6

Гнат Хоткевич

Потік печеніжинський тече в однім місці глибоко запалим руслом, мов у пропасті. Понад потоком є добре витоптана стежка, яка приводить до кітловини, оточеної величезним камінням. В один із таких каменів врізано великий дерев’яний хрест, помальований начервоно, а під ним широка криниця. От це і єсть дебрська.

Коли стати коло неї й дивитися мінутку, то можна побачити, що вода в ній не прибуває безперервно, а якось по-інакшому. Нема-нема води, а потім нараз вибухне велика така кругла куля води, перемішаної з піском, дрібним каміннячком. Наче якесь сите звіря вилазить із криниці задом.

Частину піску вода уносить, частина зараз же осідає, бо пісок важкий, – і вода знов чиста, прозора. Перед криницею поміст, огороджений перилами, – це для церковної процесії, яка виходить сюди святити воду.

Населення Печеніжина – та й не тільки Печеніжина – вірило, що як викупатися у цій криниці натщесерце і то власне так, щоби кидатися (тричі) в воду в той самий момент, коли показується та хвиля, то всяка хвороба минеться.

Викупавшися, хворий зоставляє, звичайно, тут же й шмаття, в якому прийшов, властиво сорочку. Був певен, що разом із тим залишає і хворобу. Тому на поруччях помосту можна було бачити сорочки всякої якості, віку й степенів розпаду: висіли й цілком нові, й старенькі, а часом і саме ганчір’я. Нову сорочку вішав той, хто думав сим краще умилостивити доброго духа криниці.

І ніхто тих сорочок не займав, ніхто на них не ласувався, хоч часом висіли новісінькі й гарні. Навіть поговірка була в селі: «То такий злодій, шо би й з дебрськой сорочку вкрав».

Вірила й Єлена у всецілющу силу дебрської криниці; тому, коли Олексик захворів, метався в жару, а ніхто нічим не міг допомогти, – рішила махнути рукою на всякі небезпеки й піти. Якби був батько у дитини, то, може би, він що порадив. Але у нас дитина живе без батька, а жінка без мужа.

Сіла верхи на коня, взяла дитину на руки й так доїхала аж до Печеніжина. Коли злазила з коня, руки так омліли, що не могла їх зігнути.

Приїхала не криючись, не ховаючись, в якійсь вірі, що хвора дитина змилостивить усяке серце. Тому ще не встигла гаразд і заїхати, як у панському дворі було відомо, що явилася Довбушиха…

– О… Це добре… Вона у мене буде за закладничку. Матиму чим пригрозити отому збуєві. Зрештою недовго погуляє молодчик – скоро зателіпається. І вона певне з ним.

Це було саме в момент появи Пшелуського, коли ото пани взагалі підняли голову, а в тім числі й пан ловчий курський.

Рано-вранці, ще тільки почало сіріти, винесла Єлена хлопчика. Дитя було гаряче, як вогонь, і металося на руках, щосекунди облизуючи сухі губенята сухим язиком.

Стомлена, виснажена безсонними ночами, Єлена ледве пересувала ноги.

Знизу, в отому проваллі, дуже холодно. Сиро… Як його купати дитя у такому холоді? Але що ж – треба.

Роздягла, підождала хвилю – й занурила туди хлопчика. Забилося дитя у неї в руках, мало не впустила… Говорила ласкаві слова, обтулила шматов, притиснула до грудей, чекала слідуючої хвилі.

– А ти що тут робиш, дияволице?

Три гайдуки схопили її.

– Дитина!.. Дитина моя! – кричала і судорожно рвалася Єлена, але її зв’язали. Хлопчика гайдук узяв і потарабанив, як поліняку, наверх.

Замкнули і матір, і дитину в темний сирий льох.

Просила, кричала, волосся рвала на собі, щоб випустили, бб дитя хворе, бо дитя задихається, – ніхто й не чув навіть.

Коли Довбуш розправився з Рушелем і ця вістка дійшла до пана Кшивокольського – зрозумів пан ловчий курський, що занадто рано повірив у всемогутність Пшелуського, що боротьба буде затяжна й ще невідомо, хто кого.

В той же день приказав освободити Єлену. Але коли їй прийшли це сказати, вона вже нічого не чула, сиділа над трупиком, зціпивши руки, й не реагувала ні на що. Їй кажуть, що вона вільна і може йти, куди хоче, а вона не поверне й голови. Її підштовхують, аби встала, а вона лише пересмикне плечима й сидить далі.

Аж коли один з гайдуків узяв трупик, вона скрикнула і вхопилася за сина. Взяла його на руки, мов колишучи, і вийшла.

Дитя поховали. Ні разу не заплакала, нічого не сказала. А коли засипали могилку, пішла з кладовища.

– Д’хаті будеш су пусувати? – питала стара Катерина.

Єлена кивнула липі головою. Не сказала нікому ні прощайте, ніщо – попленталася стежкою, спотикаючися немічними ногами.

Як вона йшла, якими шляхами – невідомо. Блудила, мабуть, бо розминулася з Олексою.

Олекса, як тільки почув, що Єлена в Печеніжині, кинувся бігти туди, але зупинився. А що як Єлену й дитя арештовано? Що я зроблю сам? Легіні зберуться лише через тиждень – се дуже довго. Що робити? Що робити?

І цей сильний чоловік прямо відходив від розуму.

Хоч би одна людина в допомогу. Хоч би хто-небудь…

Нараз згадав. Мав же сестру, що ото жила в Ямній. Була за Орфенюком, але повдовіла. Мала одного сина, Павла, хлопця доброго, рослого. Так і горить до опришківства, але мати не пускає. Не раз Павло казав Олексі, що втече від матері під дядькову руку, але Олекса не хотів робити сестрі прикрості. Тепер рішив побігти до Ямної і взяти Павла на цю виправу до Печеніжина. Сестра, очевидно, [упиралась] руками й ногами. Даремно Олекса їй казав, що бере Павла не на розбій, а тільки як поміч у такій тяжкій пригоді, – Орфенючка нічого не хотіла слухати.

– Єк зачере онним пальцем – уже пропало. Ци я не знаю?

Але Павло заявив рішуче, що піде з дядьком і що мати його однаково не вдержить.

Орфенючка плакала, кляла Олексу, не пускала сина, просто ухопивши за рукав, але врешті мусила примиритися.

До Печеніжина не йшли, а летіли. Мав Павло пробу, як дядько ходить.

Джерело: Хоткевич Г. Авірон. Довбуш. Оповідання. – К.: Дніпро, 1990 р., с. 359 – 361.