7. Продаж невільників
Данило Мордовець
Біля фонтана, в затінку кипарисів, уже знайомий нам татарин, на ім’я Гирейка, мальовничо розмістив свій товар: попереду на кошмі сидить золотокоса подоляночка, вкрадена на очах у Дорошенка і Мазепи; сорочечка на ній чистенька сама вона вся вимита, на засмаглій шийці яскріє намисто й коралі; золоте волосся, розпущене по плечиках, так горить, ніби тонкі нитки із червонного золота; поруч з нею дівчина у червоній запасці; вона також причепурена, і її чорні, аж сині коси пишно спадають на плечі й на спину; за ними – москаль, що байдуже дивиться на строкатий натовп і з ніжністю переводить погляд на свою улюбленицю дівоньку, і парубок з високо підстриженим чорнявим чубом.
До цієї живої скульптурної групи підходить бородатий турок з лагідними очима і в багатому вбранні: яскраво-зелений, прикрашений золотими басаманами халат, кинджали і пістолі за поясом, персні та каблучки на пухлих пальцях – все так і горить на сонці. Погляд його одразу падає на золоту голівку, на вродливе злякане личко та так і впивається в дитину. Потім він скидає очі на дорослу дівчину, на парубка і на москаля… Москаль дружньо осміхається.
Починається торг. Покупець насамперед зупиняється на дівчинці. Продавець Гирейка, бачачи, що багатий покупець захоплений красою дівчинки, стоїть на високій ціні. Покупець скупиться, присікується…
– Бач, диявол, – мурмотить вголос москаль, – каже, тільцем, бач, худа дівонька…
Продавець не поступається, стоїть на своєму; покупець сердиться – обидва говорять разом, розмахують руками.
– От дияволи! – мурмоче москаль. – Роздягнути тебе хочуть, дівонько.
Дівчинка паленіє, закривається руками. Сльози навертаються їй на очі…
Покупець наполягає, щоб роздягнути дівчинку: йому не можна не бачити всього її тіла, а то може переплатити – купити з якою-небудь вадою…
Гирейка починає розв’язувати сорочку у дівчинки; вона не дається, плаче, кидається до свого дідуня:
– Ой дідуню! Ой, соромно!
– Ні, ні, нічаво, дитятко, – заспокоює її москаль. – Він нічого – не чіпатиме, тільки оком накине, так, трошки, чи чиста ти тільцем, ягідко.
Дівчинка все-таки не давалась, плакала:
– Ой мамо! Мамо!
– Дівонько! Дитятко! Крихітко! Не бійся, золота моя! – умовляв її москаль.
Насилу зняли з неї сорочку. Голе тільце, наче виточене, так і сяйнуло перед здивованими очима покупця.
Навіть сторонні люди ахнули: таке чудове було тільце дитини-невольниці…
Покупець здався, і зразу ж вдарили по руках. Дівчинку було продано в гарем багатого паші.
За дівчинкою розпочався новий торг: паші, як видно, сподобалась і доросла українка, вже готова красуня, в яскравій запасці і з розкішно чорною косою. На щастя для неї, тут не довелося виставляти цікавий товар напоказ: чорнооку українку не роздягали до голого тіла, а лише обережний і розбірливий покупець пильно оглянув її постать, бажану повноту й округлість, до дечого з посмішкою доторкнувся, незважаючи, на опір дівчини, яку заспокоював москаль: «Нічого-бо, красуне, нехай помацає трошки, без цього ж не можна: товар оглянути треба, прикинути… не соромся, красуне…»
Вдарили і тут по руках. Покупець витяг із кишені широких шароварів замшевий кисет, гаптований шовком та бісером, задзвонив золотом, став відраховувати умовлену плату… Але в цей час до нього наблизився москаль…
Ваша милость! Сундук Премудрості! Паша-батюшка! – скоромовкою залебедів він. – Купи й мене! Якши, сундук премудрості! Купи, рідний!
Паша здивовано глянув на нього, потім на продавця. Москаль і до нього приступив, благав, щоб він і його продав разом з дівонькою, що без нього вона пропаде, що сам він здоровий, працювати може і в дворі, і в саду, і воду носити, і коней напувати й чистити – все може… Він, мішаючи російські слова з татарськими і турецькими, перекручуючи все на московський лад, пояснював, що кращого паші робітника і не потрібно, що він тридцять років жив у неволі, всяку невольницьку роботу знає, як свої п’ять пальців. Він, нарешті, спустив з плечей сорочку, показував, які у нього сильні плечі, руки, груди…
– Купи, паша! Купи, сундук премудрості! От бачиш, який я – бик биком, якши! Алла!… Та я твоїй милості за десятьох працюватиму, і пісень співати буду, й танцювати на догоду твоїй милості… Он я який! Колесом перед тобою ходитиму…
І він, взявшись у боки, почав витанцьовувати, і присвистувати й приказувати:
Хвіст витяг, ніс зав’яз,
Ніс витяг, хвіст зав’яз.
Паша і Гирейка реготали немов божевільні. Навколо зібрався люд, усі з цікавістю дивились на цього не звичайного уруса. Він раптом перемінив тон і сильним голосом задзвонив, як дзвонять в Москві в Івана Великого:
Отець Яків! Отець Яків!
Чи вдома піп? Чи вдома піп?
До утрені дзвін, до утрені дзвін!
Тілі-тілі-тон! Тілі-тілі-тон!
Весь ринок був вражений, плескав у долоні, дивувався, звідки це взявся небачений дервіш. З усього майдану і з пристані зібралися татарчата. Всі покупці кинули свій торг і підійшли до Гирейкових невольників…
Доля москаля була вирішена: паша купив і його разом з двома гарненькими полонянками.
Примітки
Подається за виданням: Мордовець Д. Кримська неволя. Сагайдачний. – К.: Український центр духовної культури, 1994 р., с. 17 – 20.