18. Утікачі на Арабатській стрілці
Данило Мордовець
Нічні подорожні були – старий москаль, що побував «у всіх неволях», молодий джура Мазепин, Пилип Удовиченко, чи Кам’яненко, і золотокоса дівонька, яку дев’ять років тому було полонено в Кам’янці на очах, у Дорошенка й Мазепи. її звали Катрею.
Як вони вибралися із своєї неволі, це знали тільки вони та ще друга полонянка українка, яка давно потурчилась-побусурманилась і, бувши коханою жінкою Облай-Кадик-паші, народила йому вже кількоро чорнооких пашат. Вона охоче допомагала своїм землякам і своїй молоденькій землячці втекти потай з дому паші, до певної міри керуючись почуттям ревнощів: вона знала, що Кадик-паша, взявши собі нову жінку, молоденьку Катрю, залишить її, і спритно випустила свою мимовільну суперницю. Вона дала їм усього на дорогу – і одежі, і взуття, і грошей, і харчів… Щоправда, вона гірко плакала, прощаючись з подругою своєї неволі, та, згадавши про дітей, втерла заплакані очі й замовкла. Мати і в неволі була матір’ю…
Коли вранці в домі Кадик-паші спохватились, що зникла його улюблена невольниця, а також втекли і двоє інших невольників, стара Ак-Яйли схопилася за голову. Кинулися шукати євнуха – як же він не догледів, адже Це було йому доручено, він був приставлений до гарему, – і знайшли бідолашне арапченя на балконі, – воно висіло без будь-яких ознак життя: дізнавшись раніше за інших про втечу своєї пані, в яку до того ж було палко закохане, воно повісилося з відчаю і горя.
Увесь перший день перебули втікачі в ярузі, під захистом кущів і ярів. Вони попоїли, відпочили, набалакались про свою неволю, яка була вже за плечима в них. Більше за всіх, як завжди, говорив старий москаль. Згадав і свою Москву, розповідав про московські звичаї, не забув повторити і про свої пригоди в Кизилбашській і Анадольскій землі, у фараонів й у шпанських німців, у францовських людей та у мултян.
Вночі вони рушили далі і, крадькома пробравшись повз невеличку фортецю Арабат, що стояла біля входу на Арабатську косу, опинились на самій косі. Тут вони відчули себе вже у більшій безпеці: з обох боків синіло море, а по берегах ріс непролазний очерет, в якому ніяка погоня їх не могла б розшукати. В очереті водилася всіляка дичина, і коли другого ранку вони зупинилися відпочити, то побачили, що вся коса аж кишить качками, гусьми, бакланами, куликами, чаплями, гайстрами, журавлями і всяким водяним та болотним птаством.
– Тут ми, дітки, і гусятинкою, і качатинкою поласуємо, – сказав старий москаль.
– Я вже сам думав, – додав запорожець. Справді, їм неважко було ціпками забити пари зо дві качок. Вони, їх одразу ж обскубли й попатрали, але вогонь боялись розкладати до ночі, щоб дим не накликав на них переслідування кримців. А вночі в хащах очерету вони розвели вогнище і на очеретинах, що правили їм за рожни, приготували собі розкішну вечерю.
Молода українка, що вирвалася з неволі, з проклятого гарему, була надзвичайно щаслива. З нею був той чорнявий, чорнобривий козаченько, котрого вона давно, ще у своїй гаремній темниці, палко покохала. Це був той козак, про якого вона дні й ночі мріяла у своїй неволі. Він теж покохав руденьку браночку усім своїм щирим козацьким серцем. Та й гарна ж ця руденька браночка Катруня, така гарна, що козак тільки рукою махав, бо не вмів сказати, яка вона гарна.
А старий москаль лише радів, усміхаючись собі в бороду і начебто не помічаючи, як молодята в очереті тихенько обіймаються та цілуються…
– Що! Може, лебідоньку впіймали? – гукне він до них інколи, нібито ненароком.
– Та ні… Так… От бісів очерет, – заїкнеться козак.
– То-то, ачерет… Он я чув, черкаси співають:
Ачерет-асака,
Чорни брови в казака…
Ха-ха-ха!.. – I москаль весело сміється із свого жарту, а парубок з дівчиною виходять із очерету червоні як раки…
Третього дня чи вже четвертого дійшли втікачі до кінця Арабатської коси. Далі йти було нікуди: попереду вода, протока, і обабіч – моря.
Побачивши це, Катруня одразу вдарилась у сльози. Злякався і запорожець, але відразу ж збагнув, що москаль даремно не повів би сюди, коли б не знав проходу.
– Що ти, дівонько! Чого плачеш? – втішав її москаль.
– А вода… Як же ми…
– Що вода! Вода водою і є… А навіщо бог комиш виростив – ачерет, га?
Ачерет-асака,
Чорни брови в казака…
І москаль, який ніколи не журився, знову засміявся.
– Ось що, дівонько, – сказав він уже серйозно, – нам і це діло знайоме – бачили у фараонів… Нав’яжемо ми цього комишу видимо-невидимо та сухого, снопів з двадцять чи двадцять п’ять, а то й більше, та перев’яжемо їх осокою, та сніп на сніп, та ще ряд снопів, – вийде у нас пліт знаменитий, гонка ніби, пором, – і на цьому плотику ми й переїдемо протоку. Ось воно як. Се для нас раз плюнути! Отак, дівонько.
Примітки
Подається за виданням: Мордовець Д. Кримська неволя. Сагайдачний. – К.: Український центр духовної культури, 1994 р., с. 43 – 45.