12. Запорожець Пилип
Данило Мордовець
Чубатий українець і був той Мазепин джура, якого під час вибуху в Чигирині Дунін-Борковський бачив на аркані у татарина. Джуру звали Пилипом, на прізвисько, що дано було йому на Запорожжі, Кам’яненко. Родом він був із Кам’янця, і тому козаки й прозвали його Кам’яненком.
Дивний був цей Пилип. Маленьким Пилипком він бігав по Кам’янцю, любив купатися в Дністрі, сміливіш від усіх ровесників перепливав на той бік бистрої річки, відчайдушно лазив по високих скелях, що висіли над містом, спритніше за всіх видирав із недоступних нір сиворакш, щурів і стрижів; із спритністю білки лазив по деревах, його мати ніколи не бачила такої відчайдушної дитини, такого шибайголови, яким був цей Удовиченко, названий так тому, що мати його, народивши ще дівчинку Катрю, сестру Пилипка, овдовіла. Пилипко майже не жив удома і одного дня, саме тоді, як мати його мучилася під час пологів, народжуючи його сестричку, пропав безвісти. Було йому тоді дванадцять років… Мати довго плакала, шукала його, думала, що він утопився чи його звірі розірвали в лісі; а потім і плакати перестала.
А Пилипко опинився на Запорожжі… Цей сміливий хлопець, вихований на розповідях одного старого сліпого січовика, який доживав свій вік у Кам’янці, побачивши у свого дідуся січовика двох запорожців, що саме збиралися на Січ, потай кинув своє рідне місто і через день наздогнав запорожців уже далеко в степу. Він сказав, що хоче козакувати – іти з ними на Січ, хоче «слави-лицарства добути». Запорожці довго з нього сміялись, а як побачили, що він і справді від них не відставав, біг за їхніми кіньми і плакав, їм стало жаль хлопця. Вони було хотіли повернути його додому до матері, але він і слухати про це не хотів і казав, що швидше помре, ніж повернеться.
– Зарубайте мене, – правив своєї він уперто, – а додому не вернуся.
Нічого було робити – не пропадати ж християнській душі в степу, запорожці узяли його з собою. Поперемінно їхав він за спиною то в одного запорожця, то в другого, тримаючись за черес і кажучи, що він конче хоче бути козарлюгою, а то й отаманом, а може, й кошовим, і буде бити татар, як сарану.
На Запорожжі спочатку дивувались цій «кумедній дитині», сміялись, що Харко Дуда і Гнат Рудий «привели дитину», а хто з них був за батька, хто за матір – того не знають; а потім усі полюбили небувалого «козака» і виростили з нього запорожця на славу. Спочатку він їм кашу варив; сало товк на кашу, цибулю кришив, тараню чистив, дьогтем чоботи мастив, коні пас; а потім – диви! – і готовий козак: «Зовсім козак – і чуб так…»
Полюбив Пилипа і батько Сірко. А коли потім запорожці зловили Мазепу, який віз від Дорошенка в подарунок ханові невольників, і хотіли убити його, та не вбили тільки тому, що батько кошовий сказав, що, може, цей пройда Мазепа і знадобиться козакам, коли Мазепа сам став запорожцем, то також полюбив Пилипка і взяв його до себе за джуру, і Пилип не розлучався з Мазепою: був з ним і в Москві, де Мазепа підлещувався до Артамона Матвеєва і до князя Голіцина, був і в Криму…
Тільки от під Чигирином Пилипові не пощастило. Він казав Мазепі, що його ніколи не візьмуть у полон, що живим він самому дідькові в руки не дасться… Але трапилось так, що дався не дідькові в руки, а спритному Гирейці. Під час втечі татар з-під Чигирина Пилип погарячкував і заскакав надто далеко, рубаючи татарву, мов капусту, і раптом – нічого не пам’ятає… Щось тверде волосяне зашморгнуло йому шию, здавило, миттю стягло із сідла, – і Пилип знепритомнів…
Прийшовши до пам’яті, він побачив себе в кайданах і біля татарина, який йому посміхався, – це і був Гирейка. Поруч лежав із зв’язаними руками й ногами рудий стрілець. Пройдисвіт Гирейка, заарканивши його на повному скаку, наче степового жеребця, і проволікши по степу з півверсти, все ще побоювався, що рудий і мордатий урус швидко опам’ятається й задушить його, кволого Гирейку, двома пальцями, тому він старанно сповив його сповивачами із сиром’ятини і, сидячи навпочіпки та скалячи від задоволення свої білі, як у собаки, і зуби, гриз кінську ногу, що залишилась від учорашньої) вечері, вмочаючи її просто в землю, оскільки солі неї було, а сам він сидів на солончаку і милувався, як товариші його, Халіль-Бурундук, Якши-Рамазан і Шашлик-Мустафа, також сповивали і пакували своїх непокірних полоняників.
Отак запорожець і Мазепин джура Пилип та рудий стрілець Петро Дюжой опинились у класичній країні невольництва, в казковому Криму.
Примітки
Подається за виданням: Мордовець Д. Кримська неволя. Сагайдачний. – К.: Український центр духовної культури, 1994 р., с. 28 – 30.