Силюети

Микола Хвильовий

Дядя Варфоломій прийшов на далеку закинуту станцію в ортечека (там був знайомий, теж далекий, але він робив посадку поза чергою) й чекав на потяг. На станції було порожньо, майже нікого: дві-три фігури в постолах, і було прокисло. В залі першої-другої кляси буфет: дві-три сосиски, три-чотири булки. Ще в кімнаті ортечека шипів блідозелений самовар, з нього й подавали чай випадковим подорожникам, що випадково застрягли на закинутій станції. І от станцію так далеко закинуло, що тільки скажеш – «дивно!» Навіть повітовий город (маячить відци) прокидається, насторожився, а тут і досі в «мужській уборній» лежить огризок сосиски й ручка від кулемету «Maxim». Але саме ця то станція й ворушила своєю присутністю почуття рішучого задоволення. Тому: тут було тихо, радісно, лише зрідка сторож Матвій збентежить спокій перону різкими дзвонами на повістку. Потім удари одлунають – і знову тихо. Дядя Варфоломій вийняв з кишені телеграму й перечитав її ще раз. Стефан писав так: «їдьте. Згодний». Це значить, Стефан поведе наступ на Вероніку. І слід: на то він і брат. Не можна ж її залишити в такім становищі. І тут же дядя Варфоломій подумав: «Чудово! Божественно! Приїде – курочок розведе!» А потім ще подумав (по традиції: «хто не був молодий, той не був дурень»): «А літа вгамують, навчать. Ох-о-хо! Суєта житейська».

Нарешті потяг подали. Тоді Варфоломій забрав клунок і вийшов з далеким знайомим з ортечека. Звичайно, за дорогу (вшиву, коли вітер рветься в щілини, а пічки ще нема; коли придавлять так, що тільки охнеш; коли одноманітний стук коліс заколисає й присниться все, що пройшло, що відходить – і жах, і грюк, і чорт знає що), за таку дорогу остаточно розболиться тіло. Потяг летить за гори, за ліси, на північ. Дядя Варфоломій дрімає. І сниться йому це:

… Стефан. Дема. Вероніка. Вероніка кричить. Вероніка в кучеряшках (в каштанових, як каштан) і так нагадує строкатий плякат, ніби він висить на перших громах пов-.стання.

«… Ну, добре! Коли тобі так плякатно, що ти забула, не хочеш знати родину, то…»

…Дядя Варфоломій хвилюється:

–… Добре. Добре. Так. Так. І кінчай, будь ласка, скоріш. Дай і мені сказати.

Змовкла.

–… А тепер я тобі скажу. Приїжджає в наш город, провінціяльний, так сказать… Ми ж люди темні, провінціяльні, так сказать (іронія)… Приїжджає, скажемо, ваш ячейківський губерніяльний секретар і кричить на всю горлянку:

«Што тут розвєшалі разних Мазепов да Коцюбінскіх!» І що ти йому на це скажеш? Ну?

Тоді Вероніка кричить, що Коцюбинський – син Михайла – живе у Відні й більшовик і, як резонно замічає Стефан, Вероніка нічого не доказує.

Дядя Варфоломій тріюмфує.

І розказує ще про другого, «оні, так сказать» –

– Проєхал двєсті вьорст по Українє і нє нашол мови, но зато, правда, нашол українскіє настроєнія.

– Ага! Ага!

Дядя Варфоломій ще тріюмфує. А на мольберт прорвалось анемічне проміння й тускло пішло до дверей. З вулиці запахло бензолом. Стефан збирає книги: чверть години на лекцію. Дема надхненно дивиться на небо, відкіля прорвалось сонце.

Стефан сказав:

– І все таки я за Вероніку.

Дядя Варфоломій розмахує руками. Подається корпусом:

– О, безумовно! Як же: рука руку миє.

Тоді Стефан ще каже:

– Ви, дядю, вчитель гімназії, і я уявляю, що є ваші учні – мабуть, безпросвітна тупість. Ви не ображайтесь, бо я звик агітувати в фабричній авдиторії. Невже й вам казати, що треба дивитись глибше на речі? Хоч би посоромились цього ж Коцюбинського. Як ви знаєте: який обсяг між вашим політиканством і автором «Він іде»?

Дядя Варфоломій хвилюється:

– Софістика! Софістика!

А Христина, що випадково зайшла сюди, каже:

– А ти б чого хотів?

– Як чого?

– Якого хвістика?

Христина сива бабуся й мудрих слів не розуміє.

Тоді, звичайно, тріюмфує Вероніка. Дядя Варфоломій розмахує руками і –

– бац!

– побіг на вокзал, не попрощавшись, на дачний потяг, щоб знову на закинуту станцію, в ортечека й випити там з далеким знайомим чаю, а потім уже додому, на заняття.

… І знову кімната, Десь проходять вітри, десь стоять пругкі сніги. І от раптом за вікном димить туман. На сивім фоні в імлі маячить постать. Це Дема.

Дема стоїть біля мольберта і з мукою дивиться на лінії. Він каже: «Коли я нарешті напишу картину?..» А далі йде міська ніч, десь тривожно б’ється калатушка нічного сторожа. Потім калатушка змовкла. Іде світанок анемічний, матовий, зажурний. Дема стоїть біля вікна, здавивши голову, під очима лежать синці, і погляд його блукає. Дядя Варфоломій спитав: «Стефане, чи не збожеволів він?» А Дема підійшов і написав:

«Мане, факел, фарес»…

Десь закричала Вероніка.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Дядя Варфоломій прокинувся.

Чорт знає, що лізе в голову! Це ж було так давно! Хіба Вероніка та? Дядя Варфоломій каже тихо, ледве чути: «І слава Богу!.. Потяг мчить». У дяді Варфоломія одна радість: сестрині, і він давно вже ховає теплу надію, що змовкне нарешті дзвін шабель: тоді засвітить хтось своїм сміхом у цім домі, що на Тарасовій вулиці, вище від гімназії, в тихім повітовім місті… Чудово! Божественно: в кімнаті музика – це співає тиша свої тихі мелодії, за дверима садок і пищить птичка: «чик-чирик! чик-чирик! чик-чирик!» А хтось каже: – Дя-адя! – нарозпів, і тьохкає солов’єм серце. Дядя Варфоломій ще згадав телеграму. Ще раз вийняв її з кишені, полапав пальцями в темряві вагону й зідхнув з полегкістю.

… Потяг мчав на північ. Стукали одноманітно колеса. Знову дрімалось. Тра-та-та-та… Тра-та-та-та… І тут смерділо прокисло, а вітер рвався в щілини.

… І сниться все, що пройшло, відходить – і жах, і грюк, і чорт знає що.

… Потяг мчав на північ.

Дядя Варфоломій приїхав. На порозі стрічає Стефан. Дема спить, хропить. Посередині мольберт і розкидані пензлі. Дядя Варфоломій каже:

– Нарешті. От доріжка!

Стефан дивиться крізь сині окуляри тихими, розумними, як в оленя, очима й мовчки розв’язує клунок. Дядя Варфоломій спитав:

– Ну, як діла?

– Нічого.

– Добре. І ми нічого, живемо – хліб жуємо. «Красную Ниву» виписую. Єсть і віршики, і «техніка» – все як полатається. А то іноді після обіду політичний огляд послухаєш, і недорого, і гарно, і промовці приличні.

… Вузлик розв’язаний. Пахне свіжим хлібом, ще чимось смачним, солодким. Стефан каже, що це дуже до речі, бо якраз вийшли продукти й живе з Демою на сухарях.

–… Як же Вероніка? Часто буває в тебе?

– Два тижні не бачились.

– Два тижні?

– Так, і не знаю де, бо жила раніш за раднаргосом, а тепер треба шукати…

Дядя Варфоломій перебиває:

– Так ти з нею досі не говорив? ? ?

– Ні.

– Нехорошо. А викликаєш телеграмою.

– Я написав тільки про згоду…

– Нехорошо.

Дядя Варфоломій має вигляд остаточно ображеного, і це для того: завоювати Стефана. А в душі він зовсім не ображений. В його душі співають зараз олесівські солов’ї, і пахнуть там українські троянди, знаєте: пелюстки, що в альбом провінціяльній баришні.

… В холостяцькій кімнаті поетичний розгардіяш. Наприклад, на столі: «Капітал», тараня, калоша, повидло, фарби, Мікель- Анджельо і – чого тут тільки нема!

В кутку бліді плями шумного міського дня. В коридорах крики мешканців, чути – кричить, гримає брук. Город підвівся, і летять мотори, і біжать тротуари. Дзвін, грюк, рев заполонили кожний заулок. Над городом нависли велетні південно-західніх хмар.

Дядя Варфоломій приїхав, скинув пальто й капелюх, поговорив із Стефаном і сів на кровать. Тоді відхиляє ковдру й лоскоче п’ятку Демової ноги. Дема мукає. Дядя регоче. До Стефана:

– В драмі був?

– Ні, на концерті молодої філгармонії.

Дядя Варфоломій ще лоскоче:

– Ах ти, ячейко!

–… і от Республіка УСРР. Коли подивитись на південь крізь сиві масиви весняних хмар туди далі – звичайно його не видно, а він є на півдні: маленький городок і біля нього закинута станція. Колись Вероніка казала:

«Це мій милий степовий край, і по ньому тікають дороги на Донеччину». А Дема казав з патосом – «Ой ти, краю мій тривожний – виконкоми й сум!..»

… І, значить, у цьому городку жила-була сім’я: папа, мама, брат, сестра й т. д. Це Стефанова родина. І от вийшло так (із драми батьки й діти): папа прокляв дітей – Стефана й Вероніку, тому що вони пішли… Потім папа й мама сіли на корабель і не пішли, а поїхали в Болгарію. Дядя Варфоломій, очевидно, не прокляв. Між іншим: Дема іншої фамілії, просто товариш… І от городок (крізь сиві масиви весняних хмар на півдні), закинута станція, спогади, революція. І кричить революція над ухом: Бундзз! Бундзз! І лежить в просторах ціле провалля віків і Достоєвський, і Рафаель, і глибина глибин. А в домі за раднаргосом жила з Веронікою Христина (робітниця, бабуся). Вероніка перейшла на другу квартиру – і бабуся перейшла. Тепер Христина каже:

– Що з моєю Веронікою зробили? Не знаєш, Стефане?

Стефан мовчить…

Дядя Варфоломій ще полоскотав:

– Ах ти, ячейко!

Потім дядя Варфоломій сказав до Стефана:

– Гляди: я чоловік не столичний, не звик до вашого грюку. Чуєш?

Тоді йшла весна.

Зачалась дико, божевільно, надзвичайно – пожарами. З далеких курганів республіки на лоні сизої безвісти палахкотіли заграви, а потім небо тануло і по вулицях проходив сторожкий, запашний шум. Ночі клекотіли, кипіли й зачаровано блукали по кварталах. Іноді проходили неясні сни. На прозорій, чистій блакиті зорі творили нечувану загірну симфонію….

І от сидить Вероніка й робітниця Христина. А от з книги дум народніх:

прийде, гряде час: забармашать посьолки, машини, заводи, оселі. Забармашить земля. І як музика польових просторів, ллється ця надзвичайна агітація. Ходять бояни невідомих комун і співають вечірню молитву, коли жевріє свіча загірного сонця:

–… Слава в верхів’ях революції і на землі радість.

…Отже сидить Вероніка, а Христина підбирає своє сиве волосся. І каже Христина:

–… Так, прийшла я в призидум. Що ж ти, кажу, за призидум, що в тебе нема нікоторої правди? Буржуй ти – і больш нічого. А що я безпартєина, то я на тебе плюю, потому как ресефесер не призидум, а делегацькоє собрания. Должон за правду стоять.

… Вероніка сидить, нахиливши голову.

На каланчі горить огонь, відтіля чути неясний клекіт із слобожанських степів, що оточили город. Весна.

І лише сторожкий клекіт по туманних шляхах. І співає боян вечірню молитву, і каже слово «о полку» людяности: за морями, за лісами, за широкими тривожними ланами лежать золоті піски і блукають там отари здійснених бажань, і чути вже шум – то зграями линуть на захід. І кажуть з тоскою:

– Чи скоро, горлице? І розбігаються мислі по древу, по степах, далеко, за невідомість.

Боян змовк.

… Вероніка сказала:

– Бабусю, мені хочеться ласкати ваше сиве волосся.

Христина сказала:

– Товаришочок! Чого ти така сумна стала, змарніла зовсім? Парубчину тобі треба. Ой, бачу, парубчину! Не дарма весна пливе.

Вероніка сіла біля Христини й перебирала її сиве волосся.

–… Знаєте, колись у дитинстві в моєї мами були обмороки. І от я бігала за доктором. Так бігала, що аж вітер свистів. Я, знаєте, дуже кохала маму. І мені хотілось її закохати, зовсім, щоб мене не було. Ляжеш біля мами, притулишся до неї, і так щільно, що хочеться влізти в її тіло, злитись як одно тіло… І от приходив доктор, мама була мертва, бліда, як смерть, і її одкачували. А я тоді йшла терпіти. Підходила до дверей, закладала свою лапку в щілину й потім давила дверима дуже, аж сльози капали, щоб боліло. І тоді, знаєте, мені було легше. Це радість терпіння, бабусю!

Змовкла й ще сказала:

– Це радість терпіння, бабусю.

… На Поярних Посьолках темрява. Зрідка виють пси, зрідка прокинеться брук. В кімнаті вогко, жевріє каганець…

…І в цей час на другому кінці города за рікою Дема стоїть біля мольберта, потім підходить до вікна і з мукою дивиться в глуху весняну імлу. Гори важких мовчазних хмар стоять мовчазно над покрівлями. Напроти в кабачку «Дайош» раз-у-раз одчиняються двері і випускають, і впускають (як це в Горького?) «безпокойних і іних».

Дема знову підходить до мольберта і з мукою дивиться в глуху весняну імлу. Дядя Варфоломій спитав: «Де тут у вас політичний огляд кажуть? Думаю завтра піти». Стефан сказав: «Не знаю. Я, дядю, в політичних ділах не фахівець». «А хто ж ти?» Стефан мовчав. Дядя Варфоломій розгнівався й ліг спати. Спить.

…Стефан, як і завжди після роботи, спокійно читає газети й щось заносить у щоденник. Повернувся. Тихі розумні очі, як в оленя, уважно дивляться крізь окуляри.

–… Демо, покинь! Лягай спати.

– Ні, Стефане, ти надто просто дивишся на життя. Я так не можу. І от – мої пензлі лежать.

Стефан усміхнувся:

– Знову за своє. Чудний ти, Демо.

Тоді Дема кидається до столу й жагуче говорить:

– Образливо оце; от ти такий собі Стефан, маєш такий же світогляд, як і я. І чого ж твоє життя так тихо, лагідно йде? Чому моє не так? Ти не хам, ти не дурень, ти не ідіот, ти не віл…

– Дякую за комплімент!

– Дякуй – не дякуй, а це правда. І от виходиш ранком спокійно на роботу, потім спокійно йдеш читати лекцію, потім читаєш газети. Що це?

Стефан ще усміхається, підводиться й дивиться на гори важких хмар, що мовчазно стоять над покрівлями.

–… Я, Демо, бувший математик, фізик, і я знаю, скажемо, ціну Декартовій системі координатів… Лягай спати. Я теж утомився.

… Проходили шумно по вулиці натовпи з опери й зникали поодинці у вогких масивах весняної ночі.

–… Слава в верхів’ях революції і на землі радість

…Гряде весна. І повінь так шумить, що на серці надзвичайний божевільний пожар.

Дядя Варфоломій пішов у город.

…Було свято. Були вдвох: грали в шахи. Дема розказував щось з індійського, що занесено в епоху хрестових походів, про шахи: королю мат! про смерть! Іще розказував з Кіплінга, з індійського життя чудову казку: «Рікі-Тікі-Таві». Дема пішов. За стіною хтось уїдливо одноманітно повторював:

– Суб’єкт в об’єкті.

Стефан подумав, чогось згадав старого єврея-ортодокса з Полісся. Ad literam.

… А вчора прийшов з Пояр’них Посьолків, був на заводі Стругаль і Ko. Тоді тихо конав синій міський вечір. Але гули трамваї, собор, брук.

–… Вероніка не приходила?

– Ні! – це Дема.

– Варфоломій казав, що бачив її.

… Дема стоїть біля мольберта й знову падає тоскний погляд на мольберт. «Тільки лінії». Більш нічого. «Тільки лінії».

… Трамвай, собор, брук.

А дядя Варфоломій дійсно бачив Вероніку. Бачив, як виглядає, але Стефанові про це не сказав. Обіцяла завтра зайти. Вероніка йшла з паркому. По вулиці мчали автомобілі. Небо співало блакитну весняну пісню. Радість так лоскотала, що прямо – чорт! Вероніка розказала, що живе тепер на Поярних Посьолках. Перебралася з квартири, що за раднаргосом. Дядя Варфоломій легенько натякнув. Не сказала…

«Ну, не кажи». І тут же згадав телеграму. Дядя Варфоломій навіть ужалив: «Чого ж ти така неплякатна?» Вероніка сказала: «Не вік дивитись плякатно; треба, Стефан каже, подивитись глибше. Виросла досить з того часу. Не мала дівчина».

Дядя Варфоломій глянув на неї й раптом зрозумів:

«Вероніка жона». І згадав якийсь портрет з Третьяковської галерії…

… Це було вчора…

… А зараз пахло свіжим хлібом, а з вулиці пахло бензолом. Стефан подивився у вікно:

– йшла в калошах на босу ногу, без хустки, в якімсь архаїчного покрою пальті. Йшла, похиливши голову, біля бюсту Артема по пустельній доріжці саду. Покликав:

– Вероніко!

– Я.

Коли увійшла, обняв, довго держав в обіймах і довго не говорили. Гладив її каштанове волосся, матове обличчя й сувору складку на чолі.

Синій весняний вечір танув.

–… Чого не ходиш, Вероніко? Що за фокуси?

Сказала, хоробливо усміхнувшись:

– По твоїй проповіді живу, брате: треба дивитись глибше на життя.

Стефан спитав про поїздку:

– Ну, як, говорила з ним?

– Знаю.

– Що ж ти?

– Нічого!

Стефан сказав:

– Ну, ми ще з тобою поговоримо.

Потім нахилився під кровать і дістав чоботи.

– Надягай.

Вона одхилила його руку.

Стефан незадоволено подивився:

– В ролі страдниці?

– Так.

Хотів переконати, говорив переконуючи, агітаційно:

– Глупо. Ти хочеш ближче до маси, але цим ти тільки одриваєшся від неї. До кого в робітників антагонізм – до інтелігенції? Помилка. До тих, що ходять у чоботях? Помилка. От до кого: до тих, що ниють, що хочуть підробитися під них. Скажи щиро: «я – інтелігент», працюй щиро, і маса буде поважати тебе.

Вероніка зідхнула і сказала:

– Стефане! Це риторика, фразерство. – І тут же скинулась: – Проте, я кажу неправду. Не так. У нас, брате, одна путь, але різні доріжки. Я йду по цій, ти по тій – десь зійдуться.

– Вероніко…

– Ні, Стефане, ти мене не переконаєш… У тебе єсть чай?

… Стефан вийшов. Вероніка сіла й дивилась на портрет Мікель-Анджельо. Прийшов Дема. І чути було, як ростуть дні, і хотілось слухати вітру.

… А вітер на арфі грав, як у книзі «Золотий гомін». За городом шуміли слобожанські степи. Степи творили буйну весну, і щастя їм, як вагітній матері, що рожає в перший раз.

Дема сказав:

– Коли я намалюю цю велику річ, у якій відчую «сьогодні». Як легко було писати картину на тему «повстання».

Стефан сказав:

– Ясно. Героїчні будні важче написати, ніж героїчне свято.

Вероніка сказала:

– Демо! Ти мистець революції, а от «сьогодні» ти й не напишеш, тому що «сьогодні» є зовсім не те, що каже Стефан. Не героїчні будні, а героїчне терпіння. Зрозумієш – напишеш.

Стефан сказав:

– Це патетика. Це твої босі ноги в калошах, Вероніко!

– Може.

… Розмову кинули – увійшов дядя Варфоломій. Він прийшов з Донецького вокзала, з синього шуму. Він остаточно був радий, що нарешті й Вероніка тут, бо завтра якраз іде потяг на закинуту станцію. Дядя Варфоломій був певний, що Стефан умовить Вероніку, і він жартував.

… Дядя Варфоломій говорив:

– Послухайте старого. Треба їхати. Боятись нічого: у нас все «благонадьожно». Більше. Скажу по щирості – матеріялізм. Як у свій час носили винниченківські сорочки, так тепер наше глухе місто поринуло в матеріялізмі. Якась пошесть. Підеш у гімназію – матеріялізм. Підеш у просвіту – матеріялізм. Навіть в автокефалії про матеріялізм чуєш, словом, цілком «благонадьожно»… А наша, так сказать, генерація старих зубрів, що ведуть свою родословну від Грушевських, Петлюр та інших – цих, знаєте, елегантних панів та панночок з орієнтацією на першу паризьку моду, цих скоро не буде. Де дінуться – Бог його знає. Напевне тільки це: незабаром станем іхтіозаврами, матеріялом для археологів… їдемо, Вероніко – цілком «благонадьожно».

І тут же дядя Варфоломій подумав про курочок: «Гарно б завести!.. І вся ця суєта житейська… Охо-хо!» Позіхнув і ретельно перехрестив уста.

Тоді Вероніка сказала:

– Демо, сюди не заходила Христина?

– Ні.

– Ну, так мені треба йти. Сьогодні на Поярних Посьолках спектакль.

Дядя Варфоломій скинувся; щось закричав, заверещав.

Вероніка мовчала. Дядя Варфоломій покликав у сіни Стефана. Як же так? Завтра ж потяг! І рішили йти з нею.

…Вийшли всі на ганок. Небо відходило в даль. Зорі творили нечувану загірну симфонію. Пішли до ріки. Дядя Варфоломій проводив до берега, останні – з Веронікою на спектакль. Коли виходили за город, дядя Варфоломій, що йшов позаду всіх, покликав Стефана. Розмахував руками, хвилювався.

… З городу сунулись вози. Перекликались у вогкій весняній імлі. На сході стояла чітка зоря. Пахло (Дема казав) цедрою з лимона. В далині густо розкидані були заводські огні. Дема творив сентименти:

– Це не від Луки, а від повстання. З нього одна глава на мотив: «гей, долиною, гей, широкою козаки йдуть». І це тому, що я чую далекий тупіт фантастичних коней. Тому, що положила на моє серце свою головку малюсенька дівчинка, і я бачу народження нового життя.

…Вероніка мовчала.

Тоді промовив Стефан:

– Вероніко, тобі холодно в калошах. Ти хоч би чулки наділа.

Близько підійшла, подивилась в очі й тихо, але чітко й суворо сказала:

– Брате, не глузуй. Я з тобою не буду стрічатись.

Стефан подумав і кинув:

– Добре. Але скажи мені: ги чула шонебудь про аристократизм духа?

Вероніка сказала:

– Чула.

… Підійшов Дема.

– Про що ви говорите?

Стефан:

– Про цінності: Евклідову на площині і Лобачевського на сферичній поверхні.

– Ну, це не про мене писано.

… Нарешті й ріка. Підійшов і дядя Варфоломій. Десь чиркнув сірник – у весняній ночі стояли два цигаркові огники. Далеко на Поярних Посьолках співали дівчата.

Поїдуть туди, до Христини. Це з книги дум народніх: ходять бояни невідомих комун і співають вечірню молитву, коли жевріє свіча загірного сонця:

– Слава в верхів’ях революції і на землі радість!

І чути ще боянову молитву під тихий акомпаньямент земного хору – весняного шуму. Стоїть чітка віфлеємська зоря. Боян дивиться в даль і тихо каже: – «… твоє життя, ти, твої руки, твій кожний день – це агітація невідомих комун. Чого ж вони хочуть від мене? Невже я вирву своє чингальне серце, невже я зможу погасити цей надзвичайний ранковий пожар?» І пише діва – жіночий ватажок – наказ. І, звичайно, вона добре знає, що Христина й без неї це знає і, мабуть, у неї теж горить серце, коли бачить Христину, і вона не може погасити пожар своєї творчости.

– Слава в верхів’ях революції і на землі радість!

Боян сказав: – «Можна згоріти, як свічка перед образом моєї мадонни Христини». Але не втихала боянова молитва під тихий акомпаньямент земного хору – весняного шуму

…Сказав дядя Варфоломій:

– Стефане, йди сюди.

Підійшов.

– Ну, говори по правді: вламав?

Стефан нічого не відповів, одійшов і сів на кайору.

…Сплеснули весла.

… Стояла тиха вогка темрява, і вабили поярські огні, і брів зелений запах із слобожанських безкраїх степів.

…Сплеснули весла.

Дядя Варфоломій подумав не то з іронією, не то так:

– Ячейка!

Потім подумав про потяг, про закинуту станцію, ортечека і про далекого знайомого з ортечека.

Потім дядя Варфоломій уважно дивився в синяву запашної ночі. Туди, де стояли поярські огні, де маячіла кайора й силюети цих чудних невідомих людей.

Примітки

Вперше опублікованов журн. «Червоний шлях», ч. І, 1923. Вдруге – у збірці М. Хвильового «Осінь», Харків, в-во «Червоний шлях», 1924. Втретє – М. Хвильовий. Твори, т. І (Етюди), Харків, 1927.

Мане, факел, фарес – вислів запозичено з Біблії, але трохи перефразовано. У Біблії (Книга пророка Даниїла, гл. 5, 25) цей вислів звучить так: «Мене, мене, текел, упарсин (перес)». За біблійним переказом, ці віщі слова-символи написала рука Божа на стіні палацу царя Вальтасара, сина Навуходоносора, саме в момент його богохульного балю з своїми дуками та наложницями. Значення цих слів таке: мене (мане) – Бог прирікає кінець царювання Вальтасара; текел (факел) – гріхи Вальтасара зважено на вазі Всемогутнього; перес (фарес) – царство Вавилонське буде розділено і віддано мідіям і персам.

Раднаргосп – тут у розумінні будинку, де міститься Рада народного господарства.

Виконкоми – скорочення від «виконавчі комітети» (адміністративні радянські установи).

Ресефесер – народна етимологія складної абревіятури РСФСР – Российская Советская Федеративная Социалистическая Республика.

Ad Litteram – буквально, точно.

Парком – скорочення від – партійний комітет.

«Золотий гомін» – поема Павла Тичини із збірки «Соняшні клярнети», в-во «Сяйво», Київ, 1918.

Чулки наділа – навмисний русизм з міщанського говору, що його часто використовує М. Хвильовий для підкреслення особливостей героїв і обставин. По-українському – панчохи надягла.

Подається за виданням: Микола Хвильовий. Твори в п’ятьох томах. – Нью-Йорк: Слово, Смолоскип, 1984 р., т. 1, с. 199 – 213.