13. Полоняники йдуть Кримом

Данило Мордовець

Від Ак-Мечеті йшли полоняники пагористим степом. Ліворуч від них і кінця, здається, нема цьому степу, не наче він змагався з блакитним небом, все далі й далі відсовуючи його в ту невидиму далечінь, до тієї заслоненої небом і степом дорогої північної сторони. А там, в тій північній сторонці, – люба батьківщина, земля святоруська, міста християнські, там, як каже в думі «невольницький плач»,

Там тихії води,

Там яснії зорі,

Та край веселий,

Та мир хрещений,

Святоруський берег,

Города християнські…

Там Київ, Чигирин, Черкаси, Дніпро-Славутич, Великий Луг – батько та Січ – мати… Там і зозуля кує, і соловейко щебече, мак цвіте, калина росте, дівчата співають, козаків у неволі споминають…

І не було для Пилипа нічого в світі милішого за його любу Україну…

І для Петра Дюжого нічого в світі не було милішого за його любу московську сторонку, де «не белы снежки во поле белеются», «не одна дороженька в поле пролегает», де немало «попила его буйная головушка, – пила она, погуляла, что за батюшковой да за матушкиной за легкою за работой…».

Такі думки снувалися в душі наших полоняників, коли вони звільна посувалися, пагористим степом від Ак-Мечеті до Карасу-Базара. Ліворуч – усе рідне, любе, далеке, навіки втрачене. Праворуч і попереду – чуже, страшне, невідоме. Уже скільки вони ідуть, а праворуч все пнеться до блакитного неба суворий Чатир-Даг, а від нього, ніби чіпляючись одна за одну, темніють майже такі самі велетні-гори, заступаючи собою чуже, непривітне море. Та хоч як важко у них було на душі, вони намагались бути бадьорими, веселими. Та й чи може запорожець в тугу вдаватися, рюмсати хоч би в якій там неволі? На те він козак! А московському ратному чоловікові теж негоже голову хнюпити. Он він не забув, як, стоячи в караулі у Москві, біля Лобного місця, років сім тому, бачив, як карали отамана бунтівників Стеньку Разіна. Хіба він втратив тоді мужність? Ні! Він бадьоро дивився у вічі всій Москві… «A Петро Дюжой чим гірший за Стеньку? А ці худі, та горбоносі, та вузькоокі татари чим кращі за московського стрільця? – думав про себе Петро. – Раз мати породила…»

І раптом, з дивної примхи волі, через природну і нагуляну відвагу, стрілець, набравши якомога більше в свої широкі груди повітря, труснув рудим волоссям і заспівав на весь степ дужим грудним голосом:

Уж ты, поле мое, поле чистое,

Свет-раздольюшко широкое!

Чем ты, полюшко, приукрашено?

Приукрашено поле все твяточками,

Как твяточками-василечками.

Посреди-те поля част ракитов куст,

Под кустом-то лежит тело белое,

Тело белое молодецкое…

Молодой стрелец там убит лежит,

Не убит лежит – шибко раненой…

Коли залунали перші звуки пісні, Гирейка здригнувся мов опечений: чи не збожеволів уже рудий урус? Чи не з’їхав з глузду, як це часто буває з полоняниками? Та ні – він бадьоро дивиться і, підперши праву щоку долонею, затягує все вище й вище, соловейком заливається… І товариш його, запорожець, теж веселий… А пісня-так і ллється. З усіх боків, з усього загону, під’їхали татари, обступили Гирейчиних молодців, дивуються, скалять зуби, головами хитають… «Якши – ай якши… Ля Іллях іль аллах…»

Інші полоняники підходять, слухають…

Гирейка радіє. Він бачить, що це в нього такий товар, за який дорого дадуть на ринку в Кафі. Він сам був свідком, як один паша заплатив великі гроші за шпака тільки тому, що той добре співав, а інший паша купив за пригорщу золота для свого гарему папугу, яку старий дервіш навчив вигукувати: «Ля Іллях іль аллах. Мухамед расуль аллах!» І він за свого співучого москова візьме добрі гроші. А Пилип, слухаючи свого товариша стрільця, пригадав, як він іще в дитинстві чув від дідуся січовика розповідь про козака Байду, як цього Байду турки повісили за ребро на гак, а він не тільки не просив помилування, а навпаки – попросив, щоб йому перед смертю дали люльку покурити.

А коли стрілець, проспівавши всю пісню, під кінець загорлав на весь степ:

Что венчала меня сабля вострая

С молодой женой – пулей быстрою, –

один хохол-полоняник не витримав і аж свиснув:

– Фф’ю-ю! Бач, москва! Ото люд!..

Примітки

Подається за виданням: Мордовець Д. Кримська неволя. Сагайдачний. – К.: Український центр духовної культури, 1994 р., с. 30 – 32.