16

Гнат Хоткевич

Штефан Онуфрак просить, аби шлях взяти на Зелену, бо він хоче побувати у батька.

Олекса слухає, а думки, негарні думки вертяться в голові.

Мало хіба хлопців просяться часом побувати у батька-матері. Се ж так природно й нікого не дивує. Але…

Але батько Штефана війт – і це ставить Шефана в особливе становище. Він, Штефан, ніби хлопець як хлопець: і б’ється добре, і товариський, а все щось не так, якось бокують від нього трохи товариші, не такий він чомусь, як усі інші. Ці настрої хлопців передаються й Олексі – й оце він слухає просьби Штефана, а сам думає: а що, як тут… зрада. І власне для того, щоб перевірити, дає згоду і шлях бере на Зелену. Під селом задержує ватагу, а Штефан іде до батька.

– Але дивиси, вертай борзо. Бо нам має зазорети при Солотвині, – дає наказ Довбуш.

– Най, най. Я не буду си бавити.

Пішов Штефан. Серед хлопців розмови.

– А не знати би, ци добре втаман зробив, що пустив Штефана д’хаті?

– То так… усе може бути.

– Та ци вже й зрадник?

– Він може зрадити не хотічи. Дєдя запитат – де йдете? А він іскаже – от і готова зрада.

– А йк не скаже?

– Дєдя єнчий спосіб ізнайдет. Вже таки віт, шо не кажи.

– Уни хєтрі, війти.

А якийсь віковічний наймит оприділяє точніше:

– Я бих ніколи не брав на опришки тотих багацьких синів. Він ідет ув опришки з жиру та й ци хотічи, ци не хоті чи щохвиля може зрадити.

Так воно дійсно й вийшло. Штефан зрадив цілком не хотячи, а батько (війти – вни хєтрі) поробив з того потрібні висновки.

Дійсно вийшло все так по-особливому, кінці були так добре поховані, що ніхто нічого точно не міг сказати.

Штефан сам по собі був щирий хлопець і на зраду нездібний, але зрадив мимоволі, й сам навіть не помітив коли.

Він збирається йти. Батько намовляє зостатися відпочити. Штефан в простоті каже:

– Ой, не можу, дєдику, бо втаман казав, аби нам зазорєло при Солотвині.

Старий Онуфрак уже не затримував більше сина, але з одної сієї нещасливої фрази знав уже все. «Аби зазорєло при Солотвині» – що се означає? Ясно, що Довбуш іде на Богородчани, бо більше нікуди. Там дідичка каштелянова, дуже багата, здала все на управителя, а управитель люто поводиться з людьми.

І спокусив нечистий старого Онуфрака. Дати знати тій пані, що на неї готується напад, – можна сподіватися нагороди. Але зробити треба так, щоби Довбуш о тім у жоден спосіб не додумався, бо інакше люта смерть і старому, й молодому.

В селі випадково знаходився чужий чоловік Семен Матлюк із Ляховець. Виряджати кого з гуцулів – ніхто не захоче, боячися помсти Довбуша. А от своєму захожому чоловікові боятися нічого: прийшов у село, коли схотів, і пішов, коли схотів.

Онуфрак знайшов можливість побачитись з тим Матлюком, оповів йому що треба. Матлюк згодився.

– Але дивиси, чоловіче! Йк меш казати ті пані, звідки знаєш, то абис ісказав, хто тебе справив.

Матлюк обіцяє, а сам держить думку, що війт може й без нагороди обійтися, а краще буде задержати її для самого себе.

Іти треба кругової, щоб не наткнутися на опришків. Бо хоч вони ніби й нічого не можуть знати, але тот Довбуш, повідають, такий, що лиш сі подивить на чоловіка, а вже знає, йка в него гадка.

Все ж, очевидно, Матлюк прийшов раніше опришків, сказав, що треба, каштеляновій. Вона заахкала, засуєтилася. То хоче виїздити сама, аби з душею, то каже збирати коштовності й взагалі все цінніше. Слуги бігають, теж суєтяться. Збирають коштовності: що у сундуки, а що у всякі свої укромні місця. В суєті пані каштелянова не помітить, що пропало, а бідному чоловікові здасться. А тут уже скоро темніти почне. Пані тікає. Замість коштовностей забирає в суєті всяку чепуху. Словом таке…

В суєті забуто Семена Матлюка; так він і пішов до своїх Ляховець без усякої нагороди.

А Довбуш тим часом марширує. Штефан повернувся. Двадцятеро очей пронизало його, допитуючи, але хлопець такий, як і завжди, нічого за собою не чує й не підозріває, аби його підозрівали.

Зазоріло дійсно при Солотвині. Знайшли полянку в лісі й перебули на ній цілий день. Слідуючу ніч ішли до Богородчан, а коли знову пересиджували у лісі – наткнувся на них якийсь чоловік.

Наткнувся й так почав труситися, що аж дивно було дивитись. Ну, теліпається увесь чоловік, мов судороги його зводять.

Його зв’язали. Питають, хто ти? Відповідає:

– С-семен М-матлюк.

Питають звідки.

– Зз Ллєховец-вец…

Якби спитали, чи не ти часом доніс дідичці про наш прихід, мабуть, сказав би «я», бо не міг зараз говорити неправди.

На щастя, його не питали. Сказали тільки, що йому нічого не зроблять, а притримають для власної безпеки і потім пустять.

Давали йому їсти, але він не хотів і не переставав дрижати. Добре, що скоро прийшов вечір. Опришки бистрою ходою пішли на Богородчани й Матлюка взяли з собою.

Він прямо од розуму одходив – що буде, коли його отак приведуть до двору, а там скажуть: а-а, це той, що нашу дідичку попередив.

У Матлюка зуби цокали. Опришки дивувалися: що за боязка натура така. Вже сказали ж йому, щоб не боявся, а він…

А Семен думає власне о тім, що кинеться зараз на коліна перед Довбушем і скаже все. За щире каяття, може, помилує отаман. А як виявиться все там, уже у дворі богородчанськім, то не минути лютих мук.

І чим ближче підходили до Богородчан, тим яснішим ставало це рішення. Блискавицями пролітали в мозку всякі інші думки, одна дивніша другої, але ця – про потребу признатися – була над всі.

І коли опришки стали, а Довбуш звелів розв’язати чоловіка, – Матлюк не зрозумів і з криком: «Я скажу… Я все скажу», – кинувся на коліна перед отаманом.

– Тепер говори, кому хоч і що хоч, – сказав Олекса.

Хлопці розв’язали Матлюка й побігли доганяти отамана. Матлюк стояв хвильку, не розуміючи, що з ним, потім занив якось і дрібними-дрібними крочками, мов граючися, побіг кудись у темноту.

Джерело: Хоткевич Г. Авірон. Довбуш. Оповідання. – К.: Дніпро, 1990 р., с. 388 – 391.