12

Гнат Хоткевич

Важко переживав Олекса смерть дитини. Прямо місця собі не знаходив, тим більше, що себе, одного себе вважав у всьому винним. Але небезпека, яка нависла над товариством і над усією його справою, підняла його дух, і він енергійно почав готуватися до боротьби.

Як він і думав, Пшелуський розбив лише ту частину ватаги, яка на той час зібралася. Головні кадри уціліли, треба було тільки їх поповнити.

Буваючи часто в Ясені, Олекса нав’язав тепер більше зносин із ясенівцями, отже, рекрутував хлопців звідти. Пішов Матій Цюперєк – його батько все був прихильний опришкам, часто передержував у себе, гостив їх, бо хата була далеко й так вигідно стояла, що ні з якого боку до неї не можна було підійти непомітно.

Филип Нарога пішов, Юр Серечик, жвавий Гриць Мартинчук – все це з Ясеня. Квічук іще. Сам він був родом із Порогів, але служив у Ясені, у Митюка.

Були і з інших місцевостей. Так записався до опришків Штефан Онуфрак із Зеленої. Зелена належала старості коротницькому Цетнеру, що найбільше мав дібр у гуцульських сторонах. Батько Штефана був отаманом у Зеленій – і ця обставина зупиняла декого з хлопців у питанні, чи приймати Онуфрака, чи ні. Олекса подав свій голос «за»…

– Шо з того, шо він втаман? Ци мало ми маємо втаманів, що за нами руки кєгнут?

Це була таки правда, й остаточно рішили взяти, але поглядати.

Найцікавішим придбанням Олекси все ж був і не Штефан, і не хто-небудь з хлопців, а цілком нова людина, білий крук цих сторін – українець Михайло. Він так і не казав, як там його прізвище, та ніхто й не допитувався.

О. це було цікаве з’явище в гуцульських сторонах. Таких людей наші хлопці ще не виділи. То був бездомний бурлака, яких багато сплодили ті часи. Блукав по різних гайдамацьких ватагах і міг служити живим літописом народних повстань останнього десятиріччя. Хвиля селянських розрухів 1734 року, коли-то тисячі людей заявили свою волю підпаленням панських маєтків, кинула багато таких і домових, і бездомних Михайлів у вир подій.

Селянство не дуже-то розумілося на тонкощах політичних комбінацій, і коли в кінці 1733 року російське військо вступило в границі Польщі, аби вивести на польський престол саксонця, селянство пояснило цей прихід по-своєму:

– Оце москалі прийшли допомогти нам вигнати ляхів, – казали одні.

Другі підтверджували ще й тим, що ніби цариця прислала навіть грамоту, в якій повелівається «стреблять панів і жидів», а після цього буде присяга Москві.

Ще дехто вказував, ніби для руководства цим повстанням цариця прислала Танського. Це ім’я зосталося в пам’яті народній, бо Танський був останній українець-полковник на Правобережжі.

Декому мало було Танського, і руководство передавалося гетьманові Сулимі, хоча його давно вже не було в живих.

А коли московське військо почало бити конфедератів, які стояли за Лещинського проти Августа, селянство прийняло це вже за певний сигнал і розпочало акцію на свою руку. Від малих вибухів по селах селянство перейшло ступнево до ширших масштабів і навіть до організації полків.

І от це все розповідав Михайло гуцульським хлопцям простою мовою селянина. Не кожне слово розуміли гуцули, але прекрасно розуміли загальний світогляд, бо це були вони самі.

Коли Михайло, оповідаючи про свої пригоди, вперше згадав ім’я Верлана, Олекса дуже зрадів. Се ж було перше ім’я, яке він почув з уст отця Кралевича; се був вождь, до якого Олексі так хотілося наблизитись. Тому просив Михайла оповідати з найбільшими подробицями.

І Михайло оповідав. Як піднялося селянство, як у самій Брацлавщині було спалено дев’яносто панських дворів, як ті всі окремі вагати об’єднав коло себе Верлан.

– Він ото як об’явив себе полковником, як почали, брат, до нього сипатися люди, ой-ой… І мужики йдуть, і винники, і пасічники, дячки, і запорожці, й старі гайдамаки, котрі притихли були до слушного часу. Та що! Надворні міліції приходили. Волоські слободи. Та як двинув Верлан свою вармію – та так аж затрусив Польщею.

А потім він об’явив уже себе регіментарем, а коло нього були два полковники – Степан Скорич та Писаренко. Люди неабиякі. Скорич років тридцять служив ротмістром по різних надворних міліціях, а Писаренко був таки дійсно полковником уманських козаків.

Ну що ж… Може б, таки воно й вийшло що, так коли ж бо Москва. Чорт її душу знає, чого вона – била-била ляхів, нам помагала, а потім нараз – трах! Уже подружилася з поляками, уже нас б’є…

Михайло не знав, що в кінці 1734 року Мюніх узяв Гданськ, де засів був Лещинський, конфедерація розпалася й конфедерати гурмами почали переходити на бік Августа, тобто з ворогів московського війська ставали його приятелями. А ставши приятелями, поміщики в першу голову просили московське військо вгамувати повсталих селян – і московське військо вгамовувало. А Михайлові се було незрозуміло.

– Ну що ж… Верлан утік до Молдавії.

– І ви до Молдави? І ми, єк шо, туда…

– Гарний, кажуть, край. Я там іще не був. Бо ми за Верланом не пішли, а подалися в татарські степи. Та як почав туди, у степи, сунути народ, як почав – то знов нас призбиралося порядочно. Над одними начальником став Медвідь, а над другими – Грива.

Знов імена, що викликають в Олекси спомини. Значить, правда. Значить, нічого не вигадав єгомость…

– Медвідь, той як вийшов із степів, то зразу пішов на міста. Узяли ми Крилов, Чигирин – се такі міста, як ваша Коломия. Билися ми не раз і з коронними військами, але під Боровицею настигло нас велике військо й побило. Сам Медвідь, дуже зранений, утік. Сава його поранив, Чалий.

А Грива йшов Медведеві на поміч, та тільки спізнився. Грива – це був запорожець. Багато він лиха ляхам наробив, ой, багато.

А із степів все сунуть, усе сунуть нові ватаги. Жила, Рудь, Іваниця, Харко-запорожець. І я до нього пристав. Узяли ми містечко Таращу, замок штурмом розбили. Здорово поживилися тоді.

І зійшлися всі шестеро отаманів під Паволочею. Замок там сильний. Але ми як вдарили на нього, то недовго й боровся. Містечко взяли, жидів побили, здобичі набрали на сто двадцять п’ять тисяч злотих.

У наших опришків аж голова крутилася від усіх цих масштабів.

Сотні, тисячі повстанців, завоювання великих міст, замків, стотисячні здобичі…

– Ми єк сто дукатів добудемо, то кажемо – ого! Велика здобич! А то… Боже, Боже…

І зітхали зі скрухою. А Михайло чує себе великаном і ще збільшує масштаби.

– Е, це ще що? А от ми як почули, що багато шляхти й жидів повтікало до Погребищ, се маєток Вишневецького, – то ми туди. День і ніч штурмували ми замок, аж нарешті взяли. Шляхту і жидів вибили, а здобичі захопили більш як на чотириста тисяч злотих.

Опришки вже й не реагують – все одного цього й розумом навіть збагнути не можна.

– Погуляли ми так, погуляли собі осінь, а на зиму знову на степи. Зимували на Цибульнику. Усі гуртом. Більше тисячі душ.

Опришки – тільки рукою махне котрий. Куди там нам до гайдамаків… У нас як збереться 30 душ, то кажемо – і-і-і, велика ровта.

– Сидимо ми собі на Цибульнику, коли чуємо – налетіли на наш край татари. Ну, татари звісно… Б’ють, палять села, скотину забирають, людей у неволю тягнуть. І кажуть наші ватажки:

«Що ж це ми тут сидимо, а наш рідний край пустошать татари. Се не діло. Треба нам себе показати й своїх людей від татар відбити. Щоб знали нехристи, що ще не безборонна Україна».

Пішли ми під Переволочню татар бити. Думка така, що нас же тисяча душ – сила. А того й не знаємо, скільки ж тих татар. А вони ж нас, братику, як обсіли – матінко пречиста… Згинув і мій отаман Харко, згинув Іваниця, згинув Жила, а Рудь хоч і втік на Запорожжя, то московський генерал звелів його арештувати, так і погиб нізащо у Глухові. А ми розбіглися хто куди попав. Я ще ходив там трохи…

– То вже й нема гайдамаків у вас там?

– Чому нема? Ого!.. Нас, як листу на дереві. Гнат Голий піднявся у Чорному лісі, взяв Звенигородку. Ото він же й Саву Чалого покарав, сукиного сина. І другі ватажки появилися, тільки я вже й імен їх не знаю. Чув тільки, що ото один Білилівку взяв, а другий Умань, а ще один блукався в околицях Гранова та Погребищ. Е, нашому роду нема переводу. Он Дрикса. Був отаманом старостинських козаків у Білій Церкві – і з усією своєю міліцією пішов у гайдамаки. А між Бугом, Дністром Биндас ходив. А отой іще Крилов узяв, все Чигиринське староство повоював, із коронним військом бився – та хіба усіх пригадаєш? У Торговиці душ п’ятсот зібралося гайдамаків. Рашків узяли, Тальне, Суботів, Животів…

– То й тепер є гайдамаки там у вас? Воюют?..

– Аякже. Гаркуша Кузьма добре воює. Невінчаний. Середа, Беркут… Вони ще під Гривою зачинали, а тепер по Київщині вештаються. Тільки що ж?.. Москва дуже присіла. Поставила варти всюди та форпости, ловлять нашого брата, катують. Піймали й мене були, та якось Бог поміг мені втекти, й оце, бачте, опинився аж де? Хочу подивитися, як ви тут воюєте.

– Шо ми?.. Наше діло маленьке. Се у вас там є на шо подивитиси…

– село у сучасному Богородчанському районі Івано-Франківської області.

– село в сучасному Надвірнянському районі Івано-Франківської області (але є і у Верховинському районі).

Джерело: Хоткевич Г. Авірон. Довбуш. Оповідання. – К.: Дніпро, 1990 р., с. 376 – 380.