13

Гнат Хоткевич

Багато цікавого, нового, і дивного, і навіть незрозумілого оповідав нашим хлопцям Михайло. Детально оповідав про способи організації українського гайдамацтва, про тактику нападів, про походи. Особливо любив оповідати про запорожців – мав до них велику пошану.

– Таки де запорожець візьметься на ватага, так таки там є діло. Я все запорожців вибирав. За те ж і не люблять їх ляхи – у-у, не люблять… Де тільки попадуть запорожця – зараз убивають. А воно ж хоч і запорожцям, а треба до Польщі: у кого рідня живе, кого військо пошле купувати харчі, хліб, горілку. А поляки тому й раді.

«Ти гайдамака», – каже. «Та помилуйте – який я гайдамака? Я запорожець. Я од коша присланий харчі купувати. Ось і бомаги».

А полякам того тільки й треба: раз од коша присланий, значить, гроші є. «Документи твої підроблені, а гроші ти награбив». Ну, що ти їм скажеш? І карають на смерть. У Немирові вісімнадцять душ повішано запорожців. А до Умані приїхали купувати хліб сто два чоловіки запорожців. Губернатор Табан запросив їх до себе на обід, понапоював й пов’язав. А потім вистріляв усіх як гайдамаків. Та що? В самім Брацлавськім воєводстві за один рік поляки похапали й повішали більш як триста душ запорожців.

Ну й масштаби. Дивуються, дивуються опришки, та вже й дивуватися нікуди. У нас схопив Пшелуський п’ять чоловік, та ми вже вважали справу за погибшу.

На Олексу всі ці оповідання Михайла робили пригноблюючі враження. Вся його діяльність, суєта з якимось десятком-двома опришків, що їх до того приходиться вишукувати, намовляти, бо рідко котрий з’являється сам, – все це здалося Олексі мізерним, убогим.

Повістували єгомоск: вни там, а ми тут… Шо я?.. Там тисячі встают, з коронними військами борутси, та й шос не виглєдно, аби Польшю побили. А шо ми? Зіб’ємо шє одну жидівську корчму, шє десєтків два віб’ємо панцьких кутюг (се була тактика – нападаючи на двір, перше вибити собак) – а шо з того?

І зневіра западала в серце Олекси. Не бачив смислу в своїй діяльності.

Чомусь думка звертала на Івана. Якби це Іван – той би не журився. Той би задоволився самим грабунком, а для грабунку – будь ласка, простору скільки хоч. А от для повстання місця немає. Люди помагають, правда: і вістку про смоляків дадуть, і нагодують, і передержать в критичну хвилину, але… далі співчуття діло не йде. Вислухують заклики Олекси, зітхають, киваючи головами, шо вно, варе, таки правда, але сидять, як і сиділи, по своїх хатах і в повстання не йдуть.

А Михайло рисує зовсім інші картини:

– О, у нас зовсім не так. У нас цілі села йдуть. Волоскове село ціле змовилося йти в гайдамаки. Спалили двір свого пана і подалися. Села Білопілля й Кашперівка теж: ограбували свого пана Феліціана Третяка й пішли у степ усі. Табарівка й Ярославне теж ісклали ватагу, пішли до свого пана Бобровського, вбили його брата, слугу, а самого тільки скалічили – і в степ. Бистрик село так само піднялося… Це ж такі, що я знаю… А так по всій Україні.

Опришки не розуміють.

– Та єк же вно? А маржина?..

Кинути маржину – се не вміщаєтся в голові.

– Ет там «маржина, маржина»? Усе кидає чоловік і йде. Он ми раз ішли, було нас дванадцять душ, і прийшли в село Бровки, се на Чигиринщині. Зайшли на пасіку – відпочити, меду попоїсти та й провідника взяти.

Дивимося – старий іще крепкий, а син так зовсім молодець. «Ну, – кажемо, – або ти сам нас поведи, або пусти хлопця з нами». – «Не пущу, – каже. – Старший уже пішов на Запорожжя, а оце менший тільки й зостався. Вісімнадцять літ я хазяйную, добра доробивсь – а для кого?»

А син його тоді: «Ну, тату, все одно ви мене не вдержите, все одно я піду з ними».

Старий і туди, і сюди, і умовляти, й грозити. Бачить, що нічого не бере.

«Ну, – каже, – коли так, то й я йду з тобою. Бо ти молодий, недосвідчений, можеш пропасти».

Таке, щоби й син, і батько йшли в опришки – таке і в нас бувало. Ну, а щоб усе село пішло, два села, три – такого не траплялося, та й, видев, і не буде ніколи. А раз так – дрібними й неважними показалися Олексі всі його найважливіші події…

Що ж я один зроблю? Громада не хоче йти моїм шляхом, громада платонічно співчуває, покрийому, з-за рогу, щоб ніхто не бачив. А на відвертий виступ наших людей не стає. Думав я хоч власним прикладом людей підняти – тепер бачу, що й се була тільки мрія…

Безнадійність, безсмисленість роботи давили й убивали всяку енергію.

Але впасти саме тепер, коли з усіх боків насувається небезпека, коли Потоцький, хоч і не прийшов, як обіцяв, із двома тисячами людей, але стягнув на Покуття свої власні надвірні хоругви й пустив їх уганяти за Довбушем; коли й покутські пани, за прикладом своєї братії на Україні, почали заводити міліції й теж пускати в погоню за опришками – звинути діяльність саме тепер було би ганьбою. І Олекса рішає додержатися до кінця що б там не було… До масштабів українського гайдамацтва йому далеко, але він поповнить то звинністю, бистротою рухів і відвагою.

І розпочалася боротьба.

Олекса метався зі своїми легінями по всьому краю, бив, нищив поміщиків – а вслід за ним і Пшелуський, і надвірні оті міліції, і особливо уїдлива, так звана волоська [хоругов] Потоцького.

Це колись урожайну Подністрянщину заселяли пани всіма способами, а між іншими викликали поселенців і з Молдавії. Давали їм землю, всілякі льготи – тільки живи. Але народ прийшов здебільшого бурлакувати, і вони не дуже-то там трудилися хліборобством.

Так-от один з губернаторів Потоцького набрав по волоських селах отаку відчайдушну братію, одягнув їх добре в мундири, дав певний «жолд», і вийшла така хоругов собакоїдів, що не нахвалитися. Не зв’язані з місцевим населенням жодними узами, вони налітали й били всіх і вся, вже не дивлячися ні на що. Тепер оце перекинув її, оту хоругов, Потоцький сюди – і це були найнебезпечніші вороги для опришків.

Взагалі прийшлося скрутно Довбушеві. Бували моменти, коли з усіх боків обступали Олексу всі оті смоляки, міліціонери, всякі хоругви, й тільки чудом удавалося хлопцям вислизати із тих удавних петель, пробиваючися до своєї спасительки – Чорногори.

Джерело: Хоткевич Г. Авірон. Довбуш. Оповідання. – К.: Дніпро, 1990 р., с. 380 – 383.