Вступна новеля

Микола Хвильовий

Вчора в «Седі» безумствувала Ужвій, і «Березіль» давав ілюзію екзотичної зливи. А сьогодні над Харковом зупинились табуни південних хмар і йде справжній тропічний дощ – густий, запашний і надзвичайно теплий. Горожани зовсім збожеволіли з такої несподіванки й висипали на вулиці. Про тропік Козерога вони знали тільки з географії, а тут трапилось чудо, і тропік Козерога завітав на Лопань. Натовпи суєтяться, ловлять язиками солодкі краплі тихої тропічної зливи й ніяк не думають ховатись під навісами домиків.

– Чудесно, – говорю я й булькаю в теплі калюжі.

Юліян Шпол, автор комедії «Катіна любов або будівельна пропаганда», мовчки ступає за мною: я завжди забігаю вперед. Весь він, як мокре курча, і – дивно! – з його капелюша тече чомусь синя вода. Я повертаюсь до нього й говорю:

– Сьогодні моє любиме число – 13. Отже сьогоднішній день мусить принести нам якусь приємну несподіванку. Як ти гадаєш, що це має бути?

– Очевидно, зустрінемо професора Канашкіна, – серйозно відповідає "мій приятель.

І дійсно: в каварні Пока до нас підходить названий професор, і підходить з такою, знаєте, усмішкою, ніби він допіру наївся карамелі. Він нас вітає, робить нам кніксен та кілька компліментів, розповідає щось про критичну оглоблю й тут же читає нам свій науковий труд під такою назвою: «Що таке липа, як так трапляється, що професорська катедра раптом стає липова, що таке, нарешті, липовий професор, його роля в марксистському суспільстві, а також про соціяльне коріння богемських ухилів серед наших еспанських письменників».

– Чудесно! – говорю я, похлопавши Канашкіна по плечу й узявшись двома пальцями за його піджачну петельку. – Чудесно! Ти подаєш великі надії, і я певний, що суспільство на слідуючий рік обере тебе членом свого парляменту.

– Ну, що ви! – червоніє мій професор. – Я зовсім не припускаю, щоб моя робота мала такі несподівані наслідки.

Але ми – я й Юліян Шпол – стоїмо на свойому: мовляв, без бляхи тут не обійдеться, мовляв, на слідуючий рік ми вже саме Канашкіна будемо обирати, мовляв, він же знає, що в цьому році ми таки зуміли провести кількох своїх кандидатів.

– Дякую, дуже дякую! – говорить професор, і ми виходимо з ним на вулицю.

Нас зустрічає та сама тропічна злива. Я запевняю, що «Три мушкетери» написав несамовитий Ринальдо Ринальдіні, а професор Канашкін запевняє, що цей твір не належить перу «письменника Ринальдо Ринальдіні, а належить перу французького письменника Гофмана Молодшого, що писав під псевдонімом Дюма (батько)». Тоді до нас підходить Олесь Досвітній (переступає через калюжу) і каже:

– Драстуйте, товариші! Драстуйте й ви, професоре Канашкін!

– Драстуй! – говоримо ми й ловимо язиками краплі теплої тропічної зливи.

Олесь Досвітній інформує, що він допіру скінчив свій новий твір під такою назвою: «Собор Паризької Богоматері». Вищеназваний професор виймає олівець і записує: «Олесь Слісаренко написав удосвіта новий твір «Собор Паризької Богоматері». Потім до нас підходить відомий панфутурист Семенко й одразу ж починає ображати мене дотепами й лаяти за французькі фрази, що я їх вживав у своїх памфлетах: мовляв, це ж французьке парикмахерство. Я з ним погоджуюсь, і таким чином виявляється, що я творив свідоме французьке парикмахерство. Тоді беру «Зустріч трьох» і питаю:

– А що значить NP, що стоїть над кожним твоїм віршем у цьому збірнику?

– Як що! – каже Семенко. – Це значить кінська сила!

– Боже мій! – скрикнув я. – Таж кінська сила має зовсім інше позначення.

Панфутурист нічого не відповів, і таким чином виявилось, що він творив несвідоме латинське парикмахерство.

Юліян Шпол зареготав. Семенко зблід і пішов до Красної гостиниці. Ми його не затримували, як і професора Канашкіна.

Нарешті підійшли до Держвидаву. Там ми обтрусились від дощу й зустріли ще кількох творців читанок («папа рєжєт, мама клеіт»). До Держвидаву мусів зайти сьогодні якийсь начальник, і тому в одній кімнаті пахло релейним маслом – саме тим, що не з agrimonia eupato-rium, а з lappa. В кімнаті Аркадія Любченка, автора «Буремної путі», кількох талановитих оповідань і незакінченого ще роману, до нас підійшов Пилипенко, автор «Байківниці» й закінченого роману «Малоросія», і каже до мене:

– А в цьому році вашого прізвища в держвидавівському календарі не буде.

– Під рубрикою «історичні події»? – питаю я.

– І під рубрикою, і без рубрики! Ніяк не буде!

– Та невже? – кажу я й сідаю до столу, щоб трохи поплакати.

І я плачу гіркими слізьми. Тоді Пилипенко, Юліян Шпол і Олесь Досвітній (як і Аркадій Любченко) починають утішати мене. Але як утішити? Я говорю крізь сльози:

– За що? За що? – і, вийнявши з кишені жменю підсмаженого насіння, вибираю гарбузові кабачки й з смаком лузаю гарбузові кабачки (мовляв, «за що? за що?»).

Нарешті, поговоривши про садизм, пролетарських письмоводителів і рябу шкапу, ми йдемо до нашого мецената – Раїси Азарх. Вона зустрічає нас милою усмішкою.

– А… – говорить Раїса Азарх. – Дуже рада вас бачити! А тебе, Nicolas, особливо!

Вона мені пропонує перевидати мої твори під назвою «Твори». Я, звичайно, відмовляюсь. Словом, я проти. Вона – за. Я проти! Вона – за! Виявляється також, що за і мої приятелі, як от Аркадій Любченко. Тоді я погоджуюсь, і ми складаємо умову.

… І от умову складено. Я знову перечитую свої оповідання (до речі, страшенно нудно перечитувати) і сідаю писати «вступну новелю». Але що писати? Знаю тільки, що написати обов’язково треба, бо ж і я все таки несу відповідальність за себе.

… І от я відповідаю. Поперше – «твори». Це зовсім не «полное собрание сочинений», це не претенсія – це непереможне бажання моїх меценатів: Раїси Азарх, Сергія Пилипенка й Аркадія Любченка. Отже за всякими справками з приводу назви звертайтесь, будь ласка, до вищеназваних меценатів. І далі (щоб не забути): в перший, у другий, як і в дальші томики я вкладаю речі ще ніде не друковані.

А тепер про зміст. Свою наймолодшу збірку я писав на початку тридцятих років нашого століття (в 1921 – 1922). В кімнаті, де я працював, було страшенно тісно (жило багато народу), так що я міг сідати за стіл лише вночі. Саме тому, мабуть, у моїх творах і мжичка.

Ні, мабуть не тому: я просто фіксував настрої тридцятих років.

Тепер про форму. Я, знаєте, належу до того художнього напрямку, який сьогодні не в моді. Я, пробачте за вольтер’янство, я… романтик! Саме відци й іде розхристаність і зворушливе шукання самого себе до ста двадцятьох років (я думаю прожити сто п’ятдесят).

Впливи. Я погоджуюсь з тими вельмишановними критиками, що не бачать у моїх творах нічого оригінального. Вони мають рацію: весь я в лабетах пільняковщини та інших серапіонових братів.

Мова. Мова моїх творів надзвичайно кострубата. Окремі вирази бувають буквально безграмотні. От приклад: «Балачки його нічого собою не уявляли». Про мову моїх творів можна прочитати в професора Сулими.

От і все. А коли сказати, що я можу бути автором тільки одного твору, який хочу написати через багато років і до якого я дійду, очевидно, через етюди, то це вже буде рішуче все!

Словом, я до безумства люблю небо, трави, зорі, задумливі вечори, ніжні осінні ранки, коли десь летять огнянопері вальдшнепи (мій сюжетний любовний роман «Вальдшнепи» буде в третьому томі) – все те, чим так пахне сумновеселий край нашого строкатого життя. Я до безумства люблю ніжних женшин з добрими, розумними очима, і я страшенно шкодую, що мені не судилося народитись таким шикарним, як леопард. Іще люблю я до безумства наші українські степи, де промчалась синя буря громадянської баталії, люблю вишневі садки («садок вишневий коло хати») і знаю, як пахнуть майбутні городи нашої миргородської країни. Я вірю в «загірну комуну» і вірю так божевільно, що можна вмерти. Я – мрійник і з висоти свого незрівнянного нахабства плюю на слинявий «скепсис» нашого скептичного віку. Ну, і так далі.

А тепер – покищо до побачення! Зараз іду в робітничий квартал до радянських робітничих домиків і буду там слухати, як заливається гармошка бродячого музики.

Вона заливається якось сумно, і я думаю: тут я все таки не зустріну професора Канашкіна, і я пригадую, що попереду мене стелиться (великий життьовий шлях. Він починається десь у минулих віках і шкутильгає осінньою елегією через шведські могили, через Сорочинський ярмарок і далі, аж до Гофманської фантастики (між іншим, можна сказати не тільки «Три мушкетери», але й «три мушкетонери». Мушкет, аркебуза – це одно, а мушкетон – це старовинна рушниця з набоями в кілька куль, що одразу летять у кілька сторін).

… Словом, хай живе життя! Хай живе безсмертне слово! Хай живе тропічна злива – густа, запашна й надзвичайно тепла. Я – вірю!

… Юліян Шпол, автор комедії, «Катіна любов або будівельна пропаганда», мовчки ступає за мною. Весь він, як мокре курча, і – дивно! – з його капелюша тече чомусь синя вода.

Драстуй, Юліяне Шпол! Драстуй, запашне життя! Тисну вам руку! Завтра піду на могилу комунара, автора «Ударів молота і серця». Я понесу йому пучок синьооких фіялок і там згадаю про свою загадкову смерть. Драстуй, Юліяне Шпол! Драстуй, запашне життя! Я – вірю!

Примітки

Написана спеціяльно до першого видання творів M. Хвильового. Вперше опублікована: М. Хвильовий. Твори, т. 1 (Етюди), Харків, ДВУ, 1927.

«Седі» – драма відомого англійського письменника, драматурга, есеїста Вільяма Сомерсета Моема (W. S. Mougham; 25. I. 1874 – 16. XII. 1965), що йшла в театрі «Березіль», у сезоні 1927 – 1928, в Харкові.

Ужвій Наталія – (3. X. 1898 – [22.07.1986. – М. Ж.].) – акторка театру «Березіль», що з великим успіхом тоді виконувала головну ролю в «Седі» – дівчини Седі, ім’ям якої й названа драма.

«Березіль» – український модерний театр, заснований і керований талановитим Лесем Курбасом (1887 – 194..?) [на час, коли Г.Костюк писав свої примітки, доля Л. Курбаса лишалась невідомої. Нині нам відомо, що він був розстріляний злочинною російською владою у Сандормосі 3.11.1937 р. – М. Ж.]. Від 1922 до 1926 року «Березіль» працював у Києві. Від 1926 – в Харкові. Після арешту Леся Курбаса (26 грудня 1933), театр «Березіль» фактично перестав існувати. За наказом відповідних урядових чинників (правдоподібно в березні 1934), саму назву «Березіль» було скасовано. На його руїнах постав Харківський державний український драматичний театр ім. Шевченка на чолі з колишнім актором «Березоля» М. Крушельницьким.

Лопань – несудоплавна річка в Харківській області, на березі якої лежить місто Харків.

Шпол Юліян (спражнє прізвище – Михайло Яловий; 1891 – 1934) – прозаїк, драматург, поет і громадський діяч. Близький друг і однодумець М. Хвильового. Автор збірки поезій «Верхи» (1923), роману «Золоті лисенята» (1929), драми «Катина любов, або будівельна пропаганда» (1928) та інших. Колишній «боротьбіст», перший президент ВАПЛІТЕ (Вільної Академії Пролетарської Літератури), головний редактор ДВУ (Державне Видавництво України). Заарештований правдоподібно у квітні 1933 року, перебував під слідством більше року, де при невияснених обставинах, літом 1934 року й загинув.

Проф. Канашкін – сатиричне зображення активного тоді в Харкові професора Анатолія Машкіна (1883-?), який у своїх статтях і рецензіях зайняв був вороже становище до ВАПЛІТЕ й до М. Хвильового особисто.

Каварня Пока – на Сумській вулиці в Харкові була в 1920-ті роки улюбленим місцем зустрічей мистецького, літературного та артистичного світу тодішньої столиці України.

Досвітній Олесь – справжнє прізвище Олександер Скрипаль (8. XI. 1891 – 23. XI. 1934) – письменник, автор низки оповідань, повістей, романів: «Новели» (1920), «Тюнгуй» (1924), «Американці» (1925), «Гюлле» (1927), «Нас було троє» (1929), «Кварцит» (1932) та багато ін. Друг і однодумець М. Хвильового. Перед революцією 1917 року, за викриту активну діяльність в армії проти російського самодержавства, був засуджений військово-полевим судом до розстрілу (1916). Пощастило втекти й добратися до США. Жив у Сан-Франсіско і співпрацював у тодішній українській американській пресі. В революцію 1917 року вернувся в Україну. Заарештований у червні 1933 року; під час довгих допитів у НКВД, як і Яловий, був замордований за здогадною датою 23 листопада 1934. [Розстріляний злочинною большевицькою владою у Харкові 3.12.1934 р.]

Усі ці нісенітні сплетення зовсім різних імен, прізвищ та літературних творів різних авторів, різних націй, ба, навіть, різних епох, мали на меті висміяти примітивізм і верхоглядство А. Машкіна.

Семенко Михайло – (31. XII. 1892 – ?) поет, засновник українського футуристичного напрямку в літературі. Цей напрямок у творах М. Семенка, Гео Шкурупія та інших прихильників футуризму, виявив себе в журналах: «Семафор у майбутнє» (1922), «Жовтневий збірник панфутуристів» (1923), «Гольфштром» (1925), «Нова Генерація» (1927). Під час літературної дискусії (1925-1931) М. Семенко виступив гостро проти ВАПЛІТЕ, М. Хвильового та його поглядів на мистецтво. Заарештований 1937 року, загинув у невідомих обставинах. [Розстріляний злочинною комуністичною владою у Києві 23.10.1937 р.]

«Зустріч трьох» – М. Хвильовий мав на увазі відомий тоді памфлет «Зустріч на перехресній станції; Розмова трьох». Михайло Семенко, Гео Шкурупій, Микола Бажан.

Репейне масло – розповсюджена в Східній Україні російськомовна назва ріпакової олії.

Agrimonia eupatorium – старовинна середньовічна латинська назва коноплі.

Lappa – лопух. Навмисне бавлячись незрозумілими ширше словами і латинськими назвами, М. Хвильовий мав тут на увазі найпоширеніший на Україні вид Лопуха великого (Arctium Lappa), корінь якого (й олія з нього) в народній медицині вживається як сечогінний засіб, а також при шкірних захворюваннях, ревматизмі тощо.

Аркадій Любченко (7. ІІІ. 1899 – 25. II. 1945) – прозаїк, автор повістей, оповідань, драм: «Буремна путь», «Вертеп», «Образа», «Земля горить» та інших. Близький співробітник і однодумець М. Хвильового. Член Гарту, ВАПЛІТЕ, ПРОЛІТФРОНТУ, ВУСПП (Всеукраїнської Спілки Пролетарських Письменників). Редактор худож. літератури ДВУ, неодмінний секретар ВАПЛІТЕ. Під час Другої світової війни, при евакуації всіх радянських організацій, в тому й спілки письменників, залишився в Україні й відразу ввійшов у нелегальний національний рух спротиву. Восени 1943 року заарештований Гестапом. Весною 1944 року звільнений, але вивезений до Німеччини. Там помер у Бад-Кісінгені після тяжкої операції шлунку.

Пилипенко Сергій (10. VIII. 1891 – 11. VII. 1943?) – поет-байкар, публіцист і громадський діяч. Автор збірки байок «Байківниця» (1922) збірки оповідань «Скалки життя» (1925) та багато інших. Організатор і довголітній голова спілки селянських письменників Плуг, директор ДВУ, один з головних і перших опонентів М. Хвильового під час літературної дискусії (1925-1928). Заарештований НКВД 1934 року, загинув трагічно в невияснених обставинах і в невстановлену точно дату. [Розстріляний російською комуністичною владою у Києві за вироком від 3.03.1934 р. (точна дата виконання не встановлена.]

«Малоросія» – такого роману С. Пилипенко не писав. Це звичайний жарт М. Хвильового, що натякає на невдалу Пилипенкову дискусію про шляхи розвитку української літератури.

Азарх Раїса (30. IV. 1897 – ) – письменниця, публіцистка, мемуаристка, писала переважно рос. мовою. Впливовий член дирекції ДВУ, член ком. партії з 1917 року, активна учасниця громадянської війни, нагороджена орденом, близька до командира дивізії Червоного козацтва Віталія Примакова. У 20-ті роки на керівній партійній і культурно-видавничій роботі в Україні. Грала ролю меценатки українських письменників, зокрема М. Хвильового та його групи. У 30-ті роки була звинувачена в троцькізмі (після арешту і розстрілу В. Примакова 1937). Чи була репресована – даних нема. Після смерти Сталіна, в добу «відлиги», появилося кілька її нових праць. [Репресована не була, померла в Москві в листопаді 1971 р.]

Пільняківщина – форма й мистецько-стилеві особливості, пов’язані з творчістю тогочасного російського письменника Бориса Пільняка (1894 – 1937).

«Серапіонові брати» – літературно-студійна група рос. письменників, що заснувалась на початку 1921 року в Петрограді, при в-ві «Світова література». Назву цю запозичено з книжки німецького письменника Е. Т. А. Гофмана (1776 – 1822), що мала той самий наголовок. На чолі групи стояв відомий тоді критик і теоретик-формаліст Віктор Шкловський. Група ставила собі за завдання «оволодіти технікою письменницького ремесла», експериментування і шукання нових форм та засобів поборювання примітивізму і спрощення в літературі.

Мова. М. Хвильовий мав на увазі статтю М. Сулими «Фразеологія Миколи Хвильового» («Червоний шлях», 1925, ч. 1-2, стор. 263-290).

Вальдшнепи – лісові птахи з родини куликів, темно-рудавого кольору з довгими дзьобами.

«Вальдшнепи» – новий роман М. Хвильового, що його він тоді саме писав і сподівався швидко опублікувати. Восени 1927 року цей роман уже був закінчений і М. Хвильовий передав його до друку в журналі «Вапліте». Перша половина роману була опублікована в 5 числі «Вапліте» за 1927 рік. Друга частина була видрукувана в 6 числі, де одночасно було опубліковано і статтю І. Сенченка «Де хвилі», роман І. Дніпровського «Наяда» та ін. Ці гостро критичні й відважні новою поставою національного питання твори, а особливо «Вальдшнепи», викликали негайну конфіскацію і знищення 6 числа «Вапліте». До цього часу другої частини «Вальдшнепів» не знайдено.

Автор «Ударів молота і серця» – Василь Блакитний-Еллан (справжнє прізвище – Елланський; (12. І. 1894 – 4. XII. 1925). Поет, публіцист і культурно-політичний діяч. Колишній провідний член УПСР (боротьбістів). Після влиття в КП(б)У – член ЦК КП(б)У і редактор щоденного органу ВУЦВК «Вісті». Один з організаторів української революційної літератури, організатор і голова спілки пролетарських письменників Гарт. Перша його збірка поезій «Удари молота і серця» вийшла 1920 року. У роки терору, вже посмертно, був засуджений, як український націоналіст, а пам’ятник йому в Харкові, навпроти будинку, де він жив, був підступно знищений. У добу «відлиги» – реабілітований.

Подається за виданням: Микола Хвильовий. Твори в п’ятьох томах. – Нью-Йорк: Слово, Смолоскип, 1984 р., т. 1, с. 109 – 114.