14. Пилип у кафинського паші

Данило Мордовець

Минуло ще кілька днів. І ця остання валка невольників, як і всі попередні, дійшовши до Кафи, розтанула на ринку, як снігова лавина, що ринула в теплу долину; як розпроданий гурт овець, вони давно поневіряються – хто на турецьких галерах, хто в землі Анадольській, хто в Кизилбашській, хто в Мультянській, а молоді бранки нудяться по гаремах, як каже дума, – «потурчені, побусурманені для розкоші турецької для лакомства нещасного».

Стрілець Петро Дюжой за свої пісні потрапив аж у Царград і там, втративши лік середам і п’ятницям, у відчаї махнув рукою на пости і жере скоромне, сподіваючись, що коли бог його визволить із неволі, то він у всьому покається попові на сповіді. Запорожець Пилип лишився в Кафі: його купив паша для роботи в саду.

І почалось для вільного запорожця життя нудне й одноманітне. Від зорі до смерку, побрязкуючи ланцюгами, якими були скуті його ноги, він порався в саду свого пана, розчищаючи, підмітаючи і посипаючи піском садові доріжки, доглядаючи квіткові грядки та клумби, очищаючи фонтани, що журкотіли в саду, поливаючи квіти і зелений дерен, що облямовував доріжки, грядки і клумби, збираючи листя й сушняк. Єдина була для нього тут утіха – це те, що в цій неволі, працюючи в саду під орудою старого глухого татарина-садівника, він зійшовся з іншим старим-престарим невольником, який виявився майже земляком і котрий мучився в Криму от уже близько десяти років.

Старий невольник, як виявилося, був москалем, це він уже вдруге у неволі і багато страшного розповідав про свою першу неволю. А був це той москаль, який побував колись і в Анадольській, і в Кизилбашській землі, працював і на галерах, був і у фараонів, і у шпанського короля, у німців-дуків, і у францовській землі у францовських німців, і бусурманився, і всі віри перепробував, і всяку нечисть їв – і на все це було йому наплювати… Він розповів своєму новому товаришеві, що теперішній пан їхній, Облай-Кадик-паша, купив його на ринку років десять тому, з двома його запорожцями, землячками – з черкащанками, із яких старша, живучи в гаремі у Облай-Кадик-паші, давно потурчилась і побусурманилась і вже народила паші з півдюжини смаглявих пашат; а друга, яку паша купив маленькою дівчинкою, тепер виросла, стала пишною красунею і скоро буде улюбленою жінкою їхнього пана. Цей же старий москаль-невольник розповів, що він любить цю дівоньку, і хоч майже ніколи її не бачить, та вона пам’ятає його, старого невольника, і інколи присилає йому з молоденьким євнухом, з темношкірим арапченям, яких-небудь ласощів.

Запорожцеві дуже хотілося б побачити своїх землячок, але він так і не бачив їх: хоч одне вікно з гарему й виходило в сад, та воно завжди було запнуте; а самі жінки паші виходили в сад у супроводі євнуха-арапченяти і старої господині тільки вночі або коли в саду нікого не було.

Другою втіхою для молодого невольника було те, що сад їхнього пана виходив на море. Якась невимовна туга і розчулення сповнювали серце невольника, коли він бачив у морі турецьку галеру-каторгу, на якій працювали прикуті козаки, вони часом співали сумних пісень, що нагадували їм далеку батьківщину, любу Україну, так само як садівникові-запорожцю вони нагадували далекий, навіки втрачений рай.

Одного разу, працюючи, як звичайно, в саду, він побачив, велику галеру-буксир, що тягла за собою кілька навантажених турецьких суден. На морі стояла тиша, і тому судна могли рухатися лише на буксирі у галери яка пересувалася на веслах. Галера йшла попід берегом, а оскільки сад Кадик-паші виходив до моря, на берег, від якого відгороджений був високими залізними штахетами, що густо поросли пишною зеленню дикого винограду, то й видно було, що на веслах стояли невольники: вирізнялися чорні обличчя ефіопів, але здебільшого, саме на веслах, сиділи люди, в яких не можна було не впізнати українців. Це дійсно були козаки-невольники, майже голі, з бородами й довгим волоссям. Галера йшла надзвичайно повільно.

Пилип кинув роботу, сперся на заступ і стежив очима за галерою; видно було навіть обличчя невольників. Раптом на галері залунав тихий спів, наче хтось плакав… Серце запорожця зайшлося тугою… Тихий голос співав:

Що на Чорному морі

Та на білому камені,

Там стояла темниця кам’яная.

Що у тій-то темниці пробувало сімсот козаків,

Бідних невольників…

Пилипові знайома була ця невольницька дума, він чув її і в дитинстві, на майданах рідного Кам’янця, Щ на базарах, і вже згодом на Запорожжі. Дума ця завжди викликала сльози у слухачів. І Пилип завжди слухав її з болем у серці і завжди, бувало, думав: «А як-то воно їм самим, тим невольникам, про яких співається? в думі? Що вони, сердешні, відчувають…» І раптом він: чує цю думу тепер, коли сам став невольником і хоча нудить світом тут не тридцять років, як ті, що в думі, я не позбавлений ні «світу божого», ні «сонця праведного», одначе все ж у неволі…

Він стояв мов зачарований і слухав, як у темницю прийшла «дівка-бранка, Маруся попівна Богуславка»; як вона запитала козаків-невольників, щоб вони вгадали, який «тепер в нашій християнській землі день»; як невольники відповідали: звідки їм знати, який тепер день у них на Україні, коли вони вже тридцять літ у неволі пробувають, «божого світу» і «соничка праведного у вічі не видають»; як їм на це Маруся Богуславка відповіла, що тепер на рідній їх стороні, на Україні, «великодня субота, а завтра святий празник, роковий день великдень»; як невольники, почувши це, білим лицем до сирої землі припадали, Марусю Богуславку кляли-проклинали, що вона їм про таке велике свято у тяжкій неволі нагадала; як потім Маруся Богуславка, взявши нишком у свого і невольницького «пана турецького» ключі від темниці, всіх невольників на волю випустила і просила їх, щоб вони, коли прибудуть додому на Україну, у «городи християнські», зайшли до її батька-матері й сказали, щоб вони не продавали ні худоби своєї, ні маєтку і її, Марусі Богуславки, з неволі не викупали:

Бо вже я потурчилась, побусурманилась

Для розкоші турецької,

Для лакомства нещасного…

Пилип, слухаючи спів, стояв між грядками, що були саме під балконом гарему. Балкон був увесь повитий повзучими рослинами і дорогими квітами, так що із саду нічого не було видно, що там робиться. Та після того, як пролунали останні слова думи, він почув шурхіт на балконі, прислухався: там хтось тихо, але гірко ридав, аж заходився сльозами, аж задихався… Від цього ридання запорожець здригнувся всім тілом: здалося йому, наче це голос його матері; це мати ридає над його гіркою невольницькою долею і над своєю власною недолею…

А з галери тим часом линуло:

Ой визволи, боже, нас всіх, бідних невольників.

З тяжкої неволі,

З віри бусурманської

На ясні зорі,

На тихі води,

У край веселий,

У мир хрещений! Вислухай, боже, о просьбах щирих

У нещасних молитвах

Нас, бідних, невольників!

Голос завмер, а запорожець все стояв та слухав як приголомшений. Сльози текли в нього по щоках. Раптом щось ніби впало на балкон і застогнало…

– О-о! Я не хочу, я не хочу бути проклятою Марусею Богуславкою! О господи! – пролунав звідти болісний крик, і потім усе стихло…

Запорожець здогадався, хто це ридав так гірко на балконі і чий це був голос.

– Вона, вона, голубонька, – тихо бурмотів із сльозами на очах, похитуючи головою, старий москаль-невольник, який підійшов до запорожця. – Вона, ластівка…

– Хто вона?

– Дівонька моя, сиріточка – черкащанка…

Примітки

Подається за виданням: Мордовець Д. Кримська неволя. Сагайдачний. – К.: Український центр духовної культури, 1994 р., с. 32 – 36.