8. Облога Чигирина

Данило Мордовець

Минуло багато років.

Дорошенко, який довго верховодив Західною Україною, то віддаючи її туркам і татарам, то торгуючись за неї з Москвою і з Лівобережною Україною, тепер уже не верховодив нічим, а сидів у московській неволі – в селі Ярополчому, Волоколамського повіту, хоча й з почесним званням воєводи. Мазепа, своїм звичаєм, зради-його і перейшов на бік його ворога, гетьмана Лівобережної України Івана Самойловича, щоб і його потім утопити в ложці води. Лише зрідка згадували вони про пограбований через них турками Кам’янець, про золотокосу україночку, що пручалась на сідлі у татарина…

Замість них на Задніпровській Україні верховодив уже Юрась Хмельницький, якого султан випустив із чернецької келії й неволі і, замість чоток, дав йому до рук гетьманську булаву для того, щоб він, Юрась, підкорив під ноги найяснішого падишаха всю Україну і титулувався б так: «Я, Григорій-Гедеон-Венжик Хмельницький, з божої ласки ксьондже руський, сарматський і гетьман запорозький».

Два літа – 1677 і 1678 року – водив Юрась величезні полчища татар і турків під Чигирин, прагнучи здобути собі цю фортецю і столицю Правобережної України.

Ось як мальовничо і образно описує самовидець цей Юрасів напад на Чигирин у 1678 році:

«Турчин, жаліючи торішнього в війську убитка і безчестя (в минулому році Юрася відбили з-під Чигрина з великими втратами), виправив уже великі війська турецькі й татарські з візиром Мустафою под Чигрин, котрі, пришедши іюля 8, доставали Чигрина многократними приступами, і стрільбою, і гранатами, і підкопами, і всякими промисли довго. Однако ж і військо, під командою Ржевського і Коровки, мужньо неприятеля од стін градських стріляючи, одбивали і, з города вибігаючи, в шанцях яничарів били і живих ловили. Війська ж государські в Бужині діждавшись князя Булата з калмиками і донськими козаками, коли рушили далі, то на переправі Ятисі-ріки з Каплан-пашею цілий день війну страшную іміли до ночі.

Рано же переправившись, сильно ще под горою (з котрої турки пушками на них стріляли) принуждені биться до ночі ж, а вночі виправили Василя Дуніна-Борковського, полковника чернігівського, к Чигрину, придав і великоросіян чимале число, котрі, не дійшовши верха гори і смутившися, «стрільбою ж своєю возбудили турків так, що стали на обоз козацький з армат паки жестоко палить, і чрез цілий день баталію відправляючи, еще мусили заночувать: але в суботу, пішовши лавами, турків з гори збили і армат 27 взяли. Однак турки, оглянувшись, що погоні за ними нема, на полі, аж до обозу, москву і козаків рубаючи, гнали; токмо один полковник великоросійський, як окидався рогатками і удержався, так до нього і всі війська з обозу притягши, весь день той з турками воювались, котрі, убоявшися великих сили государевих обидвох народів, за Тясьмин перейшли. Війська ж государеві, приступивши к Чигрину, над бором коло озера цілу неділю празно стояли, чим підбадьорившись, турки почали Чигрина кріпше доставать.

І коли гетьман Іван Самойлович посла у город свіже військо, неприобикле до штурмів, по відході в обоз приобиклих, – то турки, зробивши підкоп, в замку діру вирвавши в п’ятницю, убили спершу Ржевського командира. А потім августа 10-го, в неділю опівдні, коли те ж військо, попившись, поснуло, коли в городі, на учинену підкопами прорву, не кинулися бить на дірах одразу турков і землею в міхах затикати по-прежнему діри, але всі утікать почали і, на мосту обломившись, топилися в воді і на греблі в бігу давилися; де пропало на кілька тисяч козаків, токмо піхота под горою, а москва в замку боронилися до ночі; турки ж решту в городі і за городом скрізь нещадно рубали. I в ту пору, вночі сердюки, оборонивши на греблі переход москві, понабивали в замку повні армати порохом і, замок запаливши, туди ж на греблю напролом чрез турецьке військо, уже Тясьмин перейшовши, пробилися, бо і турки в ту пору були налякані, коли запалені порохи і армати, порвавши з собою вгору арматні запаси з великим тріском, весь воздух тим освітивши, високо підносити і з висоти на обози пущати почали…»

Примітки

Подається за виданням: Мордовець Д. Кримська неволя. Сагайдачний. – К.: Український центр духовної культури, 1994 р., с. 20 – 22.