1

Микола Хвильовий

Яке зворушливе єднання: революціонер Пилипенко і… вбога реакційна просвіта. Таке неприродне сполучення ми з’ясовуємо тим печальним фактом, що наш друг, працюючи кілька років в літературній організації, й досі не наважився вияснити для себе природу мистецтва.

Ми, звичайно, не будемо тупати на одному місці й знову писати абетку: хай тов. Пилипенко ще раз і уважніше перечитає нашу другу статтю. Ми підемо далі й поставимо ще деякі актуальні питання.

І от знову «ступаємо на слизьке й знову притягуємо Троцького»:

– «Коли мені чого соромно, так це не тому, що в мене в цих суперечках буде формальний збіг з тим чи іншим білогвардійцем, який розуміє мистецтво, а тому, що я примушений перед цим білогвардійцем виясняти партійному публіцистові, який обмірковує художність, перші літери абетки мистецтва».

Отже й нам соромно! Їй бо, соромно, тов. Пилипенко! Але вам, на жаль, як ми бачимо – байдуже: інакше б ви не нашпигали себе такими убійчими епітетами. Словом, ви вимагаєте від нас, щоб ми говорили з вами, як із печальником «сопливої» когорти.

Як цього не хотілось робити – вам навіть і на думку не спаде: друг ви нам, приятель і однопартієць до того. Та доведеться, мабуть, задоволити ваше бажання.

Отже, нарешті! Нарешті, ми маємо можливість полемізувати з письменною людиною… і не з ким-небудь, а з самим багатирем Єрусланом Лазаревичем (і так називає себе наш шановний опонент). Його так роздратував «орел-Хвильовий, який хіхіка з робітничо-селянської молоді», що він, не чекаючи відповіді, почав «жарить» двостатейним дуплетом. Ну, і що ж: піднімаємо рукавичку. Хай вплететься й наша квітка в його тріюмфальне «шествіє».

Виступові тов. Пилипенка «олімпійці» гадають присвятити декілька розвідок.

А втім, да не подумає маестро, що такою честю ми шануємо його статті:

– Справа йде про мистецький авторитет нашого літературного супротивника. Саме на цю фортецю «Олімп» і веде свою третю атаку.

Сьогоднішня баталія для нас і для всього радянського суспільства має величезне значення: обеззброївши хоч наполовину українського «теоретика» напостівської естетики, пролетарське мистецтво буде святкувати чималу перемогу на фронті літературно-історичних сутичок.

Отже, ми одверто заявляємо шановному гросмайстерові: його «оригінальні» вправи страждають на дешеві «словеса» і страшенно бідненький і бліденький зміст. Це гра на темних інстинктах – не більше. І тому ціна їй за п’ятибальною, як писали ми комусь – 1+ (єдиниця з плюсом). До того ж бере нас великий сумнів, що ці статті призначено для письменних… Інакше ми б не розказали такої от казочки:

– «Де це було – невідомо. Та тільки зібралось «десять розумних», і ну читати листи з «Олімпу». Читали-читали – ніяк не вчитають. Що робити? Покликали Хвильового, а той їм і каже:

– Бачите, добродії «розумні», хочу я вам по щирості сказати: що ви «розумні», то кожне знає, а от що ви навпаки, – про це ще ніхто не чув. Тут дуже проста «пришта»: в першому автор ставить питання «Европа чи просвіта», а в другому – виясняє, що таке мистецтво взагалі й пролетарське зокрема. Зрозуміли?

– Ні, каже тов. Пилипенко: мої «розумні» і тепер «не розпутають». Багато філософії, а вони хочуть, щоб життя було «не складне».

– Шкода, каже Хвильовий. – Тоді може вони дещо второпають про Гатунки статтей? Перший Гатунок – то теоретичний онанізм («Праф.»), другий – порожня демагогія (наша просвіта), третій, нарешті – живі думки в живому вбранні («Олімп»). Цим, останнім, і представлено статті Хвильового.

– Самохвальство! – кричить маестро.

– Їйбо, вгадали, – відповідаємо ми: – Як же себе не хвалити, коли наші опоненти не хочуть думати.

Наше «самохвальство й презирство» находять свого адресата не в особі молодої молоді, а в особі саме цих «десяти розумних», що вийшли з ледачої просвіти.

От де справжній адресат.

Але маестро уперто мовчить і робить дальші «наскоки».

– Навіщо це ви робите, – питають його. – Хіба вам невідомо, що Хвильовий тільки тоді вийшов із цитатами «іже во отцех марксистських», коли один із «енків» вкупі з «папашею» (тепер все це виясняється) почав посилатись на Леніна з «селянської бібліотеки»?

– Бачите, каже Пилипенко: моїм просвітянам у носі закрутило. Ну й… «мугу»!

Тиснемо вашу руку, маестро. Але що ж поробиш: ми так і писали, – «коли на те вже пішло», то нам не ліньки зазирнути і в десятки томів. Досить нас «пужати» «отцями марксистськими»: ми їх самі вже трохи вчитаємо. Більше того: ми знаємо, чому ви виступаєте з голословними твердженнями. Це ж із пролеткультівця Плетньова вам відомо, що Воронський залишав десь половину цитати з Бєлінського.

Але все це – маленькі дефекти в порівнянні з тими величезними ляпсусами, про які ми будемо зараз говорити. Тут ми перейдемо до основи своєї статті, щоб «не переливати з пустого в порожнє», як робить це тов. Єруслан Лазаревич (пробачте нас, друже, за ваш анекдот). Тут впаде перша крапля «води» на камінь мистецького авторитету нашого блискучого маестро.

Примітки

Подається за виданням: Микола Хвильовий. Твори в п’ятьох томах. – Нью-Йорк: Слово, Смолоскип, 1983 р., т. 4, с. 113 – 116.