало. В звичайному лісі ніколи так тихо не буде, як смерековому, бо тут нема птиць. Стоять дерева, як намальовані, й не колихається ні одно й найменшою гілочкою. Як стихнуть ті звуки, які ти сам робив, – не вчуєш більше жодних. Мов у морську безодню, потонеш у цю глибоку тишу. Недурно й епітет до неї «глибока»…

Потонули й опришки, але ненадовго. От чути тупіт коней, гомін багатьох голосів. Серця в усіх легінів забилися. Оглядає кожний пістоля, поправляє порох на полиці… Напереді сам полковник. Вусатий, здоровий і, мабуть, випить не дурак. Думає, що Довбуш хтозна-де і яким небезпечним місцем їде без усякої обережності. Небагато ти так навоюєш.

Проїхав. Проїхала голова колони. Проїхала середина. Проїхав хвіст. Вже виїхали всі смоляки – а сигнального вистрілу нема. Що таке? Що сталося? Пістоль не спалив? Таж має другий. Має третій. Має рушницю. Зрештою то міг крикнути: «Бийте!..»

Опришки сидять кожний у своїй засаді і з дива не можуть вийти. Нетерплячка їх б’є.

Коли тупіт утих, Довбуш перший вискочив на стежку й тихо свиснув. Лице його було бліде, але якесь урочисте. З усіх боків посипалися опришки, і у кожного на устах був один запит:

– Чо не стрілєв?

– Чімунь не давав знаку?

– Шо си стало, пане втамане?

А отаман стоїть якийсь розморений, ніби втомлений. Наче посміхається, але то не усмішка радості, а якась усмішка болю.

– Не жєлуйте, браття, шо-сми не дав знаку стрілєти. Подивився я на тих смолєків – аж то наші люде. Говорут по-нашому, гет усе… Мені чути було, бо я близько сидів. То оден каже, шо жінку лишив дома та й діти малі, журитси… А другий-то, кае, служба наша проклєта, шо, коби мож, зара би кинув. Лиш пан силов видав у жомнєрку… Та й видів я, шо то наші люде, а пішли в лєцкий хліб, аби жінок своїх та дітей прогодувати. А йк ми їх виб’ємо – хто тоді діти бінні прогодує?.. Та жєль ми серце потис та й не дав-сми знаку стрілєти… [Автентичний факт; записано в польських судових протоколах. (Приміт. авт.).]

Довбуш говорив це якось особливо м’яко, особливо чуло, але… До опришків це не доходило. Обличчя їх були якісь суворі. Видимо, вони не сподівалися, ніяк не сподівалися вчути від свого отамана таке.

Загальну думку висловив Федір Джамиджук:

– То все дуже добре. Лиш я хтів би знати, най, так кажім, вни нас іздиб’ют де. Ци й вони нас так само пожаліют, єк наш вотаман їх пожалів? От ми видитси, не. Вістрилєют, єк кутюг.

Це Федір. А за ним обзивається його брат:

– То тепер так тра рахувати, пане втамане, шо ти сам своєв руков свої побратими пострілєв.

Інші опришки нічого не сказали, але видно було по їх обличчях, що ніхто, ні один, не зрозумів його вчинку і кожний його осудив. Похитнулася репутація Довбуша. Нові опришки говіркували:

– Так отакий ваш Довбуш? Наговорили, наговорили – а ми гадали дійсно… А вно…

Старі теж не похвалювали:

– Замнєкий наш втаман. У нашім ділі мнєкому не мож бути. У нашім ділі або ти, або тебе.

– Дивний він єкийс… Гайдамаки єкіс ме по голові ходе… Та й шоби панів бити, а добра не брати. Єк же то може бути? Пана забив, добро забрав – от!

– Іван… Тот би такий не був.

– О… Тот би не спускав нікому.

Олекса не чує сих розмов, але знає, що вони мають місце. Сам же він чує зараз себе якось дивно фізично, мов по якій хворобі: отак би ліг і спав. А морально – тиха якась ясність запанувала в усій істоті… Благостно якось так стало… І наче хтось увесь час співає гарну-гарну пісню, а ладан, ота пахуча з невідомих стран смола, стелиться довкола і всюди – і під ногами внизу, і вгорі замість хмар, і все-все наповнили якісь запахи дивні…

Хотілося тиші… Щоб Єлена щось балакала таке от собі, жіноче… а Олексик стругав би патичок… а я би ліг отак і дививси кудас… і відпочивав би…

Пустив хлопців на тиждень погуляти. Гроші тепер завелись, і хлопці аж горять їх швидше пропити.

Призначив день і місце зборів, а сам побіг до Ясеня.

Велика несподіванка ждала його вдома. Ні жінки, ні дитини не було. Хата замкнена. Спочатку думав, кудись вийшла, але одного погляду на двір та й на саму хату досить було, аби побачити, що хата стоїть замкнена давно.

Побіг до сусідів. Кажуть, хлопчик захворів сильно, і Єлена повезла його до Печеніжина.

– Казала, що там ніби керниця є така, що єк відкупати хлопцє, то подужієт.

– Аз чого захворів хлопець?

– Ци ми знаємо? Єк прийшов з полонини, таки відразу й занедужєв.

Новий удар. Це ж Олекса потяг дитя на полонину, відтак довірив Гаштуракові. Може, той застудив де дитину, може, впало з коня, може, звір ізлєкав…

І, мабуть, сильно захворів хлопчик, коли Єлена забула все, всю небезпеку і пішла, аби скупати дитя в дебрській криниці.

– село у сучасному Верховинському районі Івано-Франківської області.

Джерело: Хоткевич Г. Авірон. Довбуш. Оповідання. – К.: Дніпро, 1990 р., с. 355 – 359.