3

Гнат Хоткевич

Порушувалася, порушувалася лінія. Думав Олекса, що все піде так легко, так гладко, що ніколи й ніяк не проллє він руської крові, не образить своєї бартки відібранням життя рідних братів своїх – і от… Спліталося все в клубок якийсь незрозумілий, що його вже не міг Олекса розплутати своїм розумом.

Але впрочім зараз і думати було ніколи. Біг лісом, маючи такий тягар.

Відчувши, що вже погоні не було, став, задиханий, і поклав товариша на траву. І тут уперше глянув, кого він рятує. Се був якийсь новичок із ватаги Головача, зовсім молоде хлоп’я, років, може, 15–16. Він кріпився, старався мужньо переносити біль, але сльози помимо його волі текли з очей.

– Єк ти си називаєш? – питав Олекса.

– Пентюк Іван…

Показалося, що хлопець родом із Соколівки, що до опришків і не думав приставати, але товариш один як почав намовляти, як почав рисувати опришківське життя принадними фарбами, то Йван злакомився й пішов.

– А товариш де?

– Я го не видів, відей, дома сі лишив…

Показалося, що сей Іван одинак і мати так труситься над ним, та й він, видимо, любить матір, бо теплі нотки чути в голосі, коли її згадує. Оце була перша виправа Йвана пастушити – і от…

Жаль, так уже жаль стало Олексі й цього Івана, і його матері. По-глупому кінчилося тільки що розпочате життя. І завіщо? Ради якої цілі? Ради того, щоб ограбувати вірменських купців та щоб хлопці мали що пропити потім по жидівських корчмах?

Отаке вийшо з Олексиних мрій. Гнусно стало в Олекси на душі. Почав обдивлятися рану. Бідне хлоп’я стогнало й просило не займати, але хоч трохи рану треба було очистити.

Олекса пішов шукати чуркала, щоб обмити. Якось то все зробилося; розірвав сорочку свою, перев’язав. Дав відпочити трохи, потім узяв, як мале, на витягнені руки й поніс.

«Добре, – мелькнуло йому в голові. – Се я рятую чужу дитину. А хто мою порятує, якщо микуличинці рванулися бігти в погоню та взяли напрям на Рокиту? Це ж вони заберуть Олексика».

Думка ця перевернула його усього. Він скинув раненого на плече, вже як бревно, і погнав скільки було сили.

Добіг в такім крайнім стані перевтомлення, що вже забув усяку обережність і скинув, прямо скинув раненого з плеча, аж хлопець скрикнув.

Спитав Лаврова й інших, де Олексик? Кажуть, що Гаштурак вимостив добре тарницю й поїхав уже давно. Аж тоді Олекса віддихнув легко. Раненого хлопця Олекса одправив до своєї сестри Орфенюкової, що жила у Ямній, поручаючи хворого її увазі. А якби не могла держати з якихось причин, нехай передасть Бабчукові.

– То такий газда, що зможе.

Впрочім, старші з опришків оприділяли, що все це надаремне, і хлопець все одно вмре. Говорилося це тут же, при хворому.

Великі сльози показалися на перестрашеному обличчі хлопця. Він страждав, але думка про смерть не приходила йому ще в голову. Він гадав, що скоро одужає, верне до матері – як вона, бідна, там мучиться, не знаючи, де дівся її син? А от сі дядьки суворі кажуть, що він умре і вже не побачить більше матері.

Отаман добрий… Він говорить, що се пусте, що рана скоро загоїться і не буде вже так боляче. Але так чогось страшно… Так страшно… Олекса відправив хлопця з двома легінями. Хлопець уже просився, що він лишиться тут, що раз йому скоро одужувати, то краще тут, коло отамана. Але Олекса говорив, що тут ліків нема, що вони зараз відси мусять бігти, то як же хворого тягти із собою. Хлопець заплакав і вже більше не сказав нічого.

Олекса довго дивився услід хворому, коли його понесли два легіні.

Цілий день збиралися опришки. Як і сподівався Олекса, не всі з новозавербованих повернули. Перший же їх дебют показався такий клопітливий, що не одному любителеві веселого життя та красивої вбери відхотілося того всього. Най вам сей та той із вашою і вберою…

Далі виринула ще одна несподіванка. Ті з нових, що зосталися у ватазі, вимагали собі рівної пайки з вірменської здобичі, а старі опришки були проти того.

– Ти ніби ше учень, а я майстер. А вже скільки я опришок, а ти доперва вперше виліз.

– Шо з того? А важив житєм я тіко, кіко й ти. Й мене би кулька не минула. Та й шибеничка би не минула, єкби впав у руки.

– Ти собі взєв цесу пайку здобичі та йдеш собі д’хаті та й жієш. І ніхто не знає, ци ти був ув опришках, ци нє, а я вже д’хаті не верну. Мені вже з сеї пайки жити тра.

– І єк гроші ми метали, ми, старі опришки, – ти метав? Кажи – метав-єс гроші? То я своїми грошима тобі житє врєтував, а ти мені їх з пайки видираєш?

Слово за словом – і вже славословія показалося мало. Схопилися за бартки – ледве розвів Олекса. Погодив він усіх у той спосіб, що поділив рівно всіх, але старшим опришкам віддав свою пайку, ніби за стаж. Окрім того, нові опришки мали дати частину здобичі старим за те, що вони ото кидали гроші. Очевидно, обрахунок був приблизний, але все ж…

Коли відпочили, двинув Олекса свою ватагу до Воскресінець, на Рушеля.

«Рушель, той самий Рушель, що брав від мене гроші, збиткується тепер із моєї матері… Ну, підожди ж тепер – я тебе навчу. Військо ваше нехай шукає мене в Чорногорі, а я з вами тут пограюся. Потім ваше військо прилетить сюди – а ми підемо на Чорногору».

По дорозі Олекса запомігся в коні, бо то ж уже не гора. Це тут кінь не помагає, а в’яже; там, на долах, із конем ліпше. Але коли розвідався ближче, то показалося, що взяти Рушеля не так-то легко.

Перший запал, перші восторги панів, коли вони ото вздріли відділ Пшелуського й повірили, що Довбушеві зосталося жити всього кілька днів – то вже поволі проходили. Пани побачили, що піймати Довбуша – це трудна задача: от уже скільки лазить Пшелуський по горах, а опришки хазяйнують собі, як і хазяйнували. Рушель уже каявся, що так погарячився й наразив собі отамана; тому поїхав до Станіслава, витребував собі кілька жовнірів станіславської залоги, озброїв своїх гайдуків і установив як день, так ніч, варту.

Таким чином, підійти його зненападу було неможливо, а вести правильну осаду – це не була тактика опришків. Вони могли брати тільки з нальоту.

Це те, що міг довідатись Олекса з агентурних відомостей. Пішов тепер сам на розвідку – і вернув веселіший: певно, щось надумав.

Засів коло села. Виждав, поки йшов якийсь газда, вискочив, показав йому пістоль і повів у кущі.

– Тобі нич си не стане. Не бійси. Я тебе ні рабувати, ні бити не буду. Ти знаєш, хто я?

Газда зам’явся. Річ у тім, що опришки не люблять загалом, коли їх пізнають. На грабунку, коли ти пізнав кого з опришків, то ліпше мовчи. Газда се пригадав і мовчав.

– Знаєш, лиш не хочеш говорити?

Газда кивнув головою.

– Я Довбуш.

Газда закивав головою, як німий.

– Будеш говорити правду і робити те, що тобі кау, – нич ті си не стане.

Газда заспокоювався, бо слово Довбуша тверде.

– Єк си називаєш?

– Братовник Петро.

– Де сидиш?

– Там і там.

– Се я тебе питаю, аби, як зрадиш, ізнайшла тебе моя помста. А хуч і збрехав – оннаково я тебе і знайду. Піп ваш дома?

– Здає ми си, шо були дома.

– То підеш до него й скажеш так. Ішов-сми лісом, перестрів мене Довбушів післанець і сказав, аби я ішов ід’вам, ід’ попові ніби. Абе-сте злагодили вечеру на завтра понад захід сонцє на трицєт хлопа: Довбуш прийдет ід’ вам вечеряти. Так му скажеш. І даси цесу рогатину на признаку.

Довбуш передав газді свою рогатину.

– Це все. Бирш нічо. Зробиш – добре, не зробиш – твоя воля.

Довбуш був певен, що чоловік передасть. Був певен і в тім, що попик, діставши таку відомість, доконче ж дасть знати Рушелеві, що от, мовляв, нагода вам одним замахом знищити опришків. І в тім, нарешті, був певен, що Рушель не захоче ж упустити такого випадку, забере все своє військо (на тридцять же опришків), оголить свій двір – і…

Так воно все і розігралося, як по писаному. Олекса випровадив своїх хлопців аж під сам замок, укрив у кущах так, що їм усе було видно: як Рушель на чолі свого до зубів озброєного відділу виїхав із двору, як вони поїхали в напрямі села на засідку.

Смерком ударив Олекса на безборонний двір, з легкістю його опанував, і хлопці добре обловилися: здобич була багата. При відході двір було запалено з усіх боків.

Рушель сидів у засідці, коли його торкнув хтось із слуг.

– Пане! А чи то не наш двір горить?

Рушель глянув – і онімів. В одній хвилині зрозумів, жертвою якого адського плану став.

Побіг як шалений додому – і знов опришки мали приємність бачити, як мимо них у найбільшім безладді бігла орава озброєних людей із Рушелем на чолі. Дехто з хлопців хотів стріляти, але Олекса не дозволив. Він не хотів вчиняти непотрібної битви, а потім, як українець, хотів усе закінчити гумористичною виходкою.

Попик із Воскресінець, бачачи, що вже пізно, а нікого нема – рішив, що Довбуш, мабуть, довідався про засідку і не прийде. Звелів слугам убирати зі столу. Тільки що вони почали – а тут Олекса.

– Ой, га, єгомостику! Ци я не казав тобі, що прийду із хлопцєма вечеряти? А ти так борзо ізбераш…

Лице попа стало таким глупим, що вся ватага гримнула сміхом. Дійсно, вся ситуація в цілому вийшла одним великим жартом.

Загалом похід можна було зарахувати до числа удачних – і була се мало не остання удача Довбуша. Впрочім трапилася ще одна і то цілком несподівано.

– село у сучасному Косівському районі Івано-Франківської області.

Точнісінько таку саму хитрість, якої вжив Довбуш у цьому розділі, він же ужив у романі І. Франка «» (1876 р.).

Джерело: Хоткевич Г. Авірон. Довбуш. Оповідання. – К.: Дніпро, 1990 р., с. 347 – 351.