29

Гнат Хоткевич

Штефан Дзвінчук досить пізно прийшов із панської косовиці, бо хоч і балакав пан Колендовський про велике благо, про свободу від панщини, але поки що з того нічого не було видно, й ходив Дзвінчук на панщину, як і всякий інший.

Перша вістка, яку чув, прийшовши додому, – це батько оповів про страшну смерть Мочернака.

У Штефана завмерла душа. Очевидно, се Довбушевих рук діло. Але як се розцінювати? Чи то звичайний грабунок, чи, може, початок Довбушевої помсти? Штефан нічого не казав дома про свою угоду з Дідушкою й Мочернаком, про бесіду з Колендовським, отже, думав, що ніхто нічого не знає. Тому й зараз зробив здивований вид.

– За шо він го вбив? Видев, зрадов мусив іти на него Мочернак.

Батько з гнівом обірвав:

– Чо криєш? Чо ховаєш? Ци не знают люде, шо й ти з Мочернаком у згоді?

Штефан видивився. То й батько знає? І каже, що й люди знають… Та як же це?

Карти було розкрито, скривати більше нічого. Штефан перекинувся на зухвалість.

– Но, на мене най воруєтси. У мене пістолі! – і показував пістолі за ременем. З тої пори, як побалакав із паном Колендовським, вже нікуди не виходив без зброї. Навіть на косовицю йшов із пістолями. Іншому, може, й не дозволено б, але Дзвінчукові чомусь мовчано. Аж люди дивувалися.

Батько хвилювався.

– А у Мочернака, гадаєш, не було пістолів? Ой, не безпечси, Штефане, на свої пістолі… Чіму ти поліз туда? Чіму пхаш свої пальці межи двері? Бити тебе, та й ще бити…

– Єк Бог дасть, – ні з того ні з сього говорив Штефан, ідучи, видимо, за ходом своїх власних думок.

Він удавав перед батьком, що не боїться, але в дійсності страх, безконечний страх заволодів ним цілковито. Ще нічого вони, тріумвірат, не зробили – а вже Довбуш не чекав, уже налетів, як орел, – і вже нема одного, А може, й Дідушка нема, й оце прийшла черга на нього, на останнього?

Внутрішньо тремтів, лиш не хотілося показати того навні. Каявся вже, що дався підмовити Колендовському, що по п’яному ділу впутався межи тоті багачі.

Чекаючи, нім баби зладять вечерю, сів на хатнім порозі. Нерви були напружені, й вухо ловило найменший шелест.

Коли нараз загавкав пес. Маленький такий псючок був у Штефана. Дзвінчук скочив, глянув крізь розчинені сінешні двері – і обмер. Три постаті рівним бігом наближалися до хати.

Дзвінчук зачинив і засунув двері, а сам тремтячими руками почав лагодити пістоля.

Довбуш із товаришами підскочив до вікна. На собачку не звертали уваги, бо то була дуже мала кутюзька.

В хаті світла не було, то навряд чи опришки що побачили. А з хати було видно, як три чиїсь голови припали до вікон.

В хаті були тоді, окрім батька Штефанового, ще мати Штефанова й жінка. Вони перелякалися й так стояли серед хати, дивлячись на Штефана. А він до хати не входив і все показував їм якісь перелякані і нетерпеливі знаки.

Батько ні до чого не мішався й сидів коло столу, понуривши голову.

Олекса підійшов до дверей і застукав:

– Ей! Утворєй!..

Мати Дзвінчука дивилася на сина. Той енергійно й часто махав рукою: ні-ні-ні…

– Йой, Госпідку… Єк ми можемо вас пустити, коли ми не знаємо, хто ви є.

– А Штефан де?

Знаки Штефана набрали блискавичної швидкості: ні-ні-ні.

– Штефан на косовиці у пана.

– Ой, брешеш, стара! Він ту. Я видів, єк він ід’хаті йшов.

– Змилуйтеси, люди божі! Ой людонькове – рєту-уй-те!..

Олекса глянув кругом, побачив заворітницю, що лежала серед двору. Взяв її і почав підважувати двері. Дерев’яний засув почав виривати скоби, й двері відхилилися.

Олекса кинув дрюк і, дуфаючи на свою силочку, натиснув могутнім плечем. В цей момент у щілину, прямо в упор, вистрілив Дзвінчук.

Олекса впав, зразу впав, хоч який був сильний. А, падаючи, залаявся і чомусь по-волоськи. Хлопці кинулися до Олекси й відтягли його геть від дверей. В хаті кричали всі. Мати, жінка Дзвінчука, сам він, бо тепер не треба було критися інкогніто.

– А, дідьчої матері опришки! Забирайтеси ми геть з мого обійстє, бо перестрілєю усіх, єк кутюг!.. – кричав Дзвінчук, але не стріляв, чи й не міг, бо руки ходили ходором. Зрештою, він нікого не бачив, стоячи в сінях. А до хати увійти боявся.

Олекса велів хлопцям палити домівство. Хлопці, переражені й перелякані тим, що сталося у них на очах, і не вміючи ще нічого розцінити, тремтячими руками почали кресати вогонь. Але чи кресала були масні, чи просто від страху не попадали, але вогню не було.

Коло Олекси набігла вже велика калюжа крові.

– Ой, видев, сильно він мене поранив… Але я шє би міг піти вицив… Лиш не зможу ниц нести… Узьніт рушницу… рогатину… пістолі…

З великим трудом підняли хлопці Олексу й повели. Самі йшли й тремтіли… Кинути б і бігти, бігти… Бо як бахне в спину…

Але не кинули й вели, тягнучи, щоб поспішав. А у нього вже ноги плуталися і не міг іти. Пес Дзвінчуків ішов за ними і тявкав безперестанно.

Штефан чув це гавкання, що віддалялося, й насмілився вбігти до хати, але вже було темно, й нічого не міг розглянути.

Боячися, що опришків ще багато сидить у лісі, Штефан вирвав заднє вікно й вискочив туди. За ним мати вилізла незграбно, хлипаючи, але боячись заплакати голосно. Виліз і батько. Зосталася сама жінка. Зрештою про неї не дуже дбано.

Старі Дзвінчуки сховалися в кущі. Штефан побіг до села чи, властиво, до найближчої хати. Стукав, стукав, не міг достукатися. Кутюги гавкали, аж переривалися – а ніхто не виходив. Штефанові здається, що то умисне, що газди дома, лиш не хочуть наражати собі Довбуша.

Побіг до другої хати. Там йому сказали, що всі мужчини на панській кошениці, там, мабуть, і заночували.

– І економ там, – чомусь додали.

А Штефанові здається, що це не дурно, що це натяк: іди, мовляв, одразу до гайдука, бо з селян ніхто з тобою зв’язуватися не буде.

Штефанові стало дуже страшно. Він бачив, як батько і мати ховалися в кущі, – мотнувся в кущі.

Присів. Серце билося невиносно. Мацав пістолі нервовим рухом – чи тут. Набити б…

А як набіжать гурмою, побачать кущі? Не треба бути дуже мудрому, аби догадатися, що він, Дзвінчук, тут, у кущах… Кинуться… знайдуть… Ні, краще на людях.

Вискочив із кущів і біг у напрямі до села. Але лякався дуже великого відкритого простору, повертав назад і знову пірнав у кущі.

Так метався кілька разів, не знаючи, що з собою почати. Але нараз згадав щось і побіг до всіх скорбящих радості – до корчми.

Як він не придумав раніше? Таже там можуть ночувати люди. Багато-багато людей там ночують. Серед них забігти, лягти між ними й заховатися, вкритися сардаком, щоб ніхто не впізнав. Побіг, прихиляючись й стараючися зробити свою фігуру найменше помітною.

У корчмі людей не було жодних, тільки троє вартових, що ото їх придав пан корчмареві, маючи на увазі такі скрутні часи.

– Бійтеси Бога! – кричить Штефан. – Ідіт ід’мені, бо мене напали опришки.

Люди відповідали, що вони б раді, але їм же звелено вартувати корчму, а не Штефана Дзвінчука. Отже, бояться якби не відповісти.

Вискочив сам орендатор. Він чуйно почав тепер спати. Пани орендарі… То колись завалювалися з вухами в бебехи й спали аж до пізнього рання. Тепер не заспиш.

Вискочив, бо вже через двері зрозумів, у чому річ. Лаявся, бризкав слиною, кричав, грозив… Йому здавалося, що вартові учнуть момент і скористаються з можливості кинути корчму.

Штефан не міг дослухати до кінця, страх його гнав. Побіг селом і ковтав до кожної хати. Побіг до церкви й хотів бити в дзвони, але сторож його схопив за руки.

– Може, ше нічо й нема, а ти усіх скорнєєш.

Штефан просив дати знати єгомостеві, а сам побіг, побіг іще в пароксизмі страху, аби далі, далі від своєї хати.

Олекса не міг іти, обвис на руках у товаришів. Вони взяли його на руки й понесли. Але довго не змогли. Та й Олекса сказав:

– Лишіт.

Необережно спустили отамана на землю, аж охнув він. Важко дихав.

– Це вже, видев, моя смеркь… Йдіт ви самі… Рушницу мою ти бери собі, Васи… а тобі, Павле, пістолє…

На Олексі блищала позолочена ладівниця. Пожадливим оком кинув по ній Баюрак.

– Може бисте, пане отамане, мені цесу ладівничку подарували?

Охоплений стадним почуттям, яке не дає роздумувати, а вимагає одного – не відстати, похоплюється й Орфенюк. Сумно посміхнувся отаман.

– Най буде при мені… Може, я си відкуп’ю за тото.

Хлопці не могли більше чекати, ноги у них тремтіли. Їм здавалося, що вже весь ліс оточений людьми й що тікати вже пізно.

– А йдім, – прошепотів Баюрак.

– Прощайте, – ледве чутно сказав Олекса й закрив очі. Хлопцям здалося, що він умер. Орфенюк хапнув оберемок хворосту й кинув на Довбуша. Баюрак собі. Кинули ще по два оберемки й побігли…

І зостався великий отаман опришків сам у лісі.

Джерело: Хоткевич Г. Авірон. Довбуш. Оповідання. – К.: Дніпро, 1990 р., с. 433 – 437.