2

Микола Хвильовий

У свойому листі «Куди лізеш, сопливе» друг Пилипенко так пише:

– «Одну лише книгу совісно використав до кінця краю тов. Хвильовий – це «Искусство, как познание жизни» А. Воронського. До цієї книги й надсилаю читачів, щоб не дивувались, де тої філософії набрався він і пересвідчилися, що в нього добра пам’ять».

Справа, звичайно, не в тому, що «олімпієць набрався філософії» з однієї брошурки Воронського. Коли маестро хотів уразити, то йому це, на жаль, не вдалось. По-перше – Хвильовий ніколи не претендував на звання критика, ідеолога, чи то лідера, а тим паче – філософа. По-друге – свої статті він називав абеткою, маючи, очевидно, на увазі, що вся їхня філософія складається з елементарних істин – ясних і давно відомих. Тільки нашому опонентові може все це здатися за філософію. Але з приводу цього ми, хоч із болем в серці, скажемо одверто й рішуче:

– Тов. Пилипенкові треба негайно йти до мистецького лікнепу.

І справді: який безвідрадний факт! Як це так вийшло, що ідеолог і керівник письменницької організації досі не може вчитати Воронського, досі не знає, що таке воронщина. Невже таки ця літературна течія не більше, як «самохвальство й презирство до молодої молоді»? Саме нерозуміння цієї воронщини й спровокувало нашого друга на «киви-морги» на «хі-хі-кання» і взагалі на весь його невдалий виступ.

Перш за все:

– Цілком справедливо думає наш опонент, що справжня воронщина не те ж саме, що – українська. Але, на жаль, це тільки інтуїтивне передчуття, бо аналізу цієї течії тов. Пилипенко ніколи не робив, інаше б він адресу нашої «рідненької» шукав у іншому місці.

Отже, дві слові про українську ми скажемо далі. Але, виясняючи першу, ми примушені коротенько зупинитись на пореволюційному стані російської й нашої художньої літератури.

– Яка ж вона? При чому тут воронщина? – спитають нас. – Нарешті, яке це має відношення до мистецького авторитету непереможного маестро? Чи нема тут тієї самої демагогії, що нею одверто похваляється тов. Пилипенко?

Подивимось:

– Велика жовтнева революція «перевернула» в галузі мистецтва не «старе розуміння літератури», як думає наш друг («розуміння» це було завжди клясовим), а ті будинки, що в них жили буржуазні прихвосні – Мережковські, Купріни, Буніни. І от в той час, коли Зінаїда Гіпіус і наші Черкасенки, «розуміючи по-старому», цебто по-нашому, по-клясовому, хоч і не по-комуністичному, а по-кадетському – літературу, «метали» громи й блискавиці закордоном, – в цей час мистецькі поля радянських республік спорожніли. Особливо це було помітно на ланах плодовитого російського мистецтва. Навіть таких оптимістів, як Горький, почав брати сумнів. Жодного імени, жодної книжки.

Але під таким враженням суспільство не довго було. Вже з 1918 року з нетрів села й міста упевненою ходою пішла молода молодь. Це були перші загони молодого мистецтва. Вони й мусіли заповнити порожнє місце. Це були юнаки й юнки від плоті й крови тої кляси, яка блискуче витримала перший іспит на ролю історичного диктатора. Вони йшли з запаленими очима, з глибокою вірою в свою перемогу… і на цьому таємничому фронті.

Але, прийшовши туди, вони побачили: їм бракує зброї, у них не було широкої ерудиції, бо це були люди або зовсім без освіти, або з атестатом за «церковну школу». Отже, виявилось, або тікай із цього фронту, або загинь у нерівній боротьбі.

Саме тоді й прийшла їм на допомогу безсмертна просвіта – всі ці вузьколобі ідеологи «напостівства», «октябризму» і т. д., і т. п.

Це були самоварники, аршинники, Пупишкіни й Мамочки з «Лілюлі», вся та бездарна, безперспективна, придуркувата міщанська напівінтелігенція, що мешкала по пролеткультах. І тільки потім пішов туди, з непорозуміння Пилипенко, один (і одні) із тієї найкращої частини інтелігенції, яка в той час командувала червоними полками й дивізіями.

Але чого могли навчити молоду молодь Пупишкіни? Ми вже писали: нічого, бо вони й самі нічого не знали.

– Почекайте, – виправляє нас печальник: а демагогія?

– Погоджуємось. І от почалась демагогія, а за нею пішла спекуляція, графоманія й т. д., і т. п. Так тяглося декілька років… поки прийшов «неп», а за ним виникли й «попутники», цебто революційно-націоналістична частина інтелігенції. Цебто, нарешті, справжні озброєні мистці.

Пролеткульт затрубив тривогу. Але… було вже пізно.

Саме тоді й виступив Воронський зі своєю воронщиною, – відомий тепер критик, що ним лається тов. Єруслан Лазаревич. Це була мисль пролетарського мистецтва, яка пленталась позаду, а тому й попала в чужі обійми.

Отже, з’ясуймо, що таке воронщина.

До відома наших друзів, вона має два боки медалі: позитивний і негативний.

Воронський, приступаючи до вивчення сучасної художньої літератури, вирішив так: я – марксист, коли я хочу мати справу з мистецтвом, то мені треба знати, що це за «штучка». Не довго гадаючи, він обложив себе доброю бібліотекою й почав працювати. Тут і була його перша серйозна зустріч з марксистською естетикою, або ще ясніш – з Плехановим. Зустріч мала гарні наслідки: Воронський, бачучи самоварне неуцтво Пупишкіних, які заводили в тупець молоду молодь, рішуче виступив із переказами давно відомої, але для нашого маестро землі incognito – марксистської естетики. Саме з популяризацією плеханівського розуміння мистецтва, «як методи пізнання життя». Даремно тов. Пилипенко «моргає» на «Искусство, как познание жизни». От що там сказано в кінці другого розділу:

– «Все, що говорив я тут про мистецтво не є «откровеніє». Від Бєлінського й Чернишевського й – головне – Плеханова взято це».

Воронський зрозумів, що без абетки мистецтва не може бути ані критики, ані мистця. Він прекрасно знає, що Пилипенківська демагогія має спеціяльне призначення: її використовують тільки графомани й спекулянти. Бо й справді: були художники-дилетанти, але називалися вони так: Толстой, Франс, Горький. Без ерудиції, хоч би за середню школу, з мистця ні чорта не вийде. А в першу чергу треба знати Плеханова. Ані Плуг, ані сьогоднішній Гарт марксистської естетики не дають. Пилипенко цього не розуміє, Воронський зрозумів. Останнього ми називаємо розумною людиною, і дуже раді, що й Хвильовий не відстає від нього.

Така перша, позитивна, частина воронщини. Але чи буде це воронщина? Як бачить читач – зовсім не так. Це – плеханівщина, комуністичне розуміння мистецтва. І коли наш опонент не хоче прийняти його, то ми заявляємо: він грає в чужаковську дудочку, цебто йде в печальники «сопливої» когорти, в печальники нового рантьє. Хвильовий зійшовся з Воронським в тому пункті, де останній приймає марксизм, але це зовсім не значить, що ці два прізвища можна ототожнювати. Наш маестро може зійтися з названим критиком у названому пункті. Але й він від цього не буде страждати на воронщину. Політик Вандервельде бере за основу Маркса – чи може й тут шукати ідентичности політичним поглядам Пилипенка? Коли останньому сподобався Троцький, то хай він його ще раз послухає:

– «Пізнання взагалі починається з розрізнення річей і явищ, а не з хаотичного змішання».

Але може єсть тут все таки елементи «презирства й хіхікання до молодої молоді»?

– Очевидно, нема, відповідає тов. Пилипенко в своїй другій статті: «бо це ж демагогія».

Воістину, демагогія! Але вам, Сергіє Володимировичу, не личить оперувати нею. Ви ж прекрасно знаєте, що Мопасан аж до 30 років ходив до Фльобера, і тільки на 31 ризикнув виступити з першим твором. Чому ж ви не вчите цього молоду молодь? Ви ж прекрасно розумієте, що вся та «масова література», що її ви друкуєте, і близько не лежала біля мистецтва. Навіщо ж ви нацьковуєте цю молодь на Хвильового? Навіщо ви її держите в темноті й не скажете їй, що самих творів Ленінових для мистця дуже й дуже замало? Чому ви не порадите їй звернутися до Зерова, який наштовхне її на таких реакціонерів, як Віко, проф. Віппер і т. д.? Ви боїтеся за неї? Не бійтесь: ви теж вивчали все це, але це не пошкодило вам бути зразковим комуністом.

Письменник мусить знати всю розумну літературу, хай вона буде й реакційною. А наштовхувати на неї можуть тільки Зерови. Тільки тоді буде перед ним справжній письменницький горизонт. «Селянська бібліотека» і ті студійні вправи, які бувають у вас по неділях, і ті «досвітки», що по понеділках – все це культурництво – і тільки. Воно потрібне, але все це ніякого не має відношення до мистецтва. Невже це неправда? Так тоді ж навіщо ви так некрасиво граєте «ім’ям» Хвильового? Хіба ви не знаєте, що це «ім’я» Хвильовий здобув не тому, що Пилипенко написав про нього статтю (за це красно дякуємо), а тому, що цей автор має, очевидно, деякий хист і, поки виступити – уперто, протягом багатьох років працював над собою. Пам’ятаєте ті байки, що їх ще так недавно й дуже обережно носив до вас цей же Хвильовий, як студійні вправи? Чому ви не скажете про це молоді?

– А тому, каже Пилипенко, що… говоріть, будь ласка, про негативний бік воронщини.

Отже, позитивний – це стара, давно відома марксистська естетика. Тут заслуга Воронського, в порівнянні з «олімпійцями», тільки та, що він – син тієї нації, яка не плентається в хвості, і нічого не має спільного з «хохлами» і «малоросіянами». Негативний бік – це й справді оригінальний твір самого Веронського. Але, на жаль, «Олімп» його не прийме.

Примітки

Подається за виданням: Микола Хвильовий. Твори в п’ятьох томах. – Нью-Йорк: Слово, Смолоскип, 1983 р., т. 4, с. 116 – 121.