Кімната ч. 2

Микола Хвильовий

Макс прокидався о сьомій годині, хоч і лягав надто пізніш до Вівді. Хутко одягнувшись, він біг до клубу, що був на першому поверсі. Коли там нікого не було, хапав два-три поліна і, озираючись, повертав із ними до кімнати. Так було щодня, а тому й палива в кімнаті ч. 2 було завжди досить.

Вівдя прокидалась не раніш дев’ятої. Надумавши встати, вона похмуро казала:

– Срулю!

Макс покривлював обличчя і з благанням дивився на неї крізь сині окуляри. Тоді Вівдя грізно:

– Срулю!

Макс хвилювався:

– Як тобі не соромно ображати мене?

Вівдя мовчала, тільки брови їй збігалися докупи. Макс навшпиньках виходив із кімнати, а Вівдя вдягалась.

Одягалась Вівдя завжди з півгодини, а Макс стояв за дверима й чекав. Потім він приносив окріп і вони пили чай. Вівдя всміхалась:

– Чого ти на мене, Максе, сердишся?

Макс мовчав:

– Може того, що я не хочу за тебе виходити заміж?

Макс мовчав.

А ввечорі вони слухали, як за стіною, в сусідній кімнаті кричала дитина.

– У-а! У-а!

Вівдя підводилась, брала із столу якунебудь книжку й говорила:

– Максе! Ти не дурний хлопець. Скажи мені: який логічний зв’язок між життям і цією книгою? Що це за книга? Мах! Ага, філософія Маха. Ну, що він там проповідує?

І тут же Макса за плечі й не давала йому говорити.

– Я знаю! Я все знаю… Ша!

Макс з благанням, як прибите цуценя.

– Дюнічко!

Грізно:

– Максе, не треба плодити дітей! Наслідування відзнак нікчемности.

І серйозно:

– Ти кого зараз студіюєш, Гегеля?

– Ні, Дюнічко, Канта.

Потім одягались і виходили на вулицю.

Коли була субота, увечорі йшли через площу Карла Лібкнехта до синагоги.

Вівдя – українка, Макс – єврей.

Макс казав:

– Уй, яке гарне небо!

Питала:

– Ти віриш у небо?

– Гм! Навіщо вірити… споглядаю.

– Тобі хочеться молиться?

– Так. Я хочу споглядати.

…Вони йшли в синагогу.

А повернувшись додому, Вівдя глузувала:

– Срулю! Уй, Срулю! Які противні твої фанатики.

Макс жахався.

– Дюнічко! Які ж вони мої?

І знову за стіною кричала дитина.

– У-а! – У-а!

А у вікно заглядав клаптик сірого неба.

В коридорах гостиниці – «загального помешкання» робітників Н-ської військової установи – вештались люди, а по вулицях шуміли автомобілі й фаетони.

Вівдя непорушно сиділа біля вікна.

Макс брав книгу й читав уголос.

О десятій годині Вівдя казала:

– Годі, скажи мені, Максе, що б з тебе вийшло, коли б не війна й не революція?

Макс:

– Не знаю.

– А я знаю. Ти б денебудь у провінціяльнім місті екстерничав. Тебе б жидожери уперто три роки підряд зрізували по латині, чи що. Нарешті ти б видержав іспит і був би дантистом. Ха! Знаєш, як шансонетки…

Вівдя підняла трошки спідницю й цинічно заспівала:

«Пошла я раз к дантісту,

К большому спеціалісту,

Чтоб он мне вставіл в дирку

Зуб! Зуб!»

Макс нервово перекосив обличчя.

– Дюнічко!

– Знаю, що Дюнічка. Ну, ладно… А потім…

Потім вона замислилась і додала:

– А я була б інженером. Так, Максе, я була б інженером.

Макс уважно дивився на неї крізь сині окуляри, а вона примружувала очі, як кішка.

Несподівано:

– Сруліку! Мій Сруліку!

Втягував шию в плечі й нахиляв голову.

А за стіною знову кричала дитина:

– У-а! У-а!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

До Вівді прийшла подружка по гімназії – Христя. Така задумлива, як вечірнє небо. Як і завжди, довго мовчала, а Вівдя стримано чекала. Хвилювалась, що з партії викинуть – інтелігентка. Завжди боялась.

Вівдя сказала:

– Яка ти жалкенька.

Усміхнулась:

– Я тобі, як другові…

… Прийшов із служби й Макс. Сів на канапу й довго дивився на Христю з-під лоба.

Каже:

– Чого турбуєтесь! Хай викидають.

Христя:

– Ах, – зідхнула довго й широко. – Уже три роки в партії.

Вівдя поралась біля умивальника й знову примружувала очі – єхидно.

– Тоді не будеш совнаркомської пайки одержувати.

Христя підійшла до столу, взяла в руки книжку, подивилась на неї, погладила її ніжною долонею.

– Я не одержую!

А Макс хвилювався:

– Я от вийшов з партії… і нічого…

– Ну, ви ж анархіст.

Максові приємно було, коли його називали так.

Він надхненно сказав:

– Так, анархіст… Вільний чоловік. І більш нічого.

Але Вівдя обрізала:

– Який ти анархіст? Досить похвалятися.

– Дюнічко…

Не хотіла говорити.

Христя підвелась і заломила руки.

Христя така маленька дівчинка, хоч їй і двадцять шість літ.

Вівдя накинула на плечі хустку й пішла з Христею на зібрання комгуртка. Там сиділа оддалік – безпартійна – і слухала. Вона завжди була на партійних зібраннях.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

У гостиниці ще жила баба Горпина. Служила на кухні – картоплю чистила. Був у неї й чоловік. Чоловік мав орден Червоного прапора – на фронті праці одержав. Чоловік був дуже ледачий і нічого не вмів, крім як похвалятися. Горпина була товста баба й евангелистка.

Коли хто спотикався, вона казала:

– Це вас Господь Ісус Христос наказав. Значить, вам треба молитися.

А комендантові гостиниці вона радила:

– Заглянь, моє чадо, в євангеліє од Матвія.

Комендант «гнув» матюком і т. інш.

… Почистивши картошку, Горпина піднялась на другий поверх. І сьогодні вона чекала. Так, вона чекала.

Цю ніч їй снились сни золоті, як ризи Господні. Приходив Христос.

… Такий золотий, такий золотий!

Думала – це добрий сон, і згадала серпневі колосся біля сусідського тину… Проте сусідський тин був тридцять років тому.

З Вівдею Горпина зійшлась несподівано й дивно.

– Господня справа, – казала Горпина й витирала сльози радости. Вона щиро вірила в чудеса. Вона людей не шукала, люди самі йшли до неї. Так думала. Вівдя теж сама прийщла.

Каже:

– Ви, бабусю, евангелистка?

Ну, а потім сходились, дивились одна на одну й мовчали.

Вівдя так тихо, лагідно, наче за далеким сном тьмяна тиша:

– Нам говорити, бабусю, нічого. Ви дивіться на мене, а я на вас… Отак! Я бачу в ваших очах Христа.

Колись один робітник постукав у цю мить до кімнати. Ой, як Вівдя заскаженіла. Горпина перелякалась, а потім подумала.

– Господнє серце!

І вони знову дивились одна на одну.

…Горпина увійшла в свою кімнату. Взяла євангеліє й читала. Подумала: навіщо друкують різні книжки, коли не достає священних книг. Недавно ходила на базар – скільки тих людей приїжджає з села, щоб купити євангеліє чи то біблію. А їх і нема.

Потім відкинула занавісу й дивилась у вікно. Вікно виходило в двір. Видно було помийну яму, а Горпина мріяла про небеса. Увечорі чоловік її пішов дрова рубати, а в двері постукала Вівдя.

Простягла обійми – поцілувались. Вівдя сіла напроти Горпини. Зідхнула.

І на цей раз дивились в очі.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Колись Вівдя, лягаючи спати, сказала:

– Максе! А знаєш, що я бачила сьогодні?

Макс нашорошився.

Вівдя підвелася з ліжка, насунула на босі ноги виступці і, підійшовши до виключателя, погасила електрику.

В кімнаті стало зовсім темно.

Далі поволі поточився відблиск від далекого ліхтаря – блідоголубий.

Було пізно, бо тільки де-не-де протарахкотить фаетон і змовкне.

Вівдя казала:

– Ти не жахайся. Я буду спокійно. Іду я сьогодні тротуаром. Коли це зирк, а біля мене якась жінка в постолах. Я думала, що вона звичайна, а вона божевільна.

Зареготала:

– Божевільна… Ха! Тобі не страшно?

Раптом підхопилась і побігла на канапу, де сидів Макс. Обняла.

– Ти не бійся, мій Сруліку! Я хочу просто оповідати… Ну… от! Слухай. Вона, ця жінка, була в постолах, а лице її було таке, як оцей відблиск.

Вівдя простягла руку, і на фоні блідого світла чітко вирисувався силюет її руки.

Макс важко дихав.

– Так, як оцей відблиск! І я подумала: вона божевільна. Вона йшла поруч мене й говорила з повітрям… Да! Я забула сказати! Вона тягнула з собою мініятюрнии возик, а на нім був клуночок. Ти розумієш, клуночок. І все це було так надзвичайно. Я згадала того божевільного, що завжди сидить біля вокзалу. А потім я згадала й усіх міських старців. І мені стало страшно. А потім я подумала. Ти знаєш, що я подумала? Ні, я тобі не скажу.

Вівдя притиснула свою гарячу щоку до Максового лоба. Макс зняв окуляри й протирав очі.

Казав.

– Патологія, Дюнічко. Не своєчасно.

Розсердилась.

– Дурне! А все життя – що таке?

Заговорив уперто:

– Ні, Дюнічко! Життя досить нормальне яище. Я люблю життя.

І засоромився:

– Може, не так, я не знаю. Мені іноді буває жалко, що я покинув партію… А всі ми, правда, може й ненормальні, бо не кожному пережити ці дні… важко…

Вівдя закричала:

– Мовчи! Мовчи! Ах ти, агішко моя нещасна… Сруліку!

Хтось проходив біля їхніх дверей і зупинився. Тоді Вівдя ще раз закричала:

– Мовчи! Мовчи!

Коли вони полягали на ліжка, біля гостинниці затрубив ріг і з грохотом пробігла пожежна команда.

Не спали майже до ранку.

Завтра Вівдя не пішла на службу, у неї боліла голова.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Наближалась весна. Голубіли душі, а в далині імпровізувало на рожевих плямах. Танув сніг, тануло, сентиментальничало сонце.

Баба Горпина казала:

– А там у нас, на селі, поле.

Хтось сміявся весело, дзвінко, на всю гостиницю.

– Ну і що ж, що поле?

Баба Горпина:

– Ціле поле, як ризи Христові.

На неї теж, безумовно, впливала весна. Крім того, вона не звикла до міста. Думала залишити гостиницю і – додому. А чоловік хай тут. Вона навіть не проти того, щоб він добув собі молодшу зозулю. Вона во Христі, що їй? З Вівдею Горпина майже не стрічалась останній час. А коли й стрічалась, то розминались мовчки.

А до Вівді почав ходити комісар Вольський. Такий: самий звичайний комісар із батальйону.

Макс зійшовся біля театру з Христею. Заговорив нервово, поспішно:

– Слухайте, що з моєю Дюнічкою робиться – не знаю. Ну от Вольський – він її любить… А мені що робити?

Христя задумливо дивилась кудись у бік і здавалось, що вона споглядає.

Макс:

– І сьогодні він у нас залишиться. Він буде в нас ночувати. А я не знаю, як мені бути.

Христя спитала:

– Ви з Вівдею живете?

Наївно:

– Так, живу!

Але Макс не зрозумів Христю. Потім вона сказала, що їй треба спішити на зібрання, а Макс схвильований побіг у гостиницю. Він став біля дверей і цілу годину стояв тут, затуляючи вуха, коли з кімнати доносились голоси.

Нарешті вийшла Вівдя й здивовано:

– Чого ти в кімнату не йдеш?

Тихо.

– Дюнічко!

Вона засміялась.

Він просив її, щоб Вольський не ночував у них. Тоді вона розсердилась і сказала, щоб не ночував Макс. Вона не боїться Вольського і буде спати з ним в одній кімнаті.

Вівдя пішла, а Макс плакав тихенько ще з годину, а ночував усе таки дома.

… Далі було щодня. – Вольський приходив і ночував у них. Макс змарнів, але боявся сказати Вівді, чого хоче від неї Вольський.

А по всій гостиниці співали-басували.

Кипіло все напередодні весни, як у казані над золотим багаттям.

Баба Горпина ходила коридором і оповіщала:

– Моліться Ісусу Христу, діточки. А я завтра виїжджаю додому. Знаєте – там у нас поле.

Перед од’їздом Горпина зайшла таки до Вівді. Та подивилась на неї й тихо сказала.

– Ідіть, бабусю… Ви не вірите… а може я не вірю…

Гапка:

– Що з тобою, дитятко?

Але хутко вийшла й попрямувала до вокзалу.

Вечірнім потягом вона поїхала на село.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Макс ходив непритомний по місту й шукав Вівдю. Вона пішла кудись із Вольським. На площі Карла Лібкнехта він зустрівся з червоноармійцем Кіптяєвим. (Був такий у батальйоні Вольського).

Раніш Макс якось його не помічав, а сьогодні хотілось говорити з ним.

Повертав розмову на Вольського.

Кіптяєв і увесь час нервово підморгував очима – його контузило в імперіялістичну війну.

Макс спитав: що таке Вольський? Похвалив: Вольський – хороший чоловік і головне – витриманий.

Макс образився й пішов до парку.

На доріжках уже були люди. Кожному хотілось, щоб була весна.

Але в цей день дмухав з півночі гострий вітер. Дерева нашорошились на сонце, а на покрівлі будки сиротливо виглядав сніг.

Макс пішов із парку. Потім він стояв біля «вітрини голодуючих». Пильно дивився на фотографії дітей з тоненькими ніжками й розбухлими черевами.

На нього найшло обурення, коли він згадав другу вітрину – з пірожними, і він пішов і оддав старцеві останні п’ятдесят карбованців.

Так зробив незадоволений Макс.

…Пізно він підходив до своєї кімнати.

Боявся, що Вівдя ще не прийшла. Приложив ухо до дверей: там хтось був. Зрадів. Але Вівді, дійсно, не було. Була Христя.

– Чого ви так пізно?

Христя:

– Я… так…

Говорила лагідно, а видно було, що хвилювалася.

Макс просто:

– Вас, мабуть, турбує щось?

Христя сказала:

– Так, турбує.

Потім скаржилась:

… У неї не організуються думки, а тому все, що вона читає, ніколи не може принести до системи. Це для неї велика хиба. Вона не може бути ані агітатором, ані організатором. Це ж жах, бо вона інтелігентка.

Макс і слухав, і нічого не чув. А Вівдя не приходила. В гостиниці було вже зовсім тихо. Тільки зрідка хтось проходив коридором, і кроки його гулко звучали, ніби це було порожнє, нежиле помешкання.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Вівдя останній час майже не говорила з Максом. Прийшовши з служби, вона вбиралась і йшла. Біля пасажу її чекав Вольський, і вони йшли за місто.

У неділю вони пішли теж за місто.

Вольський казав:

– Чудово сьогодні…

Вона:

– А завтра?

– Що завтра?

– Завтра теж буде чудово?

– І завтра.

– І після завтра?

Вольський подивився гостро. Він завжди дивиться гостро й чітко. Вольський сказав, що йому завжди буде чудово, бо він комісар.

Розсміялась:

– Ця цинічність мені не подобається.

Він погладив себе по широкому лобі й тихенько засвистів.

– Що ж тут цинічного? Ви, мабуть, не про те подумали. Я просто почуваю себе здібним до життя, до боротьби. І тільки. А коли я комісар, то я, значить, такий.

– Агітація! – і скривила обличчя.

Виходили до залізниці. Збігли на насип. Вона:

– От, дивіться: все далі й далі, а куди – невідомо.

Він:

– Ви про рейки? Чого ж невідомо? Далі станція – одна, друга, третя.

Вона:

– Тому невідомо, що, може, з цих рейок раптом потяг і звалиться. От вам і невідомо.

Він:

– На то є семафор. А нещасні випадки завжди бувають – це теж відомо.

Йшли на схід – по рейках. Простори кутались у надвечір’я.

Вівдя казала:

– Я люблю йти на схід, бо навіть вівтар на схід дивиться. Вольський узяв її за руку й фамільярно посіпав.

– Не всі й вівтарі дивляться на схід… Так-с. Проте і я люблю дивитись на схід.

Вівдя замахала руками:

– Годі вам! Годі вам!

Коли вони вийшли за будку 323, Вівдя кокетувала. А вона вміла кокетувати. Проте вона й так була дуже гарна з себе. Вона дозволила Вольському взяти себе під руку. Щільно тулилась до нього.

… Зайшли далеко й мусіли повернути.

Вечоріло. Рейки загублювались у далині, ніби в провалля. Нарешті – до міста.

Вівдя махнула рукою:

– Прощай, поле!

Десь несподівано одкликнулось луною.

Припинилась. Задумалась.

– Це баба Горпина!

– Яка баба? – спитав Вольський.

– Та то так! – засміялась вона. – Була така… баба… чудесна…

Вирвала руку й крикнула:

– Біжім!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Христя посідала невеличку посаду. Перепищиця. Але й тут вона не встигала все зробити своєчасно. Цілий день вертілось у голові – чого вона не прочитала, чого вона не знає. З неї підсміхувались. Думали, що вона має коханого, а тому й така розгублена.

Жила вона край міста в одного чоботаря в холодній кімнаті, і нічого не хотіла.

В той вечір Христя ходила по сусідах і прохала «трішки нафти». їй ніхто не давав. Тоді вона засмутилась і поплакалась перед чоботарем, що їй не можна буде сьогодні читати. Чоботар резонно зазначив:

– Завжди читати не можна, на легені погано.

А з Христининими легенями і дійсно було щось неладне: кахикала – тихо й сухо.

Христя подивилась на нього ясними очима й пішла до себе.

Із світла спершу нічого не було видно, а потім – так собі. Спати не хотілось.

Дивилась на книжки й уперто думала про нафту.

Десь далеко гавкав собака і, слухаючи його, було чогось сумно.

Ще дивилась на книжки, і захотілось плакати.

Вона ніколи не плакала, а в цей час хотілось. Підвелась. Зняла з етажерки «Економічне учення» і придивлялась. «Да, воно!» Положила на стіл…

І от вона почуває, що їй хочеться стати навколішки. До болю хочеться.

… Десь гавкав собака.

Стала. Простягла руки в просторінь, і їй стало солодко.

«Невже я молюсь? »

Підхопилась:

«Кому?»

А в голову: «Економічне учення К. Маркса – К. Кавтського… Завтра прийдете, одержите… Сьогодні нема!»

Вона побігла до чоботаря. Там вона випила води й сказала, що вона хора. Потім дивилась, як чоботар забивав цвяхи в підошву й мовчала.

Скоро прийшов і Макс.

– Мені щось вам треба сказати. Ходімте.

Вийшли. Макс оповістив, що сьогодні рішучий день: він скінчить або так, або інакше. Він далі так жити не має сили.

Христя сказала холодно:

– Я не піду!

Макс захвилювався.

Христя ще раз сказала холодно:

– Я не піду.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

В той же вечір Вівдя сиділа з Вольським на ліжку й розмовляла.

На дворі знову знялась курява – зима не здавалась. Макс уже не ходив красти палива, а з установи перестали видавати – останній зимовий місяць (і то кінець). Вівдя задмухала на світло.

– Дивіться, як парує!.. Хіба ви не змерзли?

– Трішки змерз, – сказав Вольський, запалюючи цигарку.

– Ну, то йдіть сідайте біля мене – буде тепліш.

Сів.

Сказала.

– Щільніш. А то положіть і руку на плече.

Вольський:

– Ні, мабуть, не треба.

– Чому?

– Зайде Макс, а він і так на мене сердиться.

З іронією:

– А ви боїтесь?

Просто:

– Ні!

Курява заліплювала вікно. Через три кімнати рубали дрова: Гу!.. Гу!..

Вівдя сказала:

– Чого мені сіро?

Подивився на неї. Вона дійсно була бліда й сіра.

– А ви візьміть себе в руки.

– Ха!.. В руки…

Спитав:

– Не можна?

– Ні, не можна. А проте противно, все противно… Ходимо… багато нас… як приголомшені. Щось треба зробити велике, героїчне, а воно й маленьке не сила.

– А ви ще раз спробуйте.

Сказав серйозно.

Вівдя нервово перекосила обличчя:

– Що там пробувати! Як не пробуй, а все по-старому виходить… Так! По-старому.

Вольський:

– Я б вам порадив, що робити, та ви ж усе одно скажете: агітація.

– Так, краще не треба!

Вона засміялась.

– Я навіть думала, що мене баба Горпина спасе.

– Це та сама Горпина?.. – спитав Вольський.

– Ні, мабуть, не та, – сказала Вівдя й задумалась. Потім вони декілька хвилин посиділи мовчки.

Ще хтось гупав праворуч.

А фуга била сніжинками в вікно. Вольський ще раз спитав про Макса – де він?

А Макс прийшов уже від Христі й стояв знову біля дверей. По дорозі він спотикнувся й розбив одно скло від окулярів. Окуляри не здіймав, а тому й вигляд мав незвичайний. Крім того, вуха йому горіли, а в скронях стукало.

Вівдя не знала, що Макс стоїть за дверима, але була майже упевнена в цім. Це її дратувало.

Вона знову почала кокетувати.

Вольський:

– Я так не люблю!

– А як же ви любите? – і примружила очі.

Сказав:

– Ви мене не перший день дратуєте… Що ви від мене хочете?

Вівдя здивовано:

– Я од вас хочу?

– Так, ви.

Сказав уперто й рішуче.

Вона:

– Це мені подобається.

Вольський:

– А мені зовсім не подобається. Як ви хочете віддатися мені, то робіть це й не мучте Макса, мене й себе.

У Вівді загорілись очі.

– Ви хочете, щоб я вам віддалась? Добре. Ви знаєте, що за дверима Макс?

Вольський мовчав.

– З умовою, щоб двері не замикати! Добре?

Вольський мовчав.

Вівдя поспішно почала розстібати пасок і Гудзики на кофточці.

Вольський спокійно відійшов до вікна й став спиною до Вівді.

А вона шелестіла убранням і важко дихала. В кімнаті було тихо, а тому й чути було, як жіночі груди вбирали й видихали повітря.

Нарешті вона сказала:

– Ну, йдіть, я готова.

– Готові? – не повертаючись спитав Вольський.

Вівдя не відповідала.

Тоді Вольський хутко повернувся, взяв із столу капелюш і вийшов.

Один момент у кімнаті було тихо, а потім Вівдя зіскочила з ліжка і, як ранений звір, завила в повітря:

– Сво-лоч!

І ще підскочила до стінки й билась об неї головою, зціпивши зуби.

Далі сиділа декілька хвилин, поки не увійшов у кімнату Макс.

Макс теж не дивився на неї і, узявши якийсь клуночок, шо наготував зранку, теж вийшов.

Вівдя мовчала.

Праворуч і ліворуч уже не гупало.

В гостиниці було тихо.

…А в вікно знову бились сніжинки.

Сніжинки…

Примітки

Вперше опубліковано в журн. «Шляхи мистецтва», ч. І, Харків, 1922. Вдруге – в збірці оповідань «Сині етюди», Харків, ДВУ, 1923. Втретє – М. Хвильовий. Твори, т. І (Етюди), Харків, ДВУ, 1927.

Мах Ернст (1838 – 1916) – австрійський фізик і філософ. Найважливіші праці: «Аналіза відчувань» (1885), «Пізнання і помилки» (1905), Праці Маха обгрунтували філософську теорію пізнання, що відома під назвою емпіріокритицизму. Проти цієї філософської течії гостро виступив В. Ленін у книжці «Матеріялізм і емпіріокритицизм» (1909).

Подається за виданням: Микола Хвильовий. Твори в п’ятьох томах. – Нью-Йорк: Слово, Смолоскип, 1984 р., т. 1, с. 295 – 310.