17. Утеча з Кафи

Данило Мордовець

Ніч. Північніше од Кафи, за кілька верст від міста, на темній синяві неба неясно вирізняються три людських тіні. Тіні рухаються в протилежний від Кафи бік – на північ. Двоє з тіней – великі, високі, чоловічі тіні, третя – щось невелике: чи то підліток хлопчик, чи то жінка. У всіх по довгому ціпку в руці, і у чоловіків – третя тінь справді була жіноча – по торбині за плечима.

Тіні рухаються швидко, не зупиняючись і мовчки. Позаду них темніло безмежне синє море, і темними, тонкими шпичками пнулися до неба ледь помітні риски мінаретів Кафи і корабельних щогл в кафській гавані.

– Ну от ми, дівонько, і на волі, – сказала нарешті одна тінь, важко передихнувши, – глянь-но, озирнись, перепочинь.

Тіні озирнулись на Кафу.

– Бачиш, дівонько, де була твоя неволя? – запитав той же голос.

– Бачу дідуню, – відказав тихо жіночий голос.

– Отож… Пам’ятаєш, коли нас гнали в неволю і ти, крихітка мала, плакала, побивалась за рідною матінкою, я казав тобі: не плач-бо, дівонько, ми ще будемо на волі… Пам’ятаєш?

– Пам’ятаю, дідуню.

– А давненько-таки було, га? Давно-давно…

– Дев’ять літ, дідуню.

– Так, так, справді, дев’ять літ.

– Тоді мені було дев’ять літ, а тепер вісімнадцять…

– Так, так дівонько, вісімнадцять – справді, саме на порі… А ти чого, Пилипку, мовчиш? – звернулась перша тінь до другої, високої.

– Так, дядечку, – була тиха відповідь.

– Чи волі не радий? Га, Пилипку?

– Де вже не радий!

– Отож-бо… А ти, дівонько, не втомилась?

– Ні, дідуню.

– Отож-бо, у тебе ніжки не наші, маленькі…

– Нічого, дідуню.

– Отож-бо… На нас не зважай, у нас ноги конячі нам що! Наплювати… Та от, зажди трохи, і відпочинем, – аби тільки подалі від міста, від неволі проклятої. А таменьки далі мені дорога знайома: коли я був у полоні в Кизилбашській землі та в Анадольській, та відсіля кочермами ходили і в Кафу, і в Азов-град, що на Азовському морі, в донськім гирлі, а Азовським морем ходили до Арабат-городка. А цей Арабат-городок відсіля буде доброго ходу доба, просто на північ, а від Арабат-городка виступає суходіл, коса, так би мовити, верстов на сто в море, і по сій от косі, пройшовши крадькома Арабат-городок, ми дійдемо між Гнилим морем і Азовським до Гнилої протоки і через оту протоку ми дійдемо до суходолу. А там уже і Дніпро, і Муравський шлях – рукою подати.

– Так ми не через Перекоп підемо? – Ні! Там би нас, голубчиків, злапали… Ні, дзуськи!

Я стріляний горобець: горох не клюватиму через сильце. А ми пройдемо між двома морями, косою отією, a та коса завширшки всього з півверсти, а довжиною до ста верстов, і вся вона очеретом поросла: то лови нас поміж двох морів та в очереті тому… Злови-но вітер вилами… Он воно як, дівонько.

Чим далі йшли нічні подорожні, тим ясніше ставало навкруги, – нічні тіні немов відлітали кудись, а одна половина неба ставала блакитною і блідла. Кафа з її мінаретами сховалась за пагорбами. Було видно лише море, та не одно, а два, навіть три – і позаду, і попереду.

– Он там, дівонько, за нами – Чорне море, там Кафа проклята.

– А се яке море, – он там, дідуню?

– Се, дівонько, море Азовське на нас дивиться, а он ліворуч – і Гниле.

– А ото яке місто?

– То Арабат-городок буде… А ніченька кінчається, Час нам і на спочинок стати в якій-небудь ярузі. Вдень уже йти не будемо, дзуськи! Вдень – спати… І твої ніженьки, дівонько, відпочинуть трошки, отак-бо… А на Кафу нам тепер та на неволю наплювати, ось як!

І нічні подорожні, сховалися в балці, що поросла густими кущами та колючим терном.

Примітки

Подається за виданням: Мордовець Д. Кримська неволя. Сагайдачний. – К.: Український центр духовної культури, 1994 р., с. 41 – 43.