Дорога й ластівка

Микола Хвильовий

1

У перспективі – дорога.

Праворуч, ліворуч – акварелі. Далеко – ліс. Дорога до лісу, а може вбік.

Дорога спокійно відходить, і на ній порожньо.

Мабуть, скоро зажовтіє листя, і в небо засумує старий дуб. Старий дуб був колись біля нашої хати, в дитинстві.

Я дивлюсь на дорогу, і вона веде мене за далекі гони.

Покірно йду за нею.

…Колись була береза, зірвав листок і положив у книгу; книзі, здається, більш, як сто літ, пожовкли навіть рядки. А в цій книзі лист із берези, пожовклий. (Може, берези вже й нема… А де згадка про автора столітньої книги з пожовклими рядками?).

… Дивлюсь на дорогу. На дорозі порожньо, і я думаю про небуття: коли дорога відходить, тоді щось відходить, кудись відходить.

… Потім згадую сливи.

Саме по цій дорозі везли колись сливи. Я був маленький і прохав у тітки слив.

Тоді вона дала мені жменю.

Та не були то сливи. Було дитинство.

…На краєвиді купчаться хмари, збираються на вечір.

Але то буде не потоп, а впаде звичайна роса. Тоді забуяє рослина.

А в потопі (пам’ятаєте?) були голуби.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Біля вікна пролетіли голуби, фуркнули і зникли за величезним будинком.

І каже голубка: – Дорога? – Каже голуб: – Дорога!

Потім полетіли на площу Володарського і там сіли біля ратуші.

… Дивлюсь знов на дорогу.

За нею, куди вона йде, іде суворість, може, жорстокість, може, сама смерть.

Ну, і що ж? Хай ідуть: так треба.

Але все таки, що з дорогою?

І сказав голуб: – Дорога? – Сказала голубка: – Дорога!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

По далекій дорозі пішла широка тінь. Проходили розпатлані хмари і погасили сонце.

Коли пройшла тінь і сховала дорогу – дороги не було.

Я впав на обніжок своєї мудрости й подумав з тоскою:

– Дорога?

Але голуби не озивались.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Город шумів, кричали мотори, летіли будинки.

Мій далекий сон (лебедине крило) розтанув над містом.

… Я надів кашкета й вийшов на вулицю.

2

Було тихо і темно.

Раптом повіяв вітер.

І закрутило,

зашуміло

в деревах.

Був грім – то прийшла літня пахуча громовиця.

Зірвало її, і помчалась вона в темну просторінь.

… А потім зашумів дощ.

Вона шукала світло –

– шукала,

найшла,

полетіла.

Влетіла.

Було чудове блискуче світло і тихо, без дощу.

То була кімната.

Сіла на шахві – спокійно, сухо, тепло.

Але хвилювалась.

Її хвилювало звичайне світло – електрика.

Тоді вона зірвалась і знову полетіла.

І от – чотири оксамитових стіни.

Ясно: вдарилась в оксамитову стіну і впала в фарфорову чашу.

Назад!

Назад!

І – в клявіші!

Пронісся мелодійний звук.

А що вона?

… Ще раз у стелю розписну, а там в знемозі впала.

Сиділа. Важко дихала.

А її ніжки обгортав килим – то східній оксамитовий килим із Турції.

Певно, кімната була незвичайна – то була кімната в моїй уяві.

… А за вікном носився вітер, скиглили дерева, тривожно кричали гудки.

Тільки ніч сміялась тихо, темно і лукаво.

… Так! Вона шукала вікна – вилетіти у вікно, у дощ, у ніч.

Але вікна не було.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

А потім ще довго носилась по кімнаті. Знову падала в фарфорову чашу й билась у розписну стелю.

Була в розпуці – її надто тривожило звичайне світло – електрика.

… Тоді в дощ заскиглили дерева, потім у дощ засміялись дерева.

Чи чула вона, як сміялись дерева?

Нічого не чула вона.

Нічого!

Нарешті –

– вдарилась вона в срібну жирандолю і впала на оксамитовий турецький килим.

зідхаючи востаннє (вона розбилась на смерть), хилила голівку від світла й шукала очима –

– вікно.

Вікна не було. І вона вмерла.

… А за вікном стояла ніч і тихо, темно і лукаво усміхалась.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

За десять хвилин світало.

За годину я увійшов у кімнату.

Вже ночі не було.

Пройшла громовиця, пройшов дощ.

Підводилось сонце.

Пахло сонцем, пахло життям.

Я зідхнув глибоко й високо підвів голову.

… Потім узяв її за крильця, зневажливо подивився на крильця й кинув її в помийну яму, де рились бродячі міські пси.

То була ластівка.

Примітки

Вперше опубліковано в збірці «Сині етюди», Харків, ДВУ, 1923, Вдруге – М. Хвильовий. Твори, т. 1 (Етюди), Харків, ДВУ, 1927.

Подається за виданням: Микола Хвильовий. Твори в п’ятьох томах. – Нью-Йорк: Слово, Смолоскип, 1984 р., т. 1, с. 339 – 342.