Колонії, вілли…

Микола Хвильовий

Так от: єсть вілли, біля міста в кучерявих лісах засіли, і шосе до них гадючиться. Єсть вілли, єсть і колонії – дитячі. Вілли: специ, їхні жінки відповідальні, взагалі – кваліфікація, цвіт. Ну…

– Ну, я цю гладку корову й близько не допустила б. Ганьба! Годуємо паразитів.

– Да, непорядки.

А вдруге вже друга на першу:

– Подумайте: їй одно місце на віллі, а вона цілу сем’ю притягла, ще й «друга дома» притягла… Безобразіє…

… Отара білорогих баранців посунула до сонця: то хмари, то небо за голубе поле… Ну… І третя на другу:

– Сволоч! В городі одержує тринадцять пайок, ще й тут у три горла.

Їдять шоколяд, п’ють каву, молоко – поправляються. Так живуть.

Синіє вечір – під’їжджають автомобілі. Тоді гості їдять і всі їдять.

… Слобожанські ліси й тракти і досі були тривожні. Ходять бандити по лісах. На віллах тихо тому. Купражили гультяї колись, літали по шосе мотори, кавалькади й гомонів ліс від музики, гамір буржуйський, купецький ходив по корчах… Тепер тихо, тепер їдять…

… Колонії пішли далеко в ліси. От колонія, скажемо. Цвітуть діти, ростуть з молодняком дубовим, бронзові шиї, очі блищать, як спілі вишні після дощу. В колонії виховательки – тьотя Бася, соцвосниця… да…

Господарською частиною завідує Гіль. Гіль ходить і співає: «ми смело в бой пайдьом за власть савєтов»… Цілий день співає. Соловей. Очі йому теж цвітуть, як спілі вишні після дощу. Відки він – бородатий, мамулуватий? Хто його знає – революція родила. І він у свою матір конче закоханий – у революцію. Не знає нічого, крім цієї пісні – і не треба.

– Та покиньте ви співати, – кричить Анфиса Павлівна, гладка, охайна – німецької породи.

Гіль зникає.

Є ще стара діва – Павлина Анфисівна, – так кажуть, так звуть, – це не так.

Ну, і так далі…

Тьотя Бася – фанатичка. Зустрічає незнайому жінку:

– Що ви читали з жіночої справи? Що? Бебеля «Женщина і соціялізм» не читали? Та невже?

Витягає «Женщину і соціялізм». Читає, слухачі тікають.

Вона молиться на Колонтай і Ліліну. А Анфиса Павлівна розказує анекдоти:

– Я вам по секрету. Цілий скандал був… Колонтай кричить: «Стерво! Тебе в публічний дом». А Ліліна як схопиться: «Ах, ти розпусто! Тобі жалко, що я з Зінов’євим живу?» Ха! А вона ж молода, а та стара.

Павлина Анфисівна, як заходить сонце, іде до ставка, до купальні, роздягається, оглядає тіло й зідхає. Співає з надхненням: «місяченьку блідолиций, за хмари швидше ти б сховавсь».

У ставку купається сонце – на ніч. Десь далеко залізниця, десь потяг далеко.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Б’ють корову в кошарі. Корова замукала й рогами – в землю. Пахне кізяками, парним молоком і свіжою кров’ю.

Прибігла економка (це вілла):

– Када ви, наконец, убйотє єйо?

– Та зараз.

–… Та січас, – кричить економка і біжить – її покликано. Сидір чухається:

– От стерво! Жалко їй народного добра.

Микита не чухається:

– Нехай. Все одно вже сховав.

Здивований Сидір:

– Що?

– Мнясо!

– Те, що буде?.. Тьху! От прахтикант!

Микита закурив цигарку.

Пахне зеленню, пахне кізяками.

Сидір умочив у цеберку ножа й перехрестився:

– Якенебудь стерво, та ще й лізе. А спитати б тебе: де ти було, як ми власть завойовували? Ех! Одно слово – ех! Та й тільки.

Потім він ріже, але не мовчить.

– Більшовицька власть, щоб ти знала, не печериця печена. Це значить воля й свобода. Як ти набиваєш собі пельку, то й іншим не перешкоджай. О!

Микита хитає головою:

– Правильно!

… Вони ріжуть корову.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

В колонії сідають обідати. Виховательки, діти.

Анфиса Павлівна подивилась на Павлину Анфисівну та й подавилась. Павлина Анфисівна сама ж невинність: вона ж не знала, що Анфиса Павлівна дитячу котлету їла.

Анфиса Павлівна запивала водою:

– Хотіла попробувати…

Павлина Анфисівна:

– Так, так…

… Приїздить до дітей якась мама. Виховательки люб’язно усміхаються.

– Ваша дитина прєлєсть, прямо удівітєльно.

Мама мліє…

… Набігає хмара літня, пахне дощем. Кричать галки, над деревами літаючи – перед громовицею…

… Тільки в тьоті Басі нема корзини, а в інших є. У корзинах – варення, котлети, білий хліб та інше…

… Навіщо?..

… До тьоті Басі приїхав знайомий. Було місячно, всі були над ставком. Місце гарне, поміщицьке: нагадує поміщиків.

Знайомий сказав:

– Уся Україна повстанська, запорізька. Куди не глянь – усюди бандити. Мабуть і за цими березами сидять, щоб вискочити, щоб перерізати всю колонію.

Павлина Анфисівна скрикнула:

– Ах!

Це вона кокетує. Всі це знають, не звертають уваги. Знайомий серйозничає:

– Чудний українець – то він флегматик, не знать який, то він злодій з великого шляху… то він революціонер…

Тьотя Бася захвилювалась:

– Що то є українець? Пролетар-революціонер.

Знайомий сперечається, тьотя Бася назвала його «соглашателем», лається ще; іде на терасу.

Анфиса Павлівна глибоко зідхає (їй спати хочеться) і теж іде в кімнату – корова.

Павлина Анфисівна була задоволена, взяла під ручку знайомого й повела в садок однієї вілли.

Відтіля їх вигнано. Знайомий обурився.

– Як ви смієте! Ми ж тільки гуляємо!

– Їді, іді! нє разговарівай!..

Знайомий пообіцяв поскаржитись голові Вуцвику. А Павлина Анфисівна спитала:

– Ну, скажіть правду: ви ж не комуніст?

Він тричі побожився, що він комуніст, але вона йому не повірила.

… Громовиця не прийшла – пройшла. В лісі було тихо, між дерев ходив місяць і крапав срібне масло в гущавину.

Хтось ламав гілки в лісі – не людина, тріскало в лісі. Вилуплювались солов’ята, і соловей уже не співав, і солов’ї мовчали.

–… Якби ви знали, яка це Анфиса Павлівна: жадна, не дай Господи. Годує дитину, а сама більш за дитину з’їсть: дитячу порцію.

… На якнайдальшій віллі сміялись. Підійшли до тераси, а за терасою тихенька пісня. Це надхненний Гіль.

… Тьотя Бася не обідала: її обід з’їв хтось.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Коли поодцвітали вишні (позривали ягоди), поналивались яблука. В яблуках мед, пасіка, бджоли, дід сивенький – смачно…

Летіли трутні по шосе.

… У віллі мешкають два тижні, три, місяць, а то й ціле літо. Одні виїздять, інші приїздять.

Хто приїздить, каже:

– По вулицях голод, а тут…

Через тиждень каже:

– Чому це сьогодні нема какао? Який же це дім відпочинку. Га?

… Пахне кізяками й парним молоком.

Ледве світає, Сидір запрягає коні й везе м’ясо на місто.

Насіли: де – хто.

– Захватіть оцього лантуха з яблуками.

– Що за лантух?

– Та оцей.

– Та це ж яблука казенні.

Його просять, він згоджується за двісті п’ятдесят від пуда. Накрив лантух свіжим м’ясом і закаляв у кров.

(Кров і яблука, революція й кров…).

Сидір покликав Микиту й поїхали.

Як виїхали з села – на місто селяни їдуть. Сидір кричить:

– Гей ти, шкапо селянська, не заступай дороги. Роздавлю!

Кричать із воза:

– Не пан, звернеш і сам. То тільки земському звертали колись… Но-о!..

Почухав Сидір потилицю й згодився:

– Та воно й правда.

Сіпнув за віжку – ліворуч…

… Підводилося сонце – червоне, заспане, невмите…

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

На вілли (мабуть, і в колонії) залітають амури: людське. Буває випадково, буває свідомо, під кущами, коли думає ліс, коли мовчить ліс, тільки тріщить у глибинах – дрібний звір ходить, буває в садках… А через дев’ять місяців вилуплюється дитина. Це гарно, природно, свіжо й людяно.

Залітають сюди й погані баси – невдачники з міста й дебютантки – балерини і третьорядні скрипники. Тут усе задовольняє. Усіх задовольняє.

Єсть і літній театр.

У суботу висіла афіша:

Грандіозний вєчєр. Участвують… еtс.

… У неділю тьотя Бася кричала:

– Я не поведу дітей на цю буржуазну гниль!

Її не послухали й повели дітей. У дітей сьогодні цвіли очі, як спілі вишні після дощу. Кричало голубе небо і були оплески гучні і сміх дитячий.

Діти задоволені, артисти «в ударі», небо кричить.

Кінчався вечір, заспівали Інтернаціонал і скрипник заграв. Тріснула струна в скрипника й Інтернаціонал увірвався.

І розлігся дитячий регіт на ввесь ліс.

Раптом вискочила з лісу тьотя Бася, бліда, схвильована.

– Як ви смієте! Як ви смієте глузувати?

Стояла біля артистів і махала кулаками. її заспокоїли, вона – на сцену і плакала. Діти дивились на неї, витріщивши оченята, деякі теж плакали.

Ще з тьотею Басею була істерика, і її повели в колонію: скрипник (що увірвалась струна) і балерина.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Зодіяковий блиск видно весною, як заходить сонце, зодіяковий блиск видно і восени, коли сонце сходить.

Ранком жеврів зодіяковий блиск, ранком умирали чебреці, снились і пахли чебреці.

Ходили з вілли в колонію, з колонії на віллу… Вілли, колонії…

Легенький золотий сум.

… Чебреці, чебреці…

Анфиса Павлівна, Павлина Анфисівна посварились.

– До другої чистки не доживете, все одно викинуть!

Анфиса Павлівна обурилась:

– Безпартєйна! Глядіть, щоб знову в тюрму не попросили.

Приїздив ще знайомий: дитячі порції їв. Він був сумний – осінь. У городі взимку холодно й голодно.

… Колонії, вілли.

Павлина Анфисівна ще ходила в купальню, навіть роздягалась і дивилась на своє тіло. Але не купалась.

… Ставок думав золоту пісню:

«Ой пряду, пряду»… – Леонтович .

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

І минуло літо.

Глибокого часу-зажури колонії переводили в місто. Засмутніли діти, засмутніли вілли. А Анфису Павлівну викинули з партії, і вона виїхала кудись. Із кущів вилізли бандити і, як вовки, скрадались до осель.

Павлина Анфисівна плакала – йшов тридцять п’ятий листопад.

Коли їхали по шосе, із корзинки випала «Женщина і соціялізм» – пом’ята, некрасива книжка.

Тьотя Бася хвилювалась: думала, що це хтось нарочито. Позад усіх ішов Гіль і співав:

– Ми смело в бой пайдьом…

Гудів ліс, падало листя – ішов листопад, прийшов листопад.

… А на віллах ще пахло кізяками і парним молоком.

…Стояли золоті ранки й зодіяковии блиск.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Із першої вілли Сидір кричав:

– Микито! Та йди бо, бісова личино! Бандисте клятий!

Микита не озивався.

Примітки

Етюд цей вперше друкований у збірці оповідань М. Хвильового «Сині етюди», Харків, ДВУ, 1923. Вдруге – окремим виданням, Харків, Книгоспілка, 1925. Втретє – М. Хвильовий. Твори, т. І (Етюди), Харків, ДВУ, 1927.

Соцвосниця – скорочення з російської мови «социальная воспитательница), українською мовою – соціяльна вихователька.

Август Бебель (August Bebel; 1840 – 1913) – один з основників німецької соціял-демократичної партії, автор книжки «Жінка і соціялізм» (Die Frau und der Socialismus, 1879), яка під час революції в Росії 1917 року в перекладі була широко читана й дискутована.

Колонтай Олександра (1872 – 1952) – російська революціонерка, письменниця і діячка жіночого руху. Належала до комуністичноі партії. Писала багато про становище жінки в суспільстві, в родині, в тому й про статеве й сексуальне життя жінки. Найпопулярніші її твори на ці теми: «Дорогу крилатому еросові», «Кохання бджіл трудових», «Велика любов». У цих творах вона обстоювала «свободу кохання», «багатострунність і багатогранність душі» і право жінки на «любов-полігамію».

Ліліна – політична діячка, співробітниця і дружина Григорія Зінов’єва ще до революції 1917 року. Перебувала в еміграції в Цюріху (Швайцарія), належала до більшовицької групи В. Леніна. З цією групою, у квітні 1917 року, в «запльомбованому вагоні» через Німеччину, повернулася в Росію. Під час сталінського терору 1930-их років, після арешту й розстрілу Г. Зінов’єва, її доля невідома.

Г. Зінов’єв (Радомислський; 1883 – 1936), давній член більшовицької партії, багаторічний співробітник Леніна, з яким разом повернувся з еміграції. З 1919 по 1926 – член Політбюра ЦК партії і голова ВККІ (Виконавчого Комітету Комуністичного Інтернаціоналу). За опозицію до лінії Сталіна був виключений з партії, а пізніше притягнений до судової відповідальности і після процесу «Троцькістсько-зінов’євського терористичного центру» в серпні 1936, розстріляний.

Голова Вуцвику – Голова Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету.

Леонтович Микола (1877 – 1921) – визначний український композитор. Загинув трагічно від кулі невідомого вбивника під час гостювання в хаті своїх батьків у селі Марківці на Поділлі.

Подається за виданням: Микола Хвильовий. Твори в п’ятьох томах. – Нью-Йорк: Слово, Смолоскип, 1984 р., т. 1, с. 123 – 130.