1. Султан Магомет захопив Кам’янець

Данило Мордовець

Весна і літо 1672 року були тяжкою порою для всієї теперішньої південної Росії і особливо для західної задніпровської, або Правобережної, України.

На південному сході Росії, по всьому середньому й нижньому Поволжі, після розгрому ватаг Стеньки Разіна і страти його самого, йшло криваве «втихомирення» нещасного краю важкою рукою боярина князя Одоєвського для науки «грядущим поколінням».

На південному заході – на Правобережній, чи тогобічній, Україні – людність стогнала під страшною кормигою небаченого, небувалого гостя – самого турецького падишаха Магомета IV, з його дикими ордами: Кримською, Білогородською та іншими.

Винуватцем навали на задніпровську Україну Магомета IV та його полчищ був гетьман Дорошенко. Гордий, самолюбний і завзятий, він палав гнівом і на Польщу, яка вважала Західну Україну своєю прислужницею, і на Москву, яка не зважувалася брати його, Петра Дорошенка, під свою високу руку з обома Українами – Правобережною і Лівобережною, – і на Запорожжя, яке не хотіло йти під його оруду. В пориві свого козацького гніву, думаючи дозолити і Польщі, і Москві, і Запорожжю, він, підкоряючись лише своєму палкому темпераменту, раптом оголосив себе підданим Магомета IV й кликав його на Польщу. Падишаха неважко було спокусити таким запрошенням: Польща відкривала йому і всьому мусульманству широкі ворота в Західну Європу, куди падишахи давно поривались пробратися по трупах Австрії і Венеції, але досі діставали відсіч… Хрест заступав дорогу півмісяцю в його переможній ході на захід…

З ранньої весни 1672 року турецькі й кримські орди стали наводняти Поділля і Волинь. Сам Магомет IV з трьохсоттисячним військом йшов на Кам’янець-Подільський. Це був небачений похід. З владикою правовірних сунули не лише сотні тисяч військ різного озброєння, різних типів і національностей – турки, араби, анатолійці, єгиптяни, румелійці, албанці, греки, арнаути, болгари, молдавани, серби, вірмени й черкеси, неоглядні стада в’ючної і нев’ючної худоби, валки возів, карет, риплячих на весь степ гарб, але й цілі пересувні містечка наметів, мечетей і ліси бунчуків хвостатих, корогов та прапорів. Разом з ними йшли з криком, плачем і лементом цілі ватаги полонених, переважно жінок, дівчат і гарненьких хлопчиків та дівчаток.

Нищівним ураганом пройшли ці орди до Кам’янця – першого укріпленого пункту західно-цивілізованого світу… Крики «алла!» скрізь лунали в повітрі, як зловісне крякання зграй круків і орлів-стерв’ятників… Від тупоту та іржання коней і ревіння стад стогнали степи й ліси.

Кам’янець не міг протистояти страшним силам падишаха: він був узятий і сплюндрований, – над зламаним хрестом піднісся півмісяць.

Ось як, кількома словами описує український літописець цю навалу:

«Того ж года, на непрестанное Дорошенково желаніє помочи од турка, сам турецький цар, ілі султан, прийшов під Кам’янець-Подільський, куди приспіли й хан з Дорошенком. І по двох неділях граждане, що без війська були, Кам’янець турчину віддали августа 18 дня, де для в’їзду султанова, очищаючи місто, із гробов людей мертвих вибирано і вні города вивожено, і по вулицях, де було болото, із ікон церковних мости ділано в присутствії Дорошенка-властолюбця. І там же з костьолів і церков мечеті пороблено, і хрести і дзвони низвержено, только три церкви собі русь випросила, а армени одну. І оттуда цар турецький візира, і хана, і Дорошенка з військом посилав городи розоряти, а людей в полон брати… І тогда з України польської жовніри, всі, що при Ханенку були, до короля помарширували; но наказного Ханенкового тогда уловивши, Дорошенко убив…»

Другий літописець ще похмурішими барвами змальовує той тяжкий час для Правобережної України.

«Того ж літа, – каже він, – турчин зо всіма військами рушив під Кам’янець, розказавши і ханові кримському к собі іти. Отже, хан кримський, зійшовшися з гетьманом Дорошенком, тягнули мимо Ладижин на Батог. І там гетьман Ханенко і рейментар пан каштелян підляський мали потребу з оними, але ж, їх сили великі не додержавши, мусили уступати до Ладижина із шкодою. А хан і Дорошенко, не займаючи Ладижина, з військами потягнули просто під Кам’янець до турчина, де і турчин притягнувши, Кам’янець найшовши не в готовності, бо війська з Кам’янця вийшли на той час були, на прохання міщан, бо не сподівалися того приходу турчинового.

Неділь тільки зо дві держалися, але знати вже божеський гнів наступив, бо порохи в цекгаузу запалились, там багато замку викидало. Отже, Кам’янець здали августа 18, де і сам турчин, маючи там в’їхати, приказав, аби умерлих з склепів вибрано і за місто вивезено, що зараз учинено: всіх умерлих та з склепів, яко і з гробів, викопувано і за місто вожено, а образи божі, беручи з костьолів і церков, по вулицях мощено, по болотах, по котрих турчин в’їхав у Кам’янець і його підданий, незбожний Дорошенко-гетьман. Не заболіло його серце такого безчестя образів божих задля свого нещасливого дочасного гетьманства! І того часу мечеті з костьолів і церков починено, з фари самому цареві турецькому… в Кам’янці турки усі дзвони поскидали і порозбивали, а інші Дорошенко побрав, також і хрест ніде не вдержався – поскидано…» [1].

Літописець каже про церкви, ікони, хрести… А що було з людьми!..

Примітки

1. Із «Літопису Самовидця», за прекрасним виданням Ореста Левицького (Київ, 1878, стор. 114 – 115, 273 – 274). (Прим. автора).

Подається за виданням: Мордовець Д. Кримська неволя. Сагайдачний. – К.: Український центр духовної культури, 1994 р., с. 4 – 6.