15. Пилип знайомиться з Катрею

Данило Мордовець

Це було в 1683 році, коли турки обложили Відень, а Ян Собеський, король польський, разом з польськими та козацькими військами йшов рятувати від загибелі цісаря.

Кримські війська, з наказу султана, з ранньої весни також рушили з ханом на допомогу турецьким силам, що обложили цісаря та його столицю. Пішов на війну і Облай-Кадик-паша, лишивши свій дім і гарем на руки матері. Він мав намір, повернувшись із походу, узяти собі за жінку молоденьку українку, золотокосу подоляночку.

У відсутність паші і рабам-тубільцям, і невольникам стало трохи легше: менше працювалось і вільніше дихалось. І в саду нібито стало легше. Хоч старий садівник-татарин був, як і перше, суворим і вимогливим, хоч і вдавався, як і досі, інколи до червоної таволги, що гуляла по спинах невольників, та оскільки він був глухий, то невольники, працюючи від зорі до зорі, могли хоч інколи помугикати собі під ніс рідну пісеньку, поговорити і згадати свій край.

До того ж відтоді, як запорожець почув на балконі гарему голос, що нагадав йому далеку батьківщину і покинуту матір, і коли в голосі тому забриніла туга за волею, йому стало легше жити: здавалось, ніби якась інша, хоча і невидима, але рідна, істота поділяє з ним і його неволю, і його недолю… А поділене горе завжди якось менше гнітить, ніж одиноке, замкнуте, неподілене.

Одного дня, під час великого татарського свята, коли майже всі мешканці дому Кадик-паші були в мечеті і навіть стара Ак-Яйли з арапченям-євнухом подалася на молитву, запорожець, сівши біля фонтана, у затінку кипарисів, заспівав своєї улюбленої сирітської пісні:

Стоїть явір над водою, на воду схилився,

Молод козак, молод козак, да вже й зажурився. –

Як же мені не хилитись – вода корінь миє,

Як же мені не журитись, як серденько мліє?

Ходжу-нуджу, ходжу-нуджу, як те сонце в крузі.

Чи я встаю, чи лягаю – завше серце в тузі.

Летить орел понад море та й, летючи, крикнув:

«Ой як тяжко в сій сторонці, де я не привикнув!

Ой є в мене на Вкраїні ріднесенька мати;

Та де ж тая Вкраїнонька – де ж то її взяти!»

Він не скінчив. На балконі знову почулося схлипування і тихі голоси:

– Годі, годі, Катруню! Годі, любко! – умовляв один жіночий голос.

– Ой, моя матінко! Ох, моє серденько! – жалівся другий, силкуючись стримати ридання.

– Не плач-бо, Катруненько, утрись, стара скоро прийде.

– Я не буду, не буду, о-ох! – і заридала ще голосніше.

Запорожець зрозумів, що до цього спричинилася його пісня. Він перестав співати, глянув на балкон – нічого не видно, тільки чути схлипування й тихі голоси;

– Се, мабуть, козак.

– Авжеж, козак.

– Хіба ти його бачила?

– Давно бачила.

– Молодий?

– Молодий ще… гарний…

У Пилипа серце застукотіло в козацьких грудях. Він ще уважніше став прислухатися. Схлипування втихало. Він обережно підійшов до балкона, сторожко поглянув угору – і став мов укопаний: густа зелень, що оповила балкон, здавалось непроглядною сіткою, тихо розсунулась, і з-за зелені виглянуло чарівне личко із заплаканими очима і золотокосою голівкою. Великі заплакані очі дивились просто на Пилипа. Пилип, здавалося, скам’янів на місці, не спускаючи очей з таємничого світлого видіння. Видіння усміхнулося, почервоніло, – усміхнувся й Пилип, але почервоніти не міг, бо халяви не червоніють, а його обличчя було чорне, як халява, від сонця…

Пилип перехрестився… Він сам не міг збагнути, чого це він ні з того ні з сього перехрестився, мабуть, з дурного розуму… Тільки ні, не з дурного: і там, із-за зелені, показалась біла, вся в перснях, ручка і теж перехрестилась…

«Мана, суща мана… та яка ж гарна!» – думалось Пилипові.

– Чоловіче, чоловіче добрий! Помолись за Катрю! – почулося з-за зелені… Це говорила «мана».

– Помолюсь, – пробурмотів Пилип, зовсім розгубившись.

– А як тебе звати, чоловіче? – знову почулося з-за зелені.

– Пилипом…

– А я за тебе, Пилипе, помолюсь…

В зелені майнула біла рука, і з балкона злетіло щось синє. Пилип нахилився і підняв – то була широка шовкова стрічка.

– Се тобі на незабудь, – почулося з-за зелені. Пилип як стояв, так і лишився з роззявленим ротом…

Примітки

Подається за виданням: Мордовець Д. Кримська неволя. Сагайдачний. – К.: Український центр духовної культури, 1994 р., с. 36 – 38.