11. Нові полоняники Гирейки

Данило Мордовець

Ми знов у Криму – в цьому казковому краї, де ростуть кипариси і тополі, може, найстрункіші в світи, де небо, і сонце, і зелень, і гірські струмки, і море, і гори, і долини такі чудові, що, здавалося б, там, як і в раю, – невичерпне життя, невмируще щастя, нестаріюча молодість прихилились навіки, і люди не знають страждань…

Здавалося б… а тим часом у пору, що ми описуємо, це була юдоль людських страждань, хоч як намагалась сама природа дати там людині розкіш і щастя…

Чимось нечувано жахливим поставав в уяві тоді Крим для руської людини, і особливо для українця. Крим був краєм людської неволі, неволі бусурманської…

І не дивно… Он і тепер турецькі союзники, кримці, повертаючись з України, з-під Чигирина, женуть гурти полоняників: цього разу їм пощастило захопити ще більше, ніж під Кам’янцем, полоняників і полонянок. І одну валку їх, велику, погнали просто у столицю ханів, до Бахчисарая, другу – через Ак-Мечеть, Карасу-Базар і Солхат – на Кафу, на головний невольницький ринок.

У цій валці знайомий нам Гирейка мав лише двох полоняників, а перше в нього було чотири, та він сподівався добре збути свій товар. Гирейка протягом усього свого життя ходив із загонами на Україну, причому з єдиною метою – захопити якомога більше живого товару і потім якомога вигідніше продати його в Кафі. Він був гендлярем у душі і хижаком за покликанням: грабунком тільки й жив. Він нічого не сіяв, не мав ні города, ні виноградника, а тільки торгував: коли є в нього люди – людьми торгує; своїх полоняників продав – купує у своїх же земляків, щоб перепродати у треті руки й одержати бакшиш. Нічого купити або нема в кого, – він міняє людей на людей, на коней, на собак, на кинджал, на чубуки; нема ні людей, ні собак, ні чубуків, – він міняє і продає старі халати, капці, пояси.

Тепер у Гирейки двоє високих і кремезних полоняників: один смаглявий, чорний, як халява, українець, з чорним, як вугілля, чубом і з сірими, як каміння Чатир-Дага, очима; другий – рудий, веснянкуватий, мордатий та широкоплечий московський стрілець із полку Касимовського царевича. Гирейка їх дуже пильнує – прикував одного до другого ланцюгом і не спускає їх з ока.

Валка проходить через Ак-Мечеть. Юрби татар, кінних і піших, в’ючні коні, верблюди – все збилося біля мосту через Салгир. Крик, галас, рев верблюдів, іржання коней, лайка і вигуки численних горлянок – неймовірні. Полонених женуть через річку вбрід. Річка вирує, звиваючись і підстрибуючи на камінні, наче за нею хтось мчить слідом; але вона не глибока, бо великих дощів давно не було.

Гирейка переводить і своїх полоняників убрід, поглядаючи на небо, чи швидко сонце стане хилитися на захід, а то дуже-таки пече.

– А се палати калги-салтана, – показує українець своєму товаришеві на казковий, весь розмальований палац на березі Салгиру у затінку розкішних тополь.

А хто цей калга-салтан? – запитує стрілець, дивуючись із казкового терема, в якому, здавалось йому, повинен був жити сам Чорномор – чудо-юдо, сам малий, а борода з півтретядцять ліктів, Чорномор, про якого йому розповідали ще в дитинстві в казках.

– Калга-салтан буде по-нашому так, як гетьман перед царем, так він супроти хана.

– А сам хан не тут хіба живе?

– Ні, він у Бахчисараї, туди далі, назад. – А ти що, і тут бував, і там?

– Бував, з Іваном Степановичем Мазепою ми тут було каші доброї наварили… Мазепа від коша, із Запорожжя, з листами посланий був, то й мене з собою брав: я у нього в джурах був.

– А он там гора яка, у! Та й гора ж, братику!

– Ото праворуч?

– Ага, он ніби шатро…

– Се гора, Чатир-Дагом прозивається.

– А за горою що там?

– Там море.

– Море! Що ти! Хвалинське, мабуть?

– Ні. Чорне море.

– Ач, анафеми, куди загнали нас!.. Далеко відсіля рідна сторонка московська…

– Авжеж, далеко, – зітхнув і чубатий українець.

– І нема нам тепер туди ні шляху, ні доріжешки. Ех! Не родила б мати на світ, не довелось би отут мучитись… Ех, служба царська!..

Примітки

Подається за виданням: Мордовець Д. Кримська неволя. Сагайдачний. – К.: Український центр духовної культури, 1994 р., с. 26 – 28.