14

Гнат Хоткевич

Зате пани возлікували і піднялися на дусі. Правда, опришків не знищено, правда, не проходить кількох днів, щоби не доносилася вістка про напад Довбуша то на того, то на того, але загальна ситуація пішла на краще, сальдо виходило на користь шляхти…

Отже, коли зібрався знов в Галичині сеймик Галицької землі та Коломийського й Теребовлянського повітів, то хоч було й багато важливих справ і опришківське питання не могло стояти в центрі уваги стількох зовсім не заінтересованих у тому людей, все ж коломийська шляхта викричала, що в постанови сейму знов було вписано подяку панові гетьманові за опіку над спокоєм покутських поміщиків.

Правда, не бракувало противників. Це були, легко собі уявити, зовсім не прихильники опришків, а просто люди знеохочені до пана гетьмана й його отих вічних накликань до конфедерації…

– Про ваші коломийські діла ви й розправляти будете у себе в Коломиї. А тут є Теребовлянська околиця й Галицька – навіщо ж ми будемо дякувати панові гетьманові.

Таким шорско відповідали.

– То бажаємо від щирого серця, панове-браття, аби й у вас завелися опришки та своєвільні купи, щоб на, своїй шкірі ви довідалися, як то приємно, та стали згляднішими до тих, хто би вас від опришків боронив.

Кінець кінцем таки було вписано в акт: «При інших стараннях своїх панських край тутешній Покутський, підлеглий сваволі хлопській, всіма силами не допускаючи ширитися сміливості свавільного хлопства, старається боронити й заступати від опришків, розбою й наїздві на двори шляхетські, за що вічну вдяку імені ясновельможного вождя записуємо облігацію, просячи, щоб із вродженої щедрості й дальші зміїні змагання не переставав мужньо стримувати».

Єдине, що вимагали противники, то щоби в текст подяки гетьманові було вставлено й подяку Господу Богу за ласку його, що от він дозволяє шляхті польській уживати всіх давніх свобод і вольностей та спокійно радити в той час, як інші народи завели між собою такий тяжкий бій.

Це був натяк на австрійську сецесійну війну, а в цілому це була шпилька панові гетьманові, що от, мовляв, ти скільки разів хотів нас втягти і в домашню, і в зовнішню війни, але от, Богу дякувати, тобі це не вдалося, і ми спокійні.

На такім великім з’їзді вже не бракувало людей, обізнаних і з тонкощами політичними, і з варшавсько-дрезденськими подіями. Для провінціальних республіканців, наприклад, цілковитою новиною було, що їхня партія за малим-малим не поєдналася із партією двора.

– Та що ви кажете… Та не може того бути…

А між тим, так воно було. Бо партія двірська складалася, властиво, з двох частин. Одна – це Чарториські та іже з ними; друга – то Ржевуський, Малаховський, Лубенський, Ліпський тощо. Перша група хотіла, щоби двір служив її інтересам, а друга – сама служила дворові й була противною Чарториських та їх імперативних традицій. От ся група й надумала піти на згоду з Потоцьким.

Призначили були з’їзд у Кракові, суєтилися таємниче й по-заговорницькому, але нічого з того не вийшло. Насамперед довідалися о тім Чарториські й розвинули шалену агітацію, аби перешкодити тому погодженню. А по-друге, – і це, може, було головне, – самі республіканці неготові були до тої згоди, бо в їх таборі не було єдності: одні зосталися ворогами Фрідріха, другі з ним примирилися за той фігель з Августом; одні вимагали негайної детронізації короля, другі говорили про підготовчі кроки. Словом, Ржевуський і Малаховський побачили, що, властиво кажучи, нема з ким єднатися…

А сам пан гетьман знову почав носитися з великими планами коаліції Франція – Швеція – Турція. Біда була тільки в тому, що всі ці великі плани виникали з благальних і малих причин, як, наприклад, і тепер.

Їхало посольство до Турції. А возглавляли його Беное і Скаржинський – обидва прихильники гетьмана. Цього було досить, щоб почати розмови про союз із Турцією.

Посли дійсно щиро використали своє посольське становище в цілях опозиції. Були у французького посла Кастеляна, у шведського агента Карльсона, у бувшого господаря Молдавії Григорія Гики, у великого візира Алі-паші, але всюди потерпіли невдачу. Великий візир так той прямо казав: «Хочете, щоби ми з вами мали справу? Але як можна мати діло з народом, де для того, аби щось зробити, треба перш за все накрити тридцять тисяч голів одною шапкою».

На біду, про всі ці заходи довідався російський резидент Вешняков, довів о тім до відома Кайзерлінга, а Кайзерлінг передав Августові й Брюлеві – і полетіли знову всі великі наміри пана гетьмана шкереберть.

Як собі хочете, а се розчаровувало. Можна було захотіти усунутися від політики взагалі, отже, в тім рахунку й від усяких конфедерацій. А не треба конфедерацій – не треба й запобігати ласки шляхти, не треба висилати для її рятунку хоругов, оплачуючи їх власним коштом. Панове-шляхта були такі великомисльні, що обдарували на сеймику пана гетьмана копійками, а удержання на збільшеному пайку стількохсот людей – це вже пахло не копійками. Та ще ж се не хто-будь, а солдати Потоцького. Вони мусять бути настільки забезпечені, щоб не грабувати, як солдати державні, населення. А це все, прощу вас, коштує.

Словом, якби Довбуш зачекав іще трохи на великі політичні заміри пана гетьмана коронного, які фатальним збігом обставин знову мусили би стати неудачними, то, може би, хоругви Потоцького було відкликано на місця й опришкам стало би легше. Але Довбуш, на жаль, великої політики не знав і чув тільки, що йому важко дихати.

австрійську сецесійну війну – тобто (1740 – 1748).

Джерело: Хоткевич Г. Авірон. Довбуш. Оповідання. – К.: Дніпро, 1990 р., с. 383 – 386.