4
Микола Хвильовий
Як бачите, маестро, ми майже всюди не погоджуємось із Воронським. Але зате ви приймаєте всі три гріхи воронщини, включно до «мужиковствовання». Ви просто з непорозуміння не симпатизуєте цьому російському критикові, як і він із того ж непорозуміння прийняв плеханівську (цебто й нашу, «олімпійську») естетику. Тут, так би мовити, фокуси фортуни – і тільки. Навіть наша критика вашої фортуни – «мистецтво, як метода будування життя» – цілком оригінальна. Візьміть ще раз звіртесь із брошуркою Воронського!.. А про азіятськии ренесанс і говорити нічого.
Хвильовий буде страшенно задоволений, коли читач послухає тов. Пилипенка й розгорне «Искусство, как метод познания жизни». Але він буде ще більше задоволений, коли той же читач розгорне ще й такі книжки, з яких ми користувались, пишучи свої листи, того ж Воронського «Искусство и жизнь», «На стыке», Бельтов «За двадцать лет», Плеханов «Искусство», Бухарін – «Теория истор. матер.», Леф, книжки Троцького, збірники «Воинствующий материализм», твори Леніна, Фройд, Шпенглер, Добролюбов, Бєлінський і т. д. і т. п. Це, звичайно, сота доля того, що нами було поверхово використано.
Решту матеріялів ми використовували таки «з доброї пам’яти». Це ми пишемо не з метою показати свою – по суті страшенно вбогу – ерудицію, а з метою наштовхнути молоду молодь на ті книжки, які вона мусить перечитати, їй треба знати, що з нічого – тільки нічого й буде. Так сталося й з тов. Пилипенком, який нічого не використовував.
Отже, українська воронщина – це три гріхи Воронського без марксистської естетики. І справжня адреса її – задрипанська просвіта. Воронщина – елемент просвітянства, і нею грішить не Хвильовий, а Пилипенко… навіть у тому випадкові, коли розуміти її «презирством до молодої молоді», бо більшого презирства, як держати юнаків під кожухом, відкіля їм нічого не видно – не було й не буде. Хто зуміє нам доказати, що це не так, тому ми видамо премію в розмірі 12-місячного втримання Хвильового. Суть наших суперечок от у чому:
– Чи треба мистцеві знати, що таке мистецтво, чи не треба? Коли треба, то чи кожна людина здібна розібратися в ньому? Коли не кожна, то чи не пора Плугові зробити установку на справжній трактор? Давно чути від керівника великої організації таку фразу:
– «Куди, сопливі, беріться за свої справи й вчіться на механіків, агрономів та не лізьте в поезію».
Слухайте, тов. Пилипенко: ми почуваємо образу за агрономів. І справді: хіба таки можна поета ставити вище від агронома? Чи може маестро уявляє собі поезію «лавочкою»? Тоді перепрошуємо: олімпійці тільки тоді беруть гонорар, коли почувають, що його заробили. Республіці Комун «автори-селюки», які замість хорошої газетної замітки пишуть лантухи віршів, та ще й вважають їх за «шедевр мистецтва» – не потрібні. Навіть соромно говорити про це. Нам потрібні робселькорівські гуртки, відкіля й вийдуть нові мистці й куди ми підемо працювати, а не організації, що беруть ставку на графомана. І нічого, тов. Пилипенко, «божитися» робселькором: це результат не «нового розуміння літератури», а результат роботи нащої партії. Це – перша ластівка культурної, лікнеповської революції на селі й в заводі.
Такою, приблизно організацією мусить стати й Плуг. Бо це ж дуже показово, що цей же Плуг, за кілька років своєї роботи не виділив із себе жодного художника. (Панч тут і ще 2 – 3 зовсім не при чому). Зате він дав «масову літературу», якої ніхто не читає. Це теж показово. Тут ми знову киваємо й на Гарт; останній тільки в потенції може бути мистецькою організацією. Коли ж і він буде впиратись – йому теж доведеться взяти установку на культурно-освітню організацію. Це теж не погано, бо Нарком Освіти т. Шумський, що поставив на порядок денний велике діло культурної революції, очевидно, буде задоволений з цієї допомоги. Тоді вгамуються страсті, й тов. Пилипенкові не доведеться згадувати так часто Венеру і – головне – не доведеться доказувати, що «кат зна, як зроблені бюсти тов. Леніна», чогось варті, бо він узнає тоді дещо про ту комісію, яку створено познімати ці бюсти, як антихудожні твори, що деморалізують своєю мистецькою недосконалістю.
Залишається ще нам зупинитися на тому питанні, яке – головним чином – зачеплено в другій статті.
Примітки
Подається за виданням: Микола Хвильовий. Твори в п’ятьох томах. – Нью-Йорк: Слово, Смолоскип, 1983 р., т. 4, с. 124 – 126.