5. Нічліг полонених
Данило Мордовець
Стали на спочинок попід високою могилою, де поблизу було викопано в невеликих видолинках кілька криниць. Коней розв’ючили. І татари, і їх полоняники збиралися гуртами, рвали суху траву та колючки, збирали кізяки й зносили все це на купи, щоб розпалити вогнища на ніч і приготувати собі та полоняникам вечерю. Москаль тягав усякий сухостій оберемками і складав у тому місці, де поруч з подолянкою в червоній запасці сіла відпочити його маленька золотокоса дівчинка.
Степ ожив, не зважаючи на те, що вже смеркало. По всій рівнині, куди тільки око сягало, блукали строкаті гурти людей, череди худоби й табуни коней, – людський гомін, кінське іржання.. Небо темніло. Подекуди починали вже спалахувати й гаснути вогники. Над морем і на морі лежали багряні смуги вечірньої заграви. У повітрі чути було гучний клекіт орлів, що запізнилися й зараз вертали в свої неприступні нетрі та на скелі. В траві сюрчали і без угаву кували свою одноманітну пісню трав’яні коники. Сумно заграв на сопілці пастух біля волового стада. Було чути людське завивання – довга, нескінченна й тужлива, як чужина, татарська пісня…
Москаль приволік і звалив до ніг своєї улюбленої дівоньки останній оберемок сухостою і кізяків, а потім дістав з-за пазухи жмут свіжих квітів.
– Ось тобі, дівонько, квяточки, лазореві, і аленькі, і сині, побався ними, дитятко, – люб’язно презентував він квіти своїй улюблениці.
Дівчинка взяла квіти, з сумною посмішкою помилувалась ними й відділила частину сусідці.
– А я ось вогнище розкладу на ніч: воно добре, тепленько, – клопотався невгомонний москаль.
До них підходили інші полоняники й татари. Москаль заводив розмову з усіма: хто, як, звідкіля, де попався? Хитав головою, охав, прицмокував губами, втішав… Він був наче вдома; з усіма за дорогу встиг перезнайомитися, називав на ім’я… Він і татарам, здавалось, був другом: кому підморгне, посміхнеться, поплескає по плечу, скаже: «Гей ти, Гирейка! Якши! Чурух-су… яман-коба… кизил-якши! Який посміхнеться, теж скаже «якши» чи інше слово, другий нагайкою стьобне, – москаль почухається, побурчить: «Бач, лядина! З ним жартуєш, а він – на! – б’ється!..»
Татари роздавали вечерю полоняникам – по шматку хліба й баранини. Москаль розпалив вогнище, віддав половину свого шматка баранини дівоньці.
– На, дівонько, попоїж м’ясця.
– Я, дідуню, не хочу.
– Як це так – не хочу, жуй помаленьку.
Степ укрився мороком ночі, лише вогнища мигтіли по рівнині та рухались тіні татар: це вони зв’язували та заковували на ніч ненадійних полоняників.
Прийшли і до москаля з невеликим залізним ланцюгом. Він спокійно простягнув ноги.
– На, Гирейка, куй.
Його закували. Він з посмішкою глянув на ланцюг, на татарина.
– Якши, брат Гирейка… Закував конячку – якши?
– Якши, – була відповідь.
Для бранок татарин приніс кошму, щоб вони накрилися нею, бо вночі було холодно і випадала роса. Москаль накинув на дівчинку свій каптан.
– В ньому тепло тобі буде спати, дівонько, – пояснив він.
Ніч остаточно спустилася на рівнину. Деякі вогнища, маленькі, гасли, інші сильніше розгорялись, і навколо них видно було червоні від полум’я обличчя хижаків, – вони розкошували в своєму рідному краю після такої довгої відсутності.
Москаль знов завів мову про те, як він жив у Кизилбашській землі та у фараонів, як він пройшов «скрость» весь світ, і як скрізь живуть такі ж самі люди, і які в них чудернацькі порядки, і як для нього все нецікаве було, все байдуже – плювати на все… До всього він звик, до всього призвичаївся, тільки скрізь потихеньку своєму богові молився, московському Миколаєві, – хрестився двома пальцями…
Дівонька сиділа біля москаля, не спускаючи з нього очей. За дорогу він встиг так прихилити її до себе своєю добротою, ласкавістю, увагою і завжди веселим настроєм, що дівчинка не відходила від нього і з ним нічого не боялась. Він замінив їй батька, і матір, і батьківщину.
– А де ж вас, дідуню, татари взяли? – запитала вона…
– Да мене вони, сучі діти, в степу зловили… Окольничий, князь Григорій Григорович Ромодановський, мене з вістями послав у Запороги, так вони, гаспиди, і застукали мене… Товариші мої втекли, а мене от застукали, наче вовка у полі… Отак бува! Ми з тобою, дівонько, ноги на плечі та й подамося, аж гай зашумить…
Вогнище погасло. Подоляночка, слухаючи нескінченні розповіді дідуня москаля, заснула, зігрівшись під його каптаном…
– Ну спи, дитятко, – перехрестив він її і сам скрутився біля неї калачиком.
Дедалі тихіше ставало навкруги. Гомін вщухав. Чутно було тільки, як коні форкали, жуючи траву. Подекуди між погаслими вогнищами никали тіні, – це ходила татарська сторожа, що назирала за полоняниками… Невдовзі заснув і москаль, замріявшись про далеку Москву…
Так провели полоняники свою першу ніч у Криму…
Примітки
Подається за виданням: Мордовець Д. Кримська неволя. Сагайдачний. – К.: Український центр духовної культури, 1994 р., с. 13 – 15.