5
Микола Хвильовий
Тут справа ще серйозніш, бо тов. Пилипенкові прийшлось її «винести на сторінки великої політичної газети». Словом, політична справа. Тут вже «киви-морги» на «ідеологічний неп», що його хоче завести Хвильовий.
Ми розуміємо нашого маестро: йому не подобається наше твердження, що теорія «октябристського напостівства» по суті є ідеологією нового рантьє. Але що ж поробиш: треба, очевидно, доказати, що це не так. І по-перше, оригінальніш , а по-друге – так, щоб це було справжнім доказом. І потім не треба тут же бути таким наївним: читач – не ідіот, і коли автор зарані не цурається демагогії, він йому не повірить і на 3 копійки. От що пише тов. Пилипенко:
– «А доводиться демагогувати, бо забув тов. Хвильовий жорстокої непримиримої діялектики боротьби: все, що на користь нашим ворогам, є на шкоду нашим приятелям».
Воістину гоголівська унтер-офіцерська вдова, яка сама себе «висекла». Невже тов. Пилипенко думає, що Плеханов для того писав свою естетику, щоб той же тов. Пилипенко напередодні дев’ятого року революції притягнув за вуха демагогію? Невже для того друковано тисячі книжок про мистецтво, щоб потім не заглядати в них?
От коли треба чекати «літературної водички», приправленої дуже несмачним дурманом!
Але який же це «політичний млин», що його «закрутив» Хвильовий?
Висовуючи голословне твердження про думки «олімпійця» (цебто в своїй більшій частині плеханівські), які начебто «скеровані на утворення ідеологічної непи» і є «по суті напад на пролетарську диктатуру», наш маестро патетично доносить:
– «24 травня обізвалась на голос тов. Хвильового цитадель українського старого слова й українських старих думок – ВУАН і влаштувала диспут».
Ну, і що з того? Що це доказує? Очевидно, тільки актуальність цієї справи. Ми прекрасно розуміємо, що до нас (як і до вас, тов. Пилипенко) припряжеться кілька політичних прихвостнів з міщансько-петлюрівського табору. Але ми знаємо й те, що для них єсть ГПУ і цензура. Чого ви так боїтесь ВУАН? Хіба це не радянська установа? Це ж «ліве реб’ячество» – не більше, і з ним не збудуєш нової радянської держави. Ми глибоко переконані, що петлюрівська наволоч ненавидить не Пилипенка, а саме – Хвильового, бо останній – хоч це й дивно – глибше дивиться й в самий корінь справи. Бо й справді: чи не пора покинути гримати на нашу академію. Невже на 8-му році революції нема інших способів боротьби? Голова київської філії Плуга тов. Щупак вміє далі дивитись: це ж він висовує теорію співробітництва, замість відсталої – використання. Що це значить? Це значить, що настав час т. з. інтелектуальних боїв.
Утворивши атмосферу співробітництва й витягнувши своїх академіків на прилюдний диспут, ми будемо мати потрійну користь:
– По-перше – вони дадуть нам ті сховані знання, що на них можна наштовхнутись тільки в безпосередній розмові. Бо це ж зовсім за наших умов не «діялектика боротьби: «все що на користь нашим ворогам, є на шкоду нашим приятелям». Це просто – слабкенька логіка, або – певніш не погана софістика. По-друге – так ми скоріше вивчимо свого ворога. І потрете – силою свого дорослого інтелекту ми остаточно скомпромітуємо «академічну ідеологію». Цебто ще на кілька відсотків зрадянізуємо ВУАН.
– Але почекайте, – кричить маестро. – Яка ж то радянізація, коли «цитадель» проповідує «ідеологічну непу». «Устами Зерова попутницька фаланга от чого вимагає»:
– «Треба допустити вільну конкуренцію в літературі, треба припинити протекціонізм пролетарським організаціям, бо все це сприяє кар’єризмові й спекуляції».
От бачите, каже далі наш опонент, – «політичні ріжки вже висунулись з капшука, навіть пояснювати зовсім не доводиться».
Хіба? А от ми думаємо зовсім навпаки, треба й пояснити трохи, бо –
– «Олімп» теж підписується під зеровським твердженням.
Тут тов. Пилипенкові мусить зробитися «дурно», і він візьметься за стакан не демагогічної, а справжньої водички. Тоді, ми, щоб трохи заспокоїти його, наводимо цитату з досить відомого й непоганого комуніста Н. Бухаріна, який і виясняє, чому ми погоджуємось із Зеровим:
– «Мені здається (пише Н. Бухарін), що найкращий спосіб занапастити пролетарську літературу, що її прихильником я є, найбільший спосіб зав’язати їй світ це – зріктися принципів вільної анархічної конкуренції, бо не можна зробити гарних письменників із тих, хто не пройшов певної літературної життьової школи, життьової боротьби, хто не завоював собі місце, не обвоював би кожного кроку своєї позиції в цій боротьбі. Коли ж ми, навпаки, зупинимось на точці зору літератури, яку мусить регулювати державна влада й яка буде користуватись різного роду привілеями, то, без всякого сумніву, в силу цього ми зав’яжемо світ пролетарській літературі».
Тепер ясно, чому ми погоджуємось із Зеровим? Ми не хочемо «зав’язати світ пролетарській літературі». Субсидії й протекціонізм потрібні для робселькорівських організацій, а не для мистецьких.
Про це ми вже давно говорили. Меценатство в мистецтві ми мислимо, як допомогу окремим індивідуальностям. Меценатство над групою можна взяти тільки тоді, коли ця група складається з випробуваних художників. За анархічною конкуренцією в мистецтві ніколи ще не «йшла воля друку», бо останньої ніколи не буде, поки існує клясове суспільство.
Отже, не треба, тов. Пилипенко, шукати в твердженнях Зерова «ідеологічної непи». Замість лити демагогічну водичку і вигадувати «політичний млин», ви б з’ясували собі, що таке зерови.
Зерови – це та частина молодої української інтелігенції, яка в силу тих чи інших причин щільно зв’язала себе з долею старої генерації. Коли зерови не приймали активної участи в Жовтневій революції, то й не всі вставляли ломаки в побідну ходу її коліс. Ідеологічно – вони нам далекі, до їхньої ідеології ми завжди мусимо бути настороженими. Але технічно й навіть психологічно – вони нам потрібні. Тут до речі, знову кілька слів про Европу:
– Навіть наші друзі досі не розуміють нас: коли ми говоримо про Европу, то ми маємо на увазі не тільки її техніку. Голої техніки для нас замало: є дещо серйозніш від останньої. І от:
– Ми розуміємо Европу теж, як психологічну категорію, яка виганяє людськість із просвіти на великий тракт прогресу.
Маркс, засвоївши європейську техніку, не був би Марксом, коли б сума його духовних вартостей не ввійшла в названу нами категорію. Айнштайни великі й маленькі – європейці, а самоварники-професори – просвітяни. Очевидно, справа не в самій техніці.
Отже, зерових ми мусимо використати не тільки по лінії техніки, але й у напрямку психології. Один той, на перший погляд, незначний факт (а на погляд інших контрреволюційний), – той факт, що вони так пильно «проти течії» перекладають римлян, дає нам право вбачати в них справжніх європейців. Зерови відчули запах нашої епохи й пізнали, що нове мистецтво мусить звернутися до зразків – античної культури. Азіатський ренесанс – це епоха європейського відродження плюс незрівняне, бадьоре й радісне грецько-римське мистецтво. Не дивно, що навіть у буржуазній Франції виник недавно неоклясицизм. Для романтики вітаїзму неоклясицизм так потрібний, як і сама віра в правду великого азіятського ренесансу.
Ідеологія набувається не тільки певним клясовим походженням, але й інтелектом. Отже, й тут ідуть інтелектуальні бої. Ми визнали техніку зерових, зерови мусять визнати нашу ідеологію… і не тільки визнати, але й свідомо прийняти її. І вони приймуть, бо переможцями на цьому фронті будемо ми, – ті, за кого непереможний боєць – історія.
Зеров зовсім не попутник у звичайному розумінні цього слова. Це – не «мужиковствующий» безперспективний революційно-націоналістичний інтелігент з вузеньким горизонтом. Це, коли хочете, Мартов у мистецтві , який свідомо й щиро працює в умовах радянської державности. Треба ж уміти остаточно заволодіти ним і ними – зеровими.
От бачите, який це «політичний млин». От бачите, які «ріжки вилізли з нашого капшука». Ви, тов. Пилипенко, «не запужаєте» «Олімп» «ідеологічною, непою». Шукайте іншого адресата. Саме – серед неписьменних. Ми глибоко переконані, що вашу демагогію не прийме революційне радянське суспільство. Коли вам подобається Троцькии, то послухайте ще раз його думку:
– «Не можна підходити до мистецтва так, як до політики».
Чуєте, маестро? Чи може ви й з цим не погоджуєтесь? Тоді знову ж таки докажіть і знову таки без демагогічної водички. Будьте певні: ми й вам зуміємо повірити, тим паче, що ви наш один із найкращих друзів.
Але «покиньте брати на арапа»: поважайте й нас. Невже ви й досі не розумієте, що не самохвальство заговорило нашим пером, а почуття радости, яке пожаром палахкотить біля наших сердець, яке з кожним ментом нашого інтелектуального зросту, піднімається, як Йогансенові «сереброкрилі кораблі»:
– «Все вище, вище, вище д’горі…».
Примітки
Подається за виданням: Микола Хвильовий. Твори в п’ятьох томах. – Нью-Йорк: Слово, Смолоскип, 1983 р., т. 4, с. 126 – 131.