11
Гнат Хоткевич
Гетьман допускає панів послів до себе, садовить, вислуховує.
– То Пшелуський тільки п’ятьох піймав – і панове подарували мені податки на п’ять літ. По рокові за опришка…
Сміється.
– То як я винищу усіх опришків, то ви звільните мене тоді на більше? Хотів би я, аби у вас опришків було побільше, ха-ха-ха…
Цікавиться ближче, що то властиво за опришки, що то за гуцули, [бо він, хоча] й пишеться паном [покутським і підгірським], але в горах ніколи не бував і тамошнього люду не знає.
– То, ясновельможний пане, лотри. Там усі опришки. Хіба би ми не могли власними силами винищити яких два-три десятка гультяїв? Ясно, що могли би. Але в тім-то й річ, що боротися приходиться не з двома-трьома десятками, а з усіма гуцулами. Вони, сі десятки, невловимі й незнищені, бо разом із ними борються тисячі ніби мирного люду. Знищиш десяток – на його місце виростає два. Знаєте, ясновельможний пане, як є ото, вірять наші хлопи в нерозмінний таляр, інклюз, як вони називають. Скільки ти на нього не купуй, а він все таляр, – отак і з нашими опришками.
– О… То се цілком інша річ. Тепер я бачу, що не в самому Довбуші діло і що коріння опришківства лежить далеко глибше. А я звик рубати зло з коріння. Тому от що я скажу вам, панове. Їдьте ви собі додому і скажіть своїм братам шляхті, що я дуже вдячний їм, що вони так гойно обдарували мене грошима, але ще був би більше вдячний, якби вони обдарували мене своїм довір’ям.
– Пане гетьмане! Кров наша…
Потоцький припинив вилив крові лагідним рухом руки.
– Я знаю, я знаю, але се одиниці. Загал же часом має свою думку. Із слів панів я виводжу, що злість і зухвалість того хлопа Довбущука росте від того, що він із опришками своїми по різних селах має свої охорони і притулення. В цьому корінь зла.
Пан гетьман підкреслював свої слова енергійними рухами, але при малій його фігурці вони не виглядали імпонуюче.
– Правда, брати шляхта не мають, здається, причин думати, що я взагалі забуваю про їх безпеченство. По мірі моїх сил я безперервно стараюся підтримувати порядок в краю Покутськім. Преціж власним моїм коштом… консервую людей як піших, так і кінних надвірних. От Пшелуського вислав…
– Пане гетьмане. Ми без міри…
І знову лагідний зупиняючий жест.
– Все це так, але я бачу, що того всього мало. Тому, щоби показати не словом, а ділом мою прихильність до братів шляхти, я видам універсал до всіх поміщиків, посесорів, державців, що мають свої добра на Покутті й Підгір’ї, рівно ж до комісарів, економів, губернаторів, адміністраторів і підстаростів. Так. Але щонайголовніше – в тім же і до всіх громад і поспільства…
Так-от я поручу всім своїм і чужим громадам, щоби вони всякими способами старалися отого Довбущука і всіх опришків, що з ним грасують, шлякувати, забирати й… відсилати до Станіслава. А коли би яка посесія чи громада охоронила, або передала яку живність, або перестерегла Довбущука про прихід наших військ, то така громада зістане знищеною. Без усякої дискреції…
Пан гетьман пристукнув долонею по столу.
– А щоби це все тим скутечніше прийшло до справедливої цілості, й екзекуція, що утримує безпеченство публічне в краю, щоб не була порушеною – прошу слухати: я сам своєю особою вирушу в край Покутський до Станіслава…
Гетьман ізрік ті слова підкреслено й дивився, який ефект вони зроблять.
Ефект дійсно був сильний: обидва шляхтичі схилилися в глибокім уклоні та так і застигли.
Сам гетьман… Своєю особою… Та на саму вість о тім, хто приходить до Станіслава, там десь на Чорногорі всі опришки повинні скінчити самогубством, бо все одно ж виходу немає.
З тим почуттям їхали наші додому. І тільки коли здавали реляцію зі свого посольства, то знайшлися скептики, які сміли говорити:
– А що з того, що сам гетьман приїде на чолі хоч би й двотисячного війська? Що, він сам піде у Чорногору, чи що?
– Сам не піде, та військо пошле.
– А навіщо ж дві тисячі народу на двадцять душ опришків. Що вони, ці дві тисячі, там, у горах, будуть робити? Ти, пан, там не був, то й не знаєш. А я бував у тих краях і знаю, що там із двадцятьма душами можна чорта самого не боятися, не то гетьмана.
– То що ж, пан, радиш? Признати всесильність Довбуша й занехаяти всякі спроби його поскромити?
– Чому? Я того не сказав. Я тільки не вважаю за особливо мудру тактику стріляння з гармати по горобцях. Досить нам самого Пшелуського і не треба нам Потоцького з його двома тисячами.
– Перепрошаю, що встряваю в бесіду панів. Потоцький іде сюди з військом не ради Довбуша, а просто се певний політичний акт.
– Ну, я так того не знаю, але думаю, що гетьман добре робить, ідучи сюди з військом. Тут не у війську діло, а в тому, що гетьман має власть знестися з сусідніми державами, аби й вони там піднялися тої ж акції. Тоді тут, у нас, опришків наполошить Пшелуський, вони передадуться на Угорщину. А там стріне їх свій Пшелуський. Вони на Волощину – а там те саме. Вони до Семигорода – а там те ж саме. От… Оце буде радикальне средство проти опришків, а не двотисячна армія.
– От ти піди й піддай гетьманові цю думку.
– Піди ти сам!
А через деякий час на ринку в Станіславі можна було чути публікацію з барабаном…
Шляхта торжествувала.
А там десь, у глибинах народних, в той же час приймалося рішення, що треба, аби о тім якнайскоріше знав Довбуш. Десь ночами вихоплювалися люди з домів і гнали лісами, стежками, стрибали через плоти й канави, щоб далі й далі нести вість ту, щоб вона знайшла нарешті Довбуша і повідомила його про небезпеку.
Джерело: Хоткевич Г. Авірон. Довбуш. Оповідання. – К.: Дніпро, 1990 р., с. 373 – 376.