3. Татари женуть полон до Криму
Данило Мордовець
Стояла тепла, суха чудова осінь, яка тільки може бути в Криму.
В Крим, через Перекоп, повертались два татарських загони – один з-під Кам’янця, другий з-під Полтави. Обидва загони везли багату здобич. В’ючні коні вибивались із сил під тягарем всякого награбованого хижаками добра, яке бідним коням звалили на спину. Із саков і мішків, перекинутих через їхні спини, виглядали барвисті тканини, дорога сукняна й шовкова одежа, хустки, килими та інше, прикрите від пороху та дощу кошмами. Там же побрязкував золотий, срібний та мідний посуд, келихи, чарки, блюда, оправи з ікон та церковні чаші. Інколи поверх всього цього виглядала й похитувалась з боку на бік гарненька голівка дівчинки або хлопчика: це їдуть юні полонянки в невідому чужу сторону, в кримську неволю… Маленькі їх ніжки притомились в далекій дорозі і від туги за рідним краєм, за матерями, з якими їх розлучила неволя, і от «добрий» татарин посадив їх на коня, на в’юки награбованого – «добрий» заради того, щоб здобич його не захворіла в дорозі, не спала б на красі й ціні на невольницькому ринку, а то коли б і зовсім не померла.
Тут же йшли невольники – полоняники й полонянки: молоді хлопці й дівчата, молоденькі жінки, здебільшого подолянки та волинянки; біля деяких молодих матерів бігли діти – це, значить, захоплено всю сім’ю в полі, а батько чи вбитий, чи безвісти пропав. Між полоняникам переважають показні люди, здорові – ці підуть по найвищій ціні на людському ринку. Деякі з невольників ідуть пов’язані до аркана, гуртами, а інколи й закуті. Більш спокійні, мабуть, ідуть вільні. Жінки також ідуть не на шворках. їх особливо пильнують хижаки, добре доглядають, щоб у дорозі не захворіли, не змарніли, не втратили краси, словом, аби не подешевшали… їх і годують краще, і від негоди та сонця укривають, так само, як і гарненьких дітей…
Самі татари йдуть і їдуть поодинці: їм тепер остерігатися нема чого – на своїй землі… Перекоп уже пройдено; Ор-Богази і Ор-Капі лишилися позаду; он праворуч синіє безкрає Чорне море, а прямо – безмежне море степу, серед якого подекуди височать могили. Воно впирається у відроги зелених, ледь синіючих вдалині кримських гір.
Позаду йдуть череди худоби й табуни коней.
Степ після дощу вкрився другою розкішною зеленню. Ціле море квітів розстелилось і праворуч, і ліворуч, і прямо перед очима. Блакитні дзвоники, гіацинти – ніби розкішний килим кинутий на степ могутньою рукою. Маки й тюльпани таких яскравих кольорів, які вміє створити і розмалювати лише щедре південне сонце, немов сперечаються між собою розкішшю і красою.
Чарівний край, гарне небо, чудове море, божественний степ!… А люди, що йдуть по ньому, відчувають себе нещасними далеко від свого неба, від своїх степів…
Он іде невеликий гурт полоняників: один уже літній, але здоровий чолов’яга, в обідраному вбранні московського воїна, вже напівсивий, він з цікавістю придивляється до степу, до далеких гір, начебто він додому вертається; поруч з ним чарівна з вогненним волоссям дівчинка – та, котру в Кам’янці татарин украв на очах у її матері, Дорошенка та Мазепи; поряд з ними – парубок, з високо підстриженим чорнявим чубом, в білій сорочці й широких українських штанях, і дівчина в червоній запасці і з чорною косою… Воїн часто поглядає на маленьку свою супутницю…
– Що, дівонько, не стомились ніжки? – ласкаво запитує він дівчинку, золотокосу подоляночку, гладячи її золоту голівку. – Стомились? Га?
– Ні, дідуню, – відповідає дівчинка, підводячи на нього свої великі, чорні, сумні, очі.
– А про матінку та про батенька, дівонько, ти не журися: подожди трошки… я старий горобець, бував у полоні, знаю їх порядки… Ми з тобою утечем, їй-пра, дівонько!
Дівчинка сумно всміхається і боязко поглядає на татарина, що йде віддалік.
– А ти його, горбоносого дівонько, не бійся, – киває він на татарина. – Він, як сова, нічого не розуміє по-нашому… бач, тілько баньки витріщає…
Татарин дивиться на дівчинку і всміхається.
– Бач, теж зуби шкірить, собака!
Татарин ще більше шкіриться на дівчинку; він милується чарівною дитиною…
Примітки
Подається за виданням: Мордовець Д. Кримська неволя. Сагайдачний. – К.: Український центр духовної культури, 1994 р., с. 8 – 10.