18

Гнат Хоткевич

Аж на четвертий день зійшлися всі в гостинній хаті Цюперєка. Всі, та не зовсім – Штефана не було.

Думки поділилися. Одні казали, що мала місце свідома зрада, другі стояли за несвідому, треті казали, що він погиб від своєї відваги.

– Видів-сми, єк він засів у хащі та й стрілєв. Я му кау – кікай. А він лиш махнув руков.

– То він і кікати не хтів, бо то го побратими прийшли. Вни го не стрілєли. А йк ми всі пшли, він вийшов ід ним та й поїхав.

Так ніхто нікому не доказав, і про Штефана скоро забули. Крицєків казав, правда, що він довідається про все, і якщо є зрада, то він і зсіче і старого, й молодого Онуфраків, але якось поговорили-поговорили і забули.

Та загалом уся подія зробила погане враження. Якусь унилість можна було помітити на обличчях хлопців. Що це воно таке? Усюди нас б’ють, ні в чому нам немає удачі, серед товариства зрада – хіба це робота? Що це за отаман, що не вміє дібрати товариства, не вміє поставити його в умови удач і побід.

А тут і старий Цюперєк шепоче, що довго засиджуватися в Ясені, мабуть, не доведеться.

– Шош ми си видит… ніби ваші пани ді присилали до наших… ніби аби разом… уни видти, а наші видци… аби не вас, ади…

Нерозмовний був старий, але пусто ніколи не говорив.

Хлопці шепочуться щось усе – благо отамана нема, він у жінки.

А з Єлени вже тільки тінь прежньої зосталася. Раніше вона відчувала тягар даного періоду життя, тепер вона відчувала тягар життя взагалі. Не було пощо жити. Чоловіка нема, дитини нема – для кого ж?

І Єлена опустилася. Вставала з самітнього ліжка розпатлана й не прибирала волосся. Позапихає як-небудь під хустку та так і ходить. Сорочки не міняє, постолів не роззуває й так, з брудними ногами, лягає й устає.

Олекса лагідний із нею, поводиться мов із хворою дитиною, а вона якось і не відчуває того. Вже не говорить, аби кидав опришківство, ні на що не скаржиться, мовчить – і тільки. Що звелів Олекса – зробить; куди скаже – піде. Неначе й притомна, неначе й несповна розуму. Пробує Олекса розговорити – відповідає одним-двома словами.

Нічим не цікавиться, ніщо її не інтересує. Олексі навіть здається, що якби він сказав їй: «Завтра мене вішають», – то вона лиш запитала б: «О котрій годині?»

Але довго сидіти вдома не можна: є ознака небезпеки. Дав Олекса Єлені грошей, сказав піти до Надвірної й купити трохи муки й трохи пшона.

– А я прийду та й заберу. Будемо, видев, зимувати усі при купі, то аби було шо їсти.

Пішов до Цюперєка – а там – ого! Вже Серечик утік, Мартинчук утік, Квітчук утік. А син Цюперєків каже, що прийде згодом, бо шош… у трунку коле… та й ніби голов болит…

А просто батько надоумив його, що тепер із Довбушем бути тісно – занадто насіли ляхи. Краще на деякий час «зректиси того», а там далі видно буде.

– Може, йкийс шєсливіший ватажко обберетси… Бо цес єкийс… Вісоко літат… На панів си завзєв, а пани, видиш… Ци ми панів подужєємо? Ой га!.. Не наша сила панів задушєти. Коби наша сила – ого!.. Давно би вже… А то видиш… У панів восько, армати… Та де?.. Нема шо говорити…

Зосталося при Довбушеві семеро хлопців. Усього-навсього. Троє волохів, Павло Орфенюк, Василь Баюрак, Крицєків і той Михайло з України. Але він теж якось задумується. Не подобається йому брак єдності.

– Отакі ви… Десять душ вас, та й ті не знайдуть одної думки. Той у луг, а той у плуг. У нас по кількасот народу, а й то в усіх одна думка.

Може, воно й не так було в дійсності, але бодай так Михайло говорив.

Була вже пізня осінь. Сезон грабунків закінчився. Сходиться-стягається маржина до сіл, пустіють полонини. Стоять десь самітні стаї, вже не трембітає там ватаг рано і вечір, не дзвенять калатала, й пастухи не кричать різними покликами на скотину. Тихо, крадучися, підходить вовк-самітник до недавньої людської оселі і, переконавшися, що нікого нема, що він знову сам, довго й протяжливо завиє.

Скоро зима. Довга, сніжиста, гірська зима. Навіть у селі глибокі сніги роз’єднують гуцульські хати одну від одної на багато місяців – а що ж доперва у горах?

Олекса має думку, аби хлопці не розходилися на зимівлю, бо тоді їх і не збереш весною. Але минули ті часи, коли Довбуш міг приказувати й його слово було закон. Всякому абсолютизмові приходять нарешті кінці – і наказ Довбуша замінюється порадою:

– Я бих радив триматися купи.

– А маєш таке місце, де би було безпечно?

– Маю.

– А шо їсти маєш?

– Маю…

Як торговий договір неначе. Нудно Олексі.

Побалакали, побалакали язиками – от аби блямкати – і рішили зимувати разом.

– Лиш чюй, – каже Олекса твердо. – Абис знав куждий, шо зимі нікого не пушшю з хати нікуда. Чюли-сте? Зима – то є таке діло, шо по зимі й ровту привести може.

Всі прирекли, що ніхто не вийде з регули й не буде старатися ні явно, ні тайно кинути зимівник.

Пішли. І привів їх Довбуш у такі дебри, що бачили гуцули, бачили всяке в горах, а такого ще й не бачили. Довбуш тільки посміхається із того здивування тим посміхом, як ото великий пан показує приїжджим гостям-провінціалам пишний свій маєток.

– Джерджя си називає… А потік цес то си називає Зелений.

Місце було справді надзвичайне. З трьох сторін ні в який спосіб не можна було зайти – се облегшувало варту.

Застукотіли сокири – то гуцули хату собі ладять. Таки справді хату. Годі вже критися під землею, під корінням ялиць, у вічній тьмі.

– Хоч раз визимуємо си по-панцьки.

Робилося весело – і скоро серед дебрів красувалася хата. Мов ожило провалля. Далі звелів Олекса ставити кошару й дбати сіна на п’ятдесят овець.

– Ци не ватагувати ше хоче наш отаман?

Довбуш посміхався. Кивав на Федора.

– Цес знає. Памнєтаєш, єк носив увостаннє др Регника [гроші]? Там було п’єдесєк мар’яшів – то він ше й досі мені не видав. Тож підемо до єго кошар та й відлучимо за тоті п’єдесєк мар’яшів п’єдесєк овець. Мемо бити онна за онну та й тото їсти.

– А до того?

– А до того – дав-сми жінці грошей, аби купила у Надвірні терх муки й терх пшона. Видев, уна вже купила, та й іду д’хаті й вінесу суда.

– Молодець отаман, – похвалив Михайло. – Якби ще й про тую, що для неї чарки роблять.

– Буде й тая, – посміхнувся Олекса.

Хата, кошара – все готове. Олекса заставив одного волоха стерегти, а сам із усіма хлопцями пішов до Регникових кошар.

Коли прийшли на місце, Олекса вислав уперед Федора, бо він же тут усе знає. Федорові й самому було цікаво подивитися – хто ж тепер на його місці у Регника.

Дивиться – хлопець із того ж таки села Будищ, Глодіан Івануш.

– Ов… Се ти?..

– Я! А се ти?

– Я!

І обидва розреготалися. Розмова була коротка: Довбуш відлучив п’ятдесят овець і сказав Глодіанові, що це за борг.

– Так і маєш оповістити своєму панові, шо тепер ми сквитувалиси.

Федір закликав товариша йти в опришки.

– Шо ти ту видиш? Вік і будеш наймитувати. А в нашому ділі – оден добрий рабунок – і ти вже багач.

Але Глодіан не хотів. Відмовлявся тим, що тепер же осінь.

– Ци в опришки на зиму йдут? Най вже весною.

Двом волохам – Баюракові й Михайлові-українцеві – Довбуш велів гнати овець, наказуючи надзвичайну обережність.

– Тимунь посилаю вас багато, абе-сте-си сокотили. Оден ме гнати, а трох тримати варту. Вперід, особливо вперід поглєдайте. Бо то бирш не будемо віходити з тої хати, то абе-сте не привели кого туда.

Сам із Крицєковим і Орфенюком подався до Ясеня.

Єлена вже справилася. Купив іще Олекса в корчмі бочівок горілки, усе на коні й вирядив до хати з Крицєковим і Павлом.

– Сокотітси. Помнєтайте, шо раз, оден раз у чім сі проступите – пропали й ви, й ми всі. Оден хтось за вами назорит – і вже кінець.

Хлопці прирікали, що будуть обережні. І сам Олекса подався до Косова.

Неудача була. Головчак сам вихопився тоді й служив далі у Косові. Але все ж до вербування хлопців він одинокий, і тому Олекса хоче поручити йому новий весняний набор. Головчак почухався, але згодився, бо як-не-як мав одразу на руки порядну суму.

Місцем збору призначив Олекса таки Стіг.

– То найдогідніше місце. Єк ви так допустили, би на вас там напали, – не можу порозуміти.

– Та єк? Мене не було, а хлопці нові…

– Не лише нові, там були й старі.

– А шо з того, шо були? Оден каже – про мене, другий каже – про мене. Та й на місце, бо місце справді – крашшого на всі гори нема.

– Тож тепер не дуфайте на саме місце, а ставте варту. Я так: шо Пшелуський був на Стозі, то бирше не піде, ме думати, шо ми вважаємо то місце за спаскуджене.

На тому й стало.

Приїхавши до хати на Джерджі, Олекса застав новини: Крицєкова поховали.

– Єк?.. Шо?..

Оповідали не цілком вірогідні речі, але оповідали всі одноголосно і однаково. Виходило, ніби Крицєків сам застрілився…

Зосталося в Олекси всього шестеро легінів – і з ними ото засів ватажко на довгу, темну, самітну зиму.

Джерело: Хоткевич Г. Авірон. Довбуш. Оповідання. – К.: Дніпро, 1990 р., с. 395 – 399.