4

Гнат Хоткевич

Жив у Косові багатий, дуже багатий єврей Меся. До контрибуції на користь Довбуша він, як найбагатша особа, мусив класти найбільше – і це його дратувало. Коли через Косів промарширувало «військо» смоляків на чолі з Пшелуським, Меся рішив, що щаслива звізда Довбуша вже загасла і що коли давніше на нього, як на помазаника удачі, не рекомендувалося піднімати руки, то тепер уже дозволяється.

І Меся задумав: поки там смоляки, військо, полковники, поки вони там що зроблять чи не зроблять, а я, Меся, скоріше них управляюся сам. А тут похід до Воскресінець.

Меся уже знав про нього, бо хтось бачив хлопців у лісі й сказав у Косові.

Назад, значить, буде йти Довбуш Коломийським шляхом, бо на конях.

Один газда з Ясеня був винен Месі сорок талярів і саме приніс їх віддавати. Віддає, а Меся відхиляє руку.

– Ні! Чуєш ти, газдику? Я тобі лишєю тих сорок талєрів і ще тобі додам сорок талєрів – лиш страть мені Довбуша.

Чоловік зблід. Всякі почуття заштурмували душею.

– Но преці… та-бо єк я го можу стратити, коли він вбив би мене з маху, на шкрепітки би посік.

– Ні… Ци ти потрібуєш за барки з ним ставати? На тобі оці білі порошки і йди ти з ними до пістинцької керниці. Сєдь там та й сиди. Довбуш тепер за Коломийом на рабунках і за день, за два ме вертати. Та буде йти на Пістинь і вже конче ме припучювати коло тої керниці. А ти як побачиш, шо опришки йдут, усип цес порошок у керницю й кікай. Ніхто не ме нічого знати, ніхто не буде видів – а вісімдесєк, а то й усі сто талєрів маєш у кишені. І то згори.

І побрязкує монетами. Спокуса велика. Згодився чоловік, узяв гроші й порошки.

Але коли вийшов за місто та огорнули його довкола не вонючі коршми косівські, а світло-зелені гори, війнуло на нього рідним вітерцем, запахли трави – людські думки почали ворушитися в голові замість звірячих.

– Таже, рахувати, най так скажім, всип’ю. Але ж бо, окрім Довбуша, ше мут люде пити. Та це ж я потрою всі люде… Ой шос тут не так.

І шибнула газду думка – порадитися з жінкою: вона баба в мене така, шо…

Не пішов уже дорогою понад Варятин, а звернув одразу наліво й пішов лісами навпоперек.

Жінка й руками, й ногами:

– І не дай, Боже, й борони, Боже… Та на кого ти, мудрагелю, руку піднєв?

Словом, напала на чоловіка. А нарешті дала йому таку раду:

– Бери ти цесе трійло та й цесі гроші і йди до пістинцької керниці. А єк учюєш, шо йде Довбуш, уклєкни, на одну руку поклади цесі гроші, а на другу трійло. Й поклониси Довбушеві та й оповіж гет усе, шо ті Меся казав.

Подумав-подумав газда: правду каже жінка, треба її слухатися. Пішов, сів коло пістинської криниці й сидить.

Багато народу йде, й кожне нап’ється, бо ні в той, ні в той бік близько нема. А чоловік дивиться, як люди воду п’ють, і нотує сам собі: оце би я і того отруїв, і того… І хвалить свою жінку за розум, а себе за те, що її послухав.

Коли чує співи. Глянув – легіні на конях. Співають собі, нікого не бояться: військо, що їх ловить, на Чорногорі зараз, а більше – хто їм страшний?

Став чоловік на коліна, узяв в одну руку золото, в другу порошки. Наближаються опришки. Багатенько їх. Та всі вівбирані. Праведне військо. Отаман попереду. Ще не наблизився добре, зупинив коня і остро крикнув:

– Шо тобі треба, чоловіче?

– Славний юнаций ватажку! Жду на тебе. Ади, цесе трійло дав мені жид Меся у Косові, [аби] я го ту верг до керниці та й тебе з легінями потроїв. А цесі талєри дав мені як плату.

Олекса гостро дивиться на чоловіка.

– Но, а ти верг тото трійло у керницю?

– Ні, не верг-сми, пане втамане. Бо ждав-сми на вас, Олексо.

Довбуш зліз з коня. Позлізали й опришки, посідали на убочі. Олекса сів коло криниці й каже:

– Ано-ко, бери, чоловіче, та й пий з цеї керниці води.

Газда похилився і пив багато.

– Буде!

Витяг Олекса флояру, почав грати тужної. Давно вже не грає веселих, а все задумчиві такі та сумні. Не раз хлопці просять якої веселішої, а вона якось не йде.

Гарно вмів грати Олекса. І так якось по-особливому грав, що от багато вміють хлопців і собі на флоярі, а ніхто так не вдасть.

Олекса грає, опришки то той, то той підспівують собі. Хором не вміють та й не співається так ніколи в горах.

Грав, грав Олекса, а потім знов до того чоловіка:

– Пий ще.

Той оп’ять напився, теж багато випив. Олекса грає на флоярі, хлопці співають, сонце світить.

– Пий ще.

І так пив той чоловік кілька турів тої води і все з перепочинками. Олекса грає на флоярі, хлопці співають, сонце світить.

Нарешті переконався Довбуш, що воду не затроєно. Устав, за ним опришки повставали.

– А шо ви, газдо, не маєте йкої платини?

Газда весь час боявся, хоч не хотів того показувати. Тепер йому прийшло до голови, що це ж його на тій платині хотять повісити.

– Но, дівайте, де хочіте.

Олекса одкрив тобівку, витяг звідти два червоних і кинув перед чоловіком. Кожний з опришків кинув по червоному.

– Даємо ті цесі червоні за те, що єс не споганив трійлом керниці. Правда, то трійло мене би не дійшло, бо я не такий футкий пити чюжу воду, але міг похопитися котрий з моїх легінів або з прохожих людей. А тоті гроші, шо дав тобі жид, держи собі таки: вже не меш їх віддавати тому жидові, бо не буде кому.

Довбуш сів на коня, опришки теж – і погнали до Косова.

Не думав Олекса нападати на Косів. Це не входило в його плани та зрештою й угода щось значила. Але такого випадку пропустити не міг і не повинен був.

Влетівши до міста на конях і опинившися серед тісного косівського ринку, припертого одним боком до високої скали, опришки зачали стріляти. Легко собі уявити, який то переполох зробило серед торгового населення. Полетіли кошики, візки, відра, почалася панічна втеча.

Кілька десятків торговців і торговок кинулися до божниці й замкнулися там.

Меся – він теж був на ринку у своїм склепі – зараз же зрозумів, чому прийшов Олекса. Кинувся до божниці й собі, але там уже зачинялися й відчинити дверей не хотіли.

Меся побачив, що скоро він один зостанеться на вулиці. Забіг у перший-ліпший двір, прибіг до стайні, стрибнув у ясла і почав загрібати себе сіном, хоч там було його трохи.

Але Олекса бачив його іще на ринку, стежив за ним і от тепер прийшов до стайні.

– Їй, шо ви, пане Месю? Таже тут вам невигідно. А йдіт-ко ліпше на простір.

Узяв Месю під ребро, підняв угору, як куклу, й, так викручуючи ним угорі, Месею, йшов по ринку й кричав:

– Дивітси, багачі! Най си варуєт кождий із нами заходити! А котрий си не встережет – буде й йому, як цему Месі.

Так прийшов до Месиної хати і як швиркнув Месею по порогові, то Меся перервався надвоє, як жаба, – оповідали потім опришки. Хату Месі й його лавки було розграблено дочиста. Ніде гріха діти, досталося й іншим торговцям косівським, але то вже без плану… Така планета вийшла…

Джерело: Хоткевич Г. Авірон. Довбуш. Оповідання. – К.: Дніпро, 1990 р., с. 351 – 355.