6. Кафа

Данило Мордовець

Перед нами Кафа – всім відома, безсмертна Кафа, колись, ще за півтисячоліття до нашої християнської ери, гордість класичних, мілетських греків, Кафа, в якій лунала колись мова Гомера, Перікла, Софокла, Евріпіда і Демосфена, Кафа, згодом гордість генуезців і потім турків і кримських ханів. Кафа, із стотисячним своїм і пригнаним населенням, з найбагатшим у світі портом і гаванню, загаченою торговими та військовими кораблями i галерами, Кафа, з її грізними мурами, баштами та бійницями, з розкішними палацами, садами, фонтанами і водогонами… Багаті мечеті з високими, аж під небо, мінаретами… Ясне блакитне небо, перекинуте над іще блакитнішим – блакитнішим до чорноти й зелені – морем.

Нестихаючий стогін стоїть над містом, не стогін серця, що болить і ниє, а безладний стогін – могутнє Дихання життя, говір десятків тисяч людських горлянок, 1 справжній стогін, стогін невольників і їх кобзарів, що ридають на галерах, в гавані про свою тугу за рідним краєм, за вільним життям… На мечетях і мінаретах, в тіні карнизів і віконець, стогнуть голуби…

Перед нами та Кафа, яка гриміла в XVII столітті під іменем Кучук-Стамбула, малого Стамбула, чи Крим-Стамбула, як найбагатший невольницький ринок у світі…

Світанок. Величезний ринок, по краях якого височать мечеті й горді мінарети, повний невольників, яких тільки-но привели два татарських загони з Московської Русі, з Поділля, з Волині, із Польщі й Червоної Русі. Нещасний живий товар сидить і стоїть гуртами. Бородаті покупці – турки, вірмени, кримці – ходять від гурту до гурту, прицінюються, вишукують дужих робітників і гарних дітей та жінок… Ті із соромом і плачем ховають свої обличчя від неситих очей азіатів… Діти ховаються за старших…

А кругом – розкіш будівель, грайливі фонтани, синє чарівне море майже біля самих ніг… Натовп усе суне і суне на цей ринок, на це дивовижне, чарівне й жахливе видовище…

Талановитим пензлем змальовує подібний ринок один здібний український письменник:

«Поважні бородані в білих, кармазинових, зелених, строкатих чалмах і різнобарвних шовкових каптанах; темношкірі африканці в червоних, як жар, фесках, куртках, шароварах, сяючі золотими басаманами, зброєю і дикими своїми очима; мальовничі азіатські рицарі на гарно прикрашених конях хизувалися, як дорогі квіти в занедбаному саду, серед голосистих носіїв і невольників, що побрязкували кайданами, серед в’ючних верблюдів, мулів, ослів, волів і гарб. А південне сонце, яке в цьому благодатному кліматі ніколи не заступають хмари, яскравими бліками й різкими тінями підкреслює буйну рослинність, східну архітектурну строкатість, безладне нагромадження азіатського побуту, розкішне вбрання, брудне лахміття й веселі обличчя кримців, адзамуланів, ізогланів, яничар, спагів, позолочених євнухів і сумні постаті невольників…»

А он там, у гавані, на синяві моря, погойдуються галери-каторги, і на них мають на вітрі козацькі чуби, – це бідні невольники, голі до пояса, прикуті до сидінь, гребуть важкими веслами й прислухаються, як на березі кобзар уже нездатний до роботи, плачем невольницьких дум заробляє собі шматок хліба, забувши уже й думати, після сорокарічної неволі, про повернення на любу Україну. Кобзар голосно, з глибоким сумом не слізьми плаче, а серцем ридає про те, як «на Чорному морі в святую неділю на проклятій галері-каторзі не сизії орли заклекотали, а бідні, нещасні невольники у тяжкій неволі застогнали, на коліна ставали, руки до неба підіймали, кайданами бряжчали, господа милосердного слізно благали:

«Дай нам, господи, дрібен дощик із неба, а буйний вітер із Низу – то чи не зніметься на Чорному морі буря велика та чи не вирве вона якорів з турецької каторги: бо тая каторга турецька бусурманська так нам доїла, біле тіло козацьке молодецьке до жовтої кості постирала…»

І слухають цей стогін кобзаря ті невольники, що працюють в гавані на каторзі, та он оті новенькі, що сидять на ринку – хто в затінку кипариса, хто на самому пригріві – і тихенько плачуть…

І поруч з цим – «нестихаючий стогін голубів у затінку мінаретів і кипарисів (говорить той же письменник, що зганьбив своє славне ім’я); заклики правовірних на молитву вторять їм з мінаретів; різномовний гомін натовпу і пронизливі звуки базарної музики з різкими вигуками співців, розрахованими на міцні нерви, – все разом складало нестерпний концерт серед пишної і дикої сцени…».

І під цей потік звуків, що крає душу, під стогін голубів, не наших, а східних, які справді стогнуть, а не туркочуть, сивий кобзар веде далі свій епічний плач, від якого серце обливається кров’ю:

«А паша турецький бусурманський по ринку походжає, той плач невільницький зачуває, на свої слуги, турки-яничари, зо зла гукає: «Гей ви, турки-яничари, про невольників добре дбайте, по три пучки тернини і червоної таволги набирайте, бідного невольника по три рази в одно місце затинайте…»

А під цей стогін, сльози, вигуки торг на ринку йде своїм звичаєм…

Примітки

Подається за виданням: Мордовець Д. Кримська неволя. Сагайдачний. – К.: Український центр духовної культури, 1994 р., с. 15 – 17.