9. Вибух у Чигиринській фортеці

Данило Мордовець

Це був страшний вибух – вибух, від якого, здавало ся, заколивалась і довго двигтіла земля, дрижав дрімучий бір на горі, де розташувалися московські війська із своїми полководцями – князем Ромодановським, Касимовським царевичем, гетьманом Самойловичем, Мазепою, калмицьким князем Булатом та іншими; тремтіла і, здавалося, кипіла вогненною піною вода в Тясьмині, через який, мов божевільні, тікали турки, шукаючи порятунку, хиталась і злітала в повітря частинами, цілими баштами і відірваними мурами чигиринська фортеця, цитадель; злітали в повітря будинки, і вже звідти, наче з неба, падали спотворені трупи турків, козаків, москалів, розбиті гармати, лафети, порохові ящики – все це, здавалось, падало з неба, з палаючого повітря і розліталося навкруги, падаючи у воду, на московські, українські й турецькі обози; деякі гармати і начинені снаряди, кинуті вибухами у повітря, розривались і стріляли вже там, наче якісь невидимі сили стріляли з неба на землю… Ніч на якийсь час перетворилась на день, на страшний, вогненний, з вогненним і камінним дощем день… Та жменька хоробрих – москалі й козаки, – які зважилися висадити себе в повітря разом з фортецею цитаделлю та гарматами, здавалося, помщалися за себе: падаючи з неба на турецьке військо спотвореними трупами, вони наче хапали втікачів своїми кривавими руками, вражали їх своїми відірваними розтрощеними головами… Це було жахливе видовище!

– Господи, да не яростію твоєю вияви мене, ніже гнівом твоїм накажи мене! – злякано бурмотів Самойлович, блідий і зелений, стоячи поряд з князем Ромодановським і дивлячись на цю страшну картину руйнування та на розбите турецьке військо, що безладно тікало, освітлене загравою чигиринської пожежі.

Мазепа, що стояв коло Ромодановського, стримуючи свого білого як сніг коня, що було сторопів від грому вибухів, з посмішкою глянув на гетьмана.

«Се не Дорошенко, – майнуло в його лукавому розумі, – попович – зараз же за молитву… Орар тобі б у руки, а не гетьманську булаву…»

– Кнас! Звели мій калмик айда! – нетерпляче звернувся князь Булат до Ромодановського, блискаючи своїми вузенькими, наче осокою прорізаними, очицями. – Вели турка рубав, колов, топив – айда!

Ромодановський здригнувся… Він сам відчував, що тепер саме час сказати це «айда», щоб одразу покінчити з турецьким військом і з цим шмаркачем Юраськом, якому б тільки гусей пасти; але він мовчав, боячись зустрітися з очима князя Булата і Мазепи… Адже в нього там, у Юраська, заложником його улюблений синок… А турки ще минулого тижня присилали до нього сказати, що коли він, князь Ромодановський, поведе своє військо на турків, то вони зараз же, замість сина, пришлють йому його шкіру, набиту сіном… Страшно… Може, й тепер, в цю страшну хвилину, з його, з живого, здирають шкіру… «О-о!» – мимоволі застогнав він.

– Звели айда – колов, ходив, рубав, – айда, кнас! – причепився Булат.

– Рано… почекаємо…. іще не час, – вимовлявся Ромодановський.

– Справді рано, ваша милость, – підлещувався Мазепа, ховаючи свої лукаві очі, бо і Мазепа здогадувався, чого Ромодановський зволікає.

Чигирин тим часом догоряв. Окремі спалахи припинилися, – нічому було вже спалахувати, і злощасне місто тільки подекуди тліло й диміло.

– Се бисть град – і се не б’є, – зажурено хитав головою Самойлович.

– Що каже ясновельможний гетьман? – шанобливо поцікавився Мазепа.

– Пропав Чигирин, пропала слава старого Хмеля! – так само зажурено відповів гетьман. – Не в батька син удався.

– Не в батька, а по батькові, – двозначно зауважив Мазепа.

– Як не в батька, а по батькові? – здивувався гетьман.

– Юрась волю Богдана творить…

– Що ти, Іване Степановичу!

– Справді… його се воля, батькова – старого Хмеля…

Самойлович здивовано глянув на нього, видно, нічого не розуміючи. Мазепа вдарив себе в груди.

– Ось тут воля покійного, – таємничо мовив він.

– Як? Що ти?

– Я дістав таємні пакти покійного Богдана з султаном на підданство.

У Самойловича ніби майнула нова думка. Він рвучко повернувся в сідлі і показав рукою кудись далеко, на північ.

– То й він ішов по його слідах? – сказав він загадково.

– Хто, ясновельможний гетьмане?

– Дорошенко…

– По його ж… адже ж інші сліди ведуть прямо туди…

Мазепа не закінчив, але Самойлович сам здогадався, куди ведуть ці інші сліди…

Примітки

Подається за виданням: Мордовець Д. Кримська неволя. Сагайдачний. – К.: Український центр духовної культури, 1994 р., с. 22 – 24.