19

Гнат Хоткевич

Порівнявши теперішню зимівлю у гурті із звичайним перебуванням у зимівнику, коли ото вириє собі десь чоловік яму й сидить там майже безвихідно, то таки було добре. Особливо напочатку, коли ще малося стадо овець у п’ятдесят голів. Хлопці залюбки його пасли – то ж була одвічно улюблена робота. Готували сіно на зиму, рвучи траву руками або зрізаючи ножем.

Взагалі весь час проходив у роботі: той пасе, той доїть, той сіно збирає, той їсти готує, той дрова на запас тягає, той на варті стоїть удень, а той вночі. Усім є діло, й днина проходить непомітно.

А ввечері сідають при вогні – й починаються безконечні оповідання, спів, музика.

Михайло дивувався, що у гуцулів усі майже пісні на один голос, і затягав своїх, степових. Широтою віяло від тих тягучих звуків, сумом безмежним народу, що віддав за свободу свою стільки, як ніхто, і все ж тої свободи немає.

А опришки слухають тих журних переливів і зітхають. І не похоже це на їхню скучну коломийку, але йке ж то вно файне… Вивчив Михайло скрипаля-волоха грати козачків і показував хлопцям, як запорожці танцюють. Після одноманітного гуцульського танцю повний життя, рухів і жестів запорозький козак здавався фейєрією блискучою. А як іще візьме Михайло дві шаблі в руки, а в зуби кинджал та як почне танцювати, кресати шаблю об шаблю, а потім обома шаблями об кинджал, то аж іскри сиплються – ото є на що подивитися…

А потім оповідав про свій край. З тугою згадував своє село, зруйноване поляками, чарувався красою степів. Тільки тут, на сім пункті, ніяк не міг порозумітися з гірняками – поняття краси природи у них були різні.

– Як вийдеш ранком у степ та оком кинеш – усе рівнина. Тільки могили стоять та з вітром розмовляють… – Відчував він, оцей степовий житель, і розумів вранішню розмову вітру із могилою сумною…

«Здорова будь! – тихо прошепоче легкодух і жартун. – Як ся маєш? Все стоїш на однім місці та журишся. Кинь журбу – ні нащо вона не потрібна. Будь, як я. Носись над травами, заглянь у ярок степовий, у балку зарослу, закудлать вовну на жирному хребті барана, зірви бриля у пастуха коло отари. А схочеться напитись – війни понад самітною криницею степовою, що зродила таку ж самітну одним-однісіньку вербу».

А могила зашелестить пожовклою травою й тихо-тихесенько відповість:

«Ох, братику… Якби ти жив стільки, як я, якби ти бачив стільки, як я, – відхотілося би тобі і сміхів, і жарту. Наносили землі та й додому пішли… І ніхто не згадає. , товариства лягло… ох, братику…»

І затремтіли трави на могилі, струсонули сльози-роси, сипнуло різнобарвним діамантом на скривавлену тисячу разів землю. «Знаєш… нудно з тобою, сестро. Полечу краще. Он байрак. Давно там не був. Старий пугач чи живий ще? І квітки, що пестив я та голубив колись… мабуть, зів’яли давно… Ну, не біда. Нові наросли для мене. Буду їх цілувати, забиратись у саме сузір’я лепестків і там лоскотати та сміятись. Прощай!»

І зірвавсь – полетів, сумувать не схотів.

…З-за Дніпра із села луна гаєм гула… треті півні співали… Стрепенувся байрак…

Не такими словами, але чулося все те в розмовах козака Михайла, рисувалося в пов’язанні його фраз, підкреслювалося жестом, яким він ті слова супроводив.

– Як вийдеш на зорі… Росяно… Он далеко якісь дерева синіють… І чомусь так хочеться тобі співати… Бо воно отож неначе все співає. Ніби мовчить – а співає… Та як затягнеш і собі, голосом поведеш: «Ой зійди, зійди, зіронько та вечірняя…»

– І ото у вас усе таки рівнина?

– Усе рівнина. І день ідеш – степ, і два ідеш – степ, і три…

– Я бих умер.

– От тобі й маєш. Чого?..

– Бо то… Ту єк вийдеш на доли на йку днину, то вже така тебе туга здоймет за горами, шо біг би, усе кинув. Та ци мож таки рівнєти гори з рівнинов?.. Таже в нас вийдеш на кечіру – кіко оком сєгнеш – усе гори… Мрєчі по них ходє… овечки-белечки, писані ботеї… Маржина пасеться… трембіту чюти… потік шумит… А повітрє йке, оздух ніби… Ой таки нема у світі краю понад наш…

Так і не могли ніколи погодитися.

Оповідав Михайло про звичаї свого краю, так відмінні від тутешніх, про святочні обходи, обряди… Все це було таке нове, таке цікаве для хлопців. І про гайдамацтво оповідав, бо таки воно найбільше цікавило легінів.

Коли Михайло сказав якось, що на Вкраїні до гайдамацьких загонів пристає часом і шляхта – се викликало щире здивування.

– Єк? Пани ніби?

– Та які там пани! Дрібна шляхта, чиншова. Ще такі гайдамаки з них виходили що ну!

– У нас такого і не видано, і не чювано.

Зате коли траплялося щось аналогічне – невимовно раділи. От, скажім, оповідає Михайло, як село підтримує гайдамаків.

– Ідемо, потомилися. Село. Слава тобі, Господи! Заходимо у першу ж хату – дайте харчів. «Беріть». Ніколи не сказав ніхто, що нема або як. Надають і борошна, і пшона, і риби сушеної. А часом і сам війт іде по хатах збирати харчі для нас.

– І у нас так бувало, – радісно підхоплюють опришки.

– І таке бувало, що підходимо до села, а звідти вже несуть і їсти, й пити, чого тобі завгодно. Потім іще просять у село на могорич.

– Коли поблизу є польське військо – непремінно дадуть знати. Непремінно. Раз ми переховалися від ляхів серед села, прямо-таки серед села. Болото там було й заросло очеретом – так ми туди. Кругом нас ляхи бігають, шукають, питають, куди ми пішли. «Он, – кажуть, – у ліс пішли, а де далі – ми не знаємо».

– І у нас так. Люде приховують, ади.

– О, без села ми б нічого не зробили. Село тільки нас і держало, не дивлячись на те, що український регіментар розіслав універсала до всіх міст, містечок і сіл, лякаючи смертю та руїною всіх, хто помагатиме гайдамакам.

Олекса розреготався:

– Се так і у нас. Отож і на наші села пустив таке пан гетьман коронний, а наші люде, проте, не боєтси та й оннаково з нами тримают.

Всі почали сміятися, як діти, приточуючи приклади того, як селяни дурили ляхів, ховаючи опришків.

Так у роботі, балачках, споминках, музиці, співах дуже гарно й непомітно сходили дні пізньої осені.

Джерело: Хоткевич Г. Авірон. Довбуш. Оповідання. – К.: Дніпро, 1990 р., с. 399 – 402.